Хтось підняв руку від рахівниці, друкарки зупинили машинки. Здається, ось-ось розколеться небо і вдарить грім. І раптом, наче грибний дощ на голову, – дзвінок. Рятівний телефонний дзвінок.

– Не беріть трубки – це мені, – вигукує один стіл.

– Пробачте, але це мені, – вигукує другий стіл.

– У ці хвилини завжди розмовляю я, – вигукує третій стіл.

Шість, сім, вісім рук (залежно від того, скільки в приміщенні службовців) простягується до чорних злих апаратів, що одночасно гарчать на всіх столах.

– Я ж казала, що це мені, – заспокоює третій стіл усіх таким тоном, ніби в неї (в нього) на лотерею випав велосипед «Орля» чи пилосос «Ракета».

Трубки опускаються, наче собачі хвости. Буря влягається.

– А що ви сьогодні снідали? Ти яйце йому не забув підсмажити?.. Ну, де, де! В холодильнику, «де». В целофані. Боже, скільки тобі казати!.. В целофановому мішечку під редискою й зеленою цибулею… Ну, я так і знала. Дитина, як завжди, пішла до школи голодна. Ти його доведеш!.. Ти його доведеш, що він стане дистрофіком… А зараз хоч нагодував?.. Що ви їли?..

Арифмометри зітхають. Тихо клацає рахівниця. Починають вибивати морзе друкарки.

– Дівчата! Ну, я вас прошу!.. Тихше. Нічого не чути… Як ви розмовляєте, я ж вам не заважаю… Так, так. Борщ, котлети, компот… А рулет брав? Ну, я так і знала… А що він зараз робить? Читає книжку… А на баяні він грав? Ні? Ну, я так і знала. Нехай негайно візьме баян. Чуєш, негайно. Хай підійде до трубки, пограє, а я послухаю… Ближче, ближче, кажу, погано чути…

Брязнула об підлогу рахівниця. Впала. Ненавмисне. Хтось посунув стола. Хтось звівся й вийшов у коридор.

– Це ти що грав? Шопена? Лисенка!! А я тобі кажу – грай Моцарта… Вчителька? Ти мене слухай. Моцарта, турку, грай. Це Моцарт? Ну, гаразд, зіграй ще того… Ну, як його?.. Та не Гріга…

Співробітники, що залишилися, підказують:

– Ревуцький, Штогаренко, Майборода, Глінка, Римський-Корсаков…

– Та вона ж своїх не визнає, – хтось пошепки. – Вона ж тільки до імпортних його привчає…

– Бюзе! – підказує хтось.

– Бах! – втручаються інші.

– Ліст!

– Паганіні.

– Це ж по скрипці.

– Глієр.

– Та це ж наш.

– Хіба?!

– Бетховен.

– О, нарешті, Бетховен!.. Бетховена ти грав? Зіграй ще раз… Дівчата, хто хоче – може послухати Бетховена. Візьміть трубки.

Службовці, вони ж дівчата, неохоче беруть трубки. Вдають, що вони знаються на музиці, що вона їх цікавить.

– Ви чуєте?.. Ні, ви послухайте, як він грає… А послухали б ви його вдома! Не через трубку… Хіба цей телефон може передати нюанси й гами… Та ніколи…

– А ви знаєте, – раптом когось бере нетерплячка, – що я через вашого Бетховена уже не встигну подзвонити в трест…

– Через якого Бетховена?.. Кого ви маєте на увазі? – трубка повисла над столом.

А тим часом в усіх довідниках, рекламках, пам'ятках пишуть: «Подзвонили – не забудьте трубку покласти на важіль», «Не стукайте по важелю телефонного апарата. Цим ви псуєте апарат». «Під час розмови говоріть безпосередньо в мікрофон», «Платіть своєчасно за користування телефоном. Не чекайте нагадування». І нарешті: «Користуйтесь послугами Аерофлоту. Швидко, надійно, зручно». Але це так, між іншим. Я ні на що не натякаю.

З цього приводу гуморесок і фейлетонів написано не менше, ніж дисертацій по ракових захворюваннях. Те і те, як відомо, – хвороба XX століття. Те і те поки що невиліковне. Поки існують у нашому житті телефони, доти і стоятиме проблема, як правильно відповідати на телефонні дзвінки.

Деякі автори вчать, що це треба робити чемно, культурно, я особисто теж дотримуюся саме цієї думки. Більше того, я вважаю, що людям не треба ніколи заперечувати чи відмовляти. Хай не ображаються. Отже, якщо до вас раптом зателефонували і поцікавилися, чи ви прийдете сьогодні, скажіть – «прийду».

