Готовий коктейль розливається по відповідних фужерах. Наповнені фужери господар розносить (подає) кожному окремо.

Якщо у вас немає господаря (у відрядженні, відпустці, за кордоном), то його тимчасово може замінити хтось із ваших гостей. Вибирайте його за своїм смаком. Робиться це теж невимушено й просто. Ви берете гостя за руку, вручаєте міксер і кажете:

– Я вас дуже прошу... Будь ласка... Це так пасує мужчині! ..

Все інше він повинен зрозуміти сам. Коли ж цього не трапиться або він категорично відмовиться, посилаючись на грип чи нежить, негайно оберіть іншого. Бажано того, хто вам так нагадує друга вашої юності...

Крім простоти виготовлення, коктейлі мають ще ряд достоїнств. По-перше, вони не потребують закуски. По-друге, до коктейлів подаються хіба що цукерки або нарізаний тоненькими шматочками лимон чи апельсин. За бажанням гостей, до коктейлів можна подати сендвічі, або по нашому – бутерброди[7]. По третє, гостям не обов'язково сідати за загальний стіл.

Але головне не в цьому. Все це дешево, зручно і по-сучасному. Єдина незручність – це знайти спосіб заздалегідь попередити гостей, щоб, перед тим, як нанести вам візит, вони не забули удома добре попоїсти.

Нема нічого простішого, як провернути цю операцію. Особливо, коли той грабіжник забрався у дім і застав вас на місці. Правда, це так рідко трапляється, бо число грабіжників так різко зменшилося, що коли ви телефонуєте до міліції, вам часто кажуть:

– Цього не може бути?! Серед білого дня! У вас у кімнаті? І ви так спокійно говорите? А-а, ви його затримали?! Все зрозуміло. Так чого ви ото дзвоните? Ведіть його в найближче відділення. Можете привести й до нас. Ми хоч на нього подивимося. Цікаво, що він у вас узяв?

– Нічого, – кажете ви.

– Та який же він грабіжник?! А-а, не встиг. Все одно приведіть.

Як бачите, до грабіжників інтерес проявляє навіть міліція. Бо що не кажіть, у наш славний час грабіжники й справді такі ж рідкісні істоти, як мамонти чи динозаври.

І все-таки, як же їх затримувати, коли вони вам потраплять до рук? Для цього, перш за все, грабіжника треба підстерегти і аж тоді вже затримувати. Якщо ви сидите дома і хтось раптом вам у шпарку дверей встромляє ключа, не підіймайте одразу галасу, не бийте вікон, не вискакуйте на балкон і не кричіть «Караул, рятуйте!»

По-перше, грабіжник, почувши, що ви так репетуєте, може несподівано хряснути дверима, і ви його не тільки не затримаєте, але навіть не побачите. По-друге, може до вас підійти ззаду, взяти за плечі і сказати:

– Петю, це я. Чого ти так злякався?!

– Це ти, жінко?! А я думав... – вимовляєте ви, згадавши, що це й справді могла бути ваша дружина, і опускаєтесь, як підкошений косою, на її руки.

Отже, домовилися: по-перше, ніколи не кричіть. По-друге: ніколи не думайте про грабіжників передчасно (у страху очі великі). По-третє: купіть рушницю і чекайте. Як тільки почуєте, що хтось встромив ключ у ваш замок, зведіть негайно курки і займіть відповідну позицію: сховайтесь за холодильником, за диваном, за добре оббитим кріслом або забарикадуйтесь тумбочками з-під телевізора й білизни і чекайте.

Як тільки крадій зайде в коридор, негайно висувайтесь і спочатку покажіть йому рушницю, а тоді вже себе, але наполовину. Після цього накажіть йому ввімкнути у коридорі світло (щоб вам краще видно було), а тоді нехай добре за собою зачинить двері. Наказувати маєте таким тоном, щоб він у ньому відчув металеві струни й помітив інші ознаки твердого металу, типу нержавіючої сталі, штучного алмазу тощо, але ні в якому разі – тремтіння в голосі чи заїкання.

– Тепер, хлопче, повернися до мене спиною, а пикою (з грабіжниками можна не церемонитися) до стіни і підніми повище руки... ще вище. А то ноги поперебиваю.

– Та ви що?! – несподівано заявляє непроханий гість. – Киньте рушницю. Вислухайте мене...

– Ану припини розмови! Ти мені зуби не заговорюй. Не оглядайся. Ще одне слово і голова – решето. Я вас знаю, субчиків...

