Варіант перший. Підлеглий з начальником зустрічаються в коридорі. Підлеглий тієї ж хвилини підбігає до начальника, хапає його праву руку своєю правою, а своєю лівою підтримує правий лікоть Петра Семеновича й ніжно та легесенько потискує пухленьку (якщо худа – то худеньку, як дощечка) долоньку й каже: «Добрий день, Петре-е Се-ме-но-о-ви-чу!» Коли дивитися збоку, то враження повинно бути таким, ніби ви зустріли батька після п'ятнадцятирічної розлуки.
Варіант другий. Приклад той самий. Коридорний. Біжите до Петра Семеновича підтюпцем. Його руку хапаєте одразу обома руками й довго трясете. Тулуб (ваш) при цьому повинен перетворитись на знак запитання.
Варіант третій. У кабінеті. Переступаєте поріг, підбігаєте до столу й дивитесь в очі так, щоб Петро Семенович не витримав, підвівся й простягнув вам перший руку. Її можете хапати так само, як при першому і при другому варіанті. На свій вибір.
Але ні в якому разі, перегнувшись коромислом через стіл, не намагайтесь поцілувати Петра Семеновича в губи. Це йому може не сподобатись. Не годиться цілувати й у лисину. Пам'ятайте, така форма вітань допускається лише під час ювілеїв, і то після третьої чарки. Тоді ви можете цілувати Петра Семеновича, скільки вашій душі завгодно й куди хочете. Але й тут за умови, якщо Петро Семенович випив не менше, ніж ви. В іншому разі може ляснути вас по губах і сказати:
– Ти б хоч свої тлусті варяниці обтер.
Негайно обтирайте. Рукавом. Своїм. І приступайте до діла. Цілувати можна мовчки, як кохану. Можна й примовляти: «Ви для мене, Петре Семеновичу, як рідний тато. Не думайте, що це в мені горілка говорить. Ні. Це вам кажу я, бо ближчої людини від вас для мене в світі не існує».
Варіант четвертий. Зустріч у ресторані чи в погрібку. Несподівано помітивши Петра Семеновича, намагайтесь негайно щезнути з очей і не лізти до нього зі своїми вітаннями.
Це зробити слід так, щоб ви думали, ніби він вас не помітив, а він думав, ніби ви його не помітили. Бо це той варіант, коли ваш шеф не тільки не хоче з вами вітатись, а й бачити вас не бажає.
Хочете ви цього чи ні, та раптом помічаєте, що, де б ви не з'являлись, там з'являється й Петро Семенович. Ви бігаєте по тих самих погрібках чи ресторанах, що й він, і неодмінно потрапляєте йому на очі.
Як у цих випадках вітатись? Ніяк. Тут треба вміти щезати. Якщо ви цього не зробите, то Петро Семенович не витримає, сам підійде до вас і, замість привітання, кине грубо й зло:
– Ти що, Ковтюх, стежити за мною надумав? Так от знай, що я нашим зарубіжним гостям показую історичні місця Києва. Й себе нікому паплюжити не дозволю. Навіть отаким жовчним типам, як оце ти.
Не додумайтесь після цього сказати йому «здрастуйте!». Це один із небагатьох випадків, коли начальство забуває чомусь привітатися з вами. Хоч у правилах сказано: «В товаристві вищестоячий начальник повинен неодмінно першим вітатися зі своїм співробітником». Вважайте, що Петро Семенович про цей пункт забув.
Про що говорити при зустрічі
Вам, певно, не раз доводилося зовсім несподівано зустрічатися зі своїм давнім знайомим. Від несподіванки ви так розгублюєтеся, що, окрім отого «О, привіт! Як живеш?», більше не знаєте, що й сказати. І зовсім втрачаєте голову, коли раптом в унісон вам i він те саме скаже: «O, привіт! Як життя?»
– Та нічого, – знизуєте ви плечима. А що ж далі? І тому, часто збиваючись на банальні теми, ви робите вигляд, що вас цікавить здоров'я приятеля, його дружини, сина...
– У мене дочка, – поправляє він вас.
– Ну, звичайно, дочка. Я знаю. Це так.. Можна сказати – механічно.
А потім виявляється, що ви його взагалі всього один раз бачили і тепер приймаєте зовсім не за того, кого маєте на увазі. Словом, виникає багато непорозумінь. В душі ви лаєте себе: «Для чого я його зупинив? Він мені дуже потрібний? Хай би йшов своєю дорогою. І це ж уже не перший раз!» Я від себе скажу: «I не останній!» Тому ради вас і пишу цю життєво необхідну пораду.
По-перше, завжди почувайте себе вільно. По-друге, вигукнувши оте «О, привіт!», не збивайтеся на діагнози. Для чого вам його здоров'я і сім'я? А якщо він справді хворий, переніс важку операцію i почне вам все оте розповідати? Вам цікаво? Ні. А раптом захочеться, щоб ви дістали йому якісь дефіцитні ліки? Навіщо вам брати гріх на душу?
Якщо ви зустрілися з ним на пляжі, говоріть про пляж, про пісок, купальники, парасольки. Як вода? Яка температура повітря? Що радять цього літа лікарі: загоряти чи не загоряти? Що прогнозують синоптики?
Але вас неодмінно тягне до отого:
– Пробач, а як там Світланочка – дружина твоя?
– Ти хотів сказати – Ніна? Світлана – це моя дочка...
– Ну, так... дочка... Трохи того... Сонце припікає...
– Та нічого. Все гаразд. Нещодавно, здається, вийшла заміж...
– Як вийшла?
– Як усі виходять...
– Почекай. У тебе що, така доросла дочка?
– Я за дружину.
– За яку дружину?
– За свою. Колишню.
– Нічого не розумію. Ти що, зі Світланою розлучився?
– Світлана – то дочка. Світлана залишилася зі мною. А дружину звали Ніна, – повторює приятель.
– Так. Я це, власне, маю на увазі. Не Світлану – Ніну...
– Вийшла заміж.
– Що ти кажеш?! Давно?
– Днями.
– А ти на весіллі був?
– Я???
– Ну звичайно...
– А чого я в неї на весіллі мав бути? Ти б до своєї колишньої дружини пішов?..
– Та це так... Припікає сьогодні... Давай станемо в холодок... Голова, знаєш, іде обертом... Значить, заміж вийшла твоя дружина... Ну-ну... Дива!.. А ти?
– Що я?
– Ти одружився?
– Та ти що? Вже давно.
– Ах, правда... Я й забув. Склероз. Лікарі правильно радять менше їсти м'яса. А для мене шашлики – моє, можна сказати, хобі... Забув... Чесно – забув...
– Та ти й не знав... Я женився так... Ну, як тобі сказати, напівлегально...
– Не розумію. Слухай, давай сядемо. Ні, краще давай вип'ємо. Тут без півлітри не розберешся.. У мене пляшка «Мадери»... Пий...Отак. Уже й у голові світлішає... То розповідай, як ти живеш?
Починається все спочатку. А тут слід було перейти до звичайних речей. Почати розмову про вино. Сказати, що до шашликів добре йде болгарське «Сапераві». Коньяки кишинівського розливу кращі, ніж одеського, а шашлики з баранини дають сто очків фори шашликам зі свинини. Але оскільки ви з цією щирою порадою ще не обізнані, знову сідаєте на свого улюбленого коника:
– Так ти мені все ж поясни: з ким ти тепер живеш?
– Та є одна... жінка...
– Я й без тебе знаю, що жінка, – сміливішаєте ви. – Хто вона?
– Дружина знаменитого художника. Не буду називати прізвища...
– А де ж твоя?
– Вийшла заміж...
– Ага, твоя вийшла заміж... А оця... художника?.. Що робить? Ти можеш мені пояснити?
– Ну, як тобі сказати... Вона перейшла до мене...
– А що художникові каже?
– Каже, що тимчасово працює в художній майстерні. Картини малює...
– Хто малює: він чи вона?
– І він, і вона.
– Так вона що – теж художниця?
– А я тобі про що кажу?
– М-так-ак... Дива... Ну, давай ще по одній... По останній... Добре йде... Це тому, що я в мокрий пісок догадався її поставити. Не перегрілася... Так ти мені все-таки скажи, де ця художниця живе?
– Тобі що, адреса потрібна?
– Та ні: з ким вона живе – з тобою чи з ним?
– Живе зі мною, а офіційно – з ним. Тепер ти зрозумів?
– Ну, тепер ясно. Ти б так з самого початку сказав, i ми б ото так довго не говорили.. Ну, бувай! Вважай, що ми з тобою не зустрічалися. Я нічого не знаю, – ви тиснете приятелеві руку i, коли він щезає за найближчим обрієм, кажете: «Фу! Hy й поговорив!»
Говорити потрібно вміти. Щоб ніколи не потрапляти в різні словесні халепи, ви повинні розмовляти завжди про те, запам'ятайте це правило, що у вас ПЕРЕД ОЧИМА. Скажімо, зустрічаєте ви приятеля, одягненого в новий костюм. Починайте про костюм. Киньте ви оті трафаретні: «Як життя?»