– Тільки домовилися, не запізнюватися, – кажете ви і додаєте. – Візьми ніж і на всяк випадок мішок інкасатора...

Якщо трубка несподівано бренькне і ви щось почуєте таке, чого цитувати у товаристві не рекомендується, не ображайтесь. Людина пожартувала.

Коли номер вашого телефону збігається з номером якоїсь торговельної бази і вас постійно запитують:

– Петре Семеновичу, ви Фартушняку дозволили взяти норкову шапку?

Відповідайте:

– Дозволив. І не одну, а дві. Одну – дочці, а другу – дружині...

– Але в нього немає дочки.

– Йому краще знати, є в нього дочка чи нема, – кажете ви. – У нього дочка від першої дружини.

– Так він же казав, що взагалі не одружений. Що ця шапка для сестри...

– Він багато чого може казати. Він може сказати, що перший у космос літав він, а не Гагарін, ти що, повіриш? Ні, то видай чоловікові дві шапки і голови не морочи...

– Але він гроші на одну залишив...

– А ти видай дві...

– Він просив переслати.

– Так ти й перешли. Друга шапка піде за мій рахунок. Зрозумів?

– Зрозумів, – каже завскладом і тихо кладе трубку, хоч ви цього не чуєте, але догадуєтесь.

Зовсім інша справа, коли у вас номер телефону чи то збігається з трестівським, чи то люди набирають старий номер і весь час чогось у вас просять.

– Петре Семеновичу, то як бути з імпортним білилом?

– Що як бути? – перепитуєте ви, бо самі поки що теж не знаєте, як вам бути.

– Ну, Фартушняк просить.

– Як просить, так видай людині. Не в тебе ж просить. У держави...

– Я розумію. Але він ще хоче, щоб я виписав йому облицювальних плиток, клею і лінолеуму. Західнонімецького. По собівартості?!

– Якщо хоче, так випиши...

– Ми так і трест розбазаримо...

– Ну, ну, – кажете ви. – Ти там не дуже...

Якщо ж телефонні дзвінки стосуються пожежної команди, міліції чи швидкої допомоги, то відповіді повинні носити трохи інший характер.

– Негайно виїжджаємо, – кажете ви, не дослухавши товариша до кінця.

– Куди виїжджаєте?

– До вас, – відповідаєте ви.

– Але ви ж навіть адреси не записали.

– Ми тепер, щоб не витрачати багато часу, фіксуємо адресу по телефону... Світ науки і прогресу.

– Що ж ви фіксуєте, коли я не з своєї квартири дзвоню...

– Знаємо. Від сусіда...

– Від якого сусіда?.. Я з роботи, а дружина мені дзвонила з автомата.

– Ну, гаразд, давайте адресу, вік хворої і довго не затримуйте нас.

– А це «швидка»? – перепитує товариш.

– А ви ще сумніваєтесь? – перепитуєте ви його.

– Та, знаєте, якось все так просто, легко, без нервів. Не так, як на «швидкій»...

– Виправляємось, – кажете ви і кидаєте трубку. – Ну, здається, я здорово когось розіграв. Дочекаються вони сьогодні «швидкої допомоги». Пародія!

Коли ж вам скажуть:

– Ну, й ти безсовісний! Може, десь там людина помирає, а ти?.. Хіба цим жартують?

Смійтесь і кажіть:

– А що, вже й пожартувати не можна?

Жартуйте, але не з вогнем. Якщо у вас несподівано загорілась квартира, ви телефонуєте і вас запитують:

– Тільки що загорілась чи вже догоряє?

– А яке це має значення? – питаєте ви.

– Для нас, як для лікарів, це дуже важливо, чи покійний перед смертю потів, чи...

– Ви що, смієтесь?!

– Який може бути сміх, коли у вас будинок загорівся. До речі, якого кольору дим – чорний, синій, жовтий чи білий, молочний?

– Як ви можете?! – обурюєтесь ви.

– Нам це потрібно для протоколу.

– Синій з білим, – кажете ви.

– Ясно. Який поверх? Скільки у квартирі кімнат, вікон, дверей, балконів, виходів і куди ці виходи ведуть: на двір, вулицю чи базарну площу?

Ви все це перераховуєте, покусуючи від злості нігті і кепку, а вам у трубку кажуть:

– Не так голосно...

– Що не так «голосно»?

– Плямкайте не так голосно. Коли їсте, намагайтесь це робити тихо і непомітно.