— А ви йому, Колю, шматок ковбаси чи кусок цукру киньте, — радить господарка, — і він не вкусить. Руслане, Русланчику. Мій розумненький, гаразд, пропусти сьогодні Колю, він тобі завтра зразу два шматочки дасть.

Руслан у відповідь показує ікла. Це означає, що нічого не вийде. Добродійка Людмила виручає:

— Йдіть до мене, Колю, я позичу вам рафінаду. Матимете свій — віддасте. Не будете ж ви цілий день в руках штани тримати.

Господарка ваша справді добродійка — вона завжди запрошує на свій день народження та на день народження своєї дочки. Іменини господаря не відзначаються. Запрошує не всіх. Лише вас і деяких сусідів. Студентам по комірчинах розноситься самогон і холодець. Хліб вони свій дістають.

Вам, звичайно, найкраще відмовитись од іменин, якщо захочете продовжити своє життя хоч на два-три роки. Але ви цього не робите. Врятувати від іменин вас може тільки лікарняний листок. Але його у вас немає, й ви йдете, ні, не йдете, а хазяйка затягує вас на торжество. Затягнений, вітаєте її, п'єте за неї, а вона:

— Дорогі мої гості. Це мій найдорожчий квартирант...

«Факт», — хочете вигукнути ви, згадавши ціну за кімнатку, але стримуєтесь.

— Таких квартирантів у мене ще не було. Штрафну йому, щоб не запізнювався.

Така тут традиція — не запізнюйтесь. Випили. Тільки взялися за виделку, як:

— А тепер вип'ємо за його молоду жіночку. Щоб вона завжди була така гарна і добра, як...

Ви намагаєтесь хоч щось вкинути до рота, але:

— Невже ви не любите своєї жінки? Невже ви не хочете за неї випити?

— То я ж тільки що...

— Отакі всі тепер чоловіки.

Ви не хочете бути таким, як всі, а тому п'єте. Тягнетесь до виделки, але чомусь хапаєтесь за чарку. Господарка:

— Оце я розумію. Мій квартирант хоче випити за свою препоганющу хазяйку.

— Ну, що ви! — це вже ви кажете. — Таку, як ви, я вперше в житті бачу.

— Дорогі мої гості! Ви знаєте мою трагедію, — господарка витирає сльозу. — Карла в тюрму посадили. І за що? Розламав ларьок, взяв три пачки цигарок і кілограм печива. Шість місяців дали, А він ще ж дитина. Вип'ємо, щоб мій Карло швидше повернувся. А ви чому не п'єте? — це до вас, — Хіба ви не хочете, щоб мій Карло повернувся?

Що ви на це скажете? П'єте і тягнетесь до виделки. Вона падає, а в очах — дві господарки і подвійний ряд золотих зубів.

— Раєчка моя при смерті. Я хочу випити за те, щоб вона швидше видужала.

Ви п'єте. А потім вам здається, що хтось нахиляється над вами в білому халаті і каже:

— Так він же п'яний. П'яниць швидка не бере. Відправляйте у витверезник...

Одружившись, ви непомітно втрачаєте людські імена. Тепер ви зразу стаєте «старим», а дружина «старенькою» чи «мамулею», Інколи вона стає «рибою», а також «моє дурненьке», «моє дурнесеньке» і «мій дурепчик». Це залежить од відтінків радісного настрою і припливів ніжності. Щоправда, дуже часто трапляються випадки, коли в сім'ї молодожони з успіхом обходяться займенниками. Наприклад:

— Може б, Ти все-таки принесла води?

— А Ти не можеш?

— Чому щодня повинен це робити Я, а що робитимеш Ти?

— У Мене, по-твоєму, немає роботи? Пере, прасує, варить, миє, шиє хтось інший, правда? Ти, мабуть, гадаєш, заради цього й вийшла заміж?!

— А Ти гадаєш, що Я оженився тільки тому, щоб Тобі хліб носити?

— А хліб їм тільки Я?

— Ну й не тільки Я.

— Добре. Я принесу хліб, а Ти принеси води.

— Я рубатиму дрова.

— Дрова ж нарубані.

— Для розпалювання потрібні трісочки.

— Я розпалю без трісочок.

— А Я без трісочок розпалити не можу.

Нарешті, вимотавши одне одному добрий кілометр нервів, ви йдете по хліб. Рибулька біжить по воду... з двома відрами.

— От бачиш, Рибочко, все добре, а Ти, моє дурнесеньке, сердилось.

— На Тебе не будеш сердитись. Ти такий противний, Старик безсовісний, що Я прямо не знаю, як за Тебе вийшла заміж? Де були мої очі?

Тепер ви рідко говорите про книги, кіно, поезію, театр. У вас ніби і мрій (лише про ордер на квартиру) нема ніяких. Все це збираєтесь надолужити в новій, власній квартирі. Як одержите, так і серйозно візьметесь за мистецтво. А тепер... Хай уже й так.

Увечері ви пориваєте остаточно з займенниками і переходите поступово на слова Риба, Старик, Мама...

Вранці.

— Їж картоплю.

— Не хочу. Вона мені вже ось тут, — показуєте на горло, — стоїть. Щодня одне й те ж. Не знаю, як тобі, а мені набридла оця щоденна картопля з щоденною ковбасою.

— Добре, що ковбаса є. Будеш одержувати іншу зарплату — будуть інші страви.

— Але Толик, — це сусід ваш, — менше одержує проте його Соня і борщ варить, і до борщу.

— А я тобі борщу не варила?

— Варила, але...

— Що «але»? Пересолювала?

— Та ні.

— Несмачний?

— Ні, він мені просто приївся. У тебе ж так: як борщ — то місяць борщ, як картопля — то місяць картопля.

— Добре, завтра я тобі зварю суп. Чого зморщився? Не хочеш?

— А може, щось із тієї книги, що я тобі купив, підберемо?

— Не сміши мене. Ради Бога, не сміши, З тими грішми, що ти приносиш, тільки в ту книгу заглядати. Треба було на базі чи складі влаштуватися.

— Як тобі не соромно? Я ж працівник з середнім заробітком, у мене втричі більша зарплата, ніж у того Толика,

— Дурненький мій. Він же не спить так, як ти. Розумієш, не спить.

Ви нічого не розумієте.

— Вони вміють жити. У них є гроші, а в тебе?..

— Гроші — не основне. Гроші — вода. Головне — це друзі. Позич у Петра.

— Я йому тільки вчора віддала.

— То в Семена.

— А Семенові з чого віддам?

— Позич у Кузьми.

— А Кузьмі?

— Ну, як ти не розумієш простої арифметики?! Береш у Петра — віддаєш Кузьмі, береш у Семена — віддаєш Петрові, і так без кінця.

— Але колись треба буде й з ними розрахуватися?

— Як помремо — останньому не віддамо.

Після цього ви робите висновок, що найкраще, звичайно, вам жилося перших два місяці, коли ви перебували на різних квартирах, а стрічалися раз на добу. Тепер ви живете в спільній кімнаті, де, як ми вже писали, крім ліжка, стола і стільця, залишилось ще місце для етажерки. Це значно ліпше, ніж для дивана. Коли б тут було місце для дивана, то комусь з вас не було б місця на ліжку. Причин для цього, як ви бачите, багато. А коли б їх було трохи менше, не слід різко переводити розмову з однієї теми на іншу. Скажімо, таку:

— А ти знаєш, я колись в армії найкраще мив підлогу.

— От і добре! Я