Після цього рушницю берете в ліву руку, в праву телефон і набираєте номер.

– Алло! Міліція!

– Та послухайте спочатку мене! – перебиває вас грабіжник. – Киньте трубку і опустіть рушницю.

– Я уже стріляю, – кажете ви і чуєте в трубці:

– А куди це ви там стріляєте?

– Міліція?

– Так міліція.

– Я затримав грабіжника...

– Та послухайте, – благає вас грабіжник.

– Мовчать! – кричите ви в трубку і водночас до грабіжника.

– Що у вас там трапилося? – сердиться по той бік трубки сержант.

– Негайно виїжджайте. Затримав злодія. У квартирі 12, будинок 36.

– А як ви там опинилися?

– Я ж хазяїн квартири.

– А-а! – каже сержант. – Ну гаразд, їдемо.

Якщо ж сержант несподівано кине трубку, порадивши привести грабіжника до них, бо в міліції і так штат малий, то не кричіть у трубку:

– Так ви що, не приїдете?

Не кричіть і не кидайте ні трубки, пі рушниці і не вискакуйте на балкон. Є інші методи. Перший: примусити злодія відчинити двері і зачинити їх з протилежного боку. Другий: зробити вигляд, що ви збираєтесь його обшукати, підійти майже впритул до нього, а тоді ривком відчинити двері і вискочити з криком «караул» на вулицю.

– Слухайте, товаришу сержант, а якщо я його пристрелю на місці, мені за це нічого не буде?.. Нічого. Так чого я з ним буду собі морочити голову. Ясно. Я вас зрозумів. Він вліз до мене в квартиру... Нападав, я оборонявся. Є така стаття. Ага-а! Значить, можна. У кримінальному кодексі. Яка? Яка стаття? Ага-а, частина друга. Чудово... Але послухайте, він плаче. Хто він? Бандит плаче. Не вірити жодному слову... і сльозам. Гаразд і я так роблю. Куди ви радите цілитися? Не в голову? Чому? А, в спину! Зрозумів. Менше шансів промахнутися...

– Ради бога, відведіть рушницю...

– Слухайте, сержанте, він кричить «ради бога». І я йому так кажу: «Ми в бога не віримо. Ми атеїсти». Так ви радите перебити ноги? З лівого дула? Ану, стули ноги, а то розкарячив їх, як на палубі. Слухайте, він серйозно плаче... Артист! Де там артист?! Не кожний артист так легко видавить сльозу... Під ним уже мокро... Сльози так і ллються, як з поливальниці... Ви радите не звертати ніякої уваги... Підбити, якщо не чинить опору... А якщо вдарити по руках? Вони добре освітлені. Та й тоді він мені нічого не зробить... Можна... Спасибі. Я так і роблю... Господи, він уже впав і лежить. Товаришу сержанте, він лежить, накривши руками голову... У голову не стріляти? По лежачому не б'ють? А як дублетом... по ногах? Ноги він підібрав під себе. Під самісінький живіт підтягнув. Одне тільки відоме вам місце видно. А в мене в патронах не сіль... Два вовчих жакани...

У цей час у коридорі лунає дзвінок. Ви полегшено зітхаєте. Хтось знову встромляє ключа в шпарку.

– Дружина, – радісно і облегшено шепочуть ваші уста.

Нарешті вона входить. Ви спочатку їй назустріч висовуєте своє бліде обличчя, намагаєтесь щось сказати, але у вас нічого не виходить.

– Що це за барикади? – вносить вона розрядку, дивлячись на себе в дзеркало, а тоді вже на лежачого грабіжника. – Знову набралися до чортиків...

Ви ховаєте рушницю і кажете:

Ану, жінко, перевір у нього кишені...

– Ще чого не вистачало?! Я по твоїх ніколи не лажу...

– А може, в нього там пістолет чи ніж індійський. Я його затримав...

– Хто? Оцей? – перевертає жінка грабіжника лицем до себе.

Ви заплющуєте очі. А що, як зараз вхопить її за комір і, прикрившись нею (а нею можна прикритися таким і двом), візьме і вискочить на вулицю. Тоді шукай вітру в полі.

– Так це ж Семен Петрович, – пізнає дружина. – Із сусіднього парадного.

– Помилився парадним, – ледве каже Семен Петрович. – Вибачте. А чоловік ваш...

– Нічого, нічого. З ким не буває, – каже дружина. – Тепер же будують... Коробки... Як близнята... Хоча б зафарбовували в інші кольори. А взагалі то треба менше пити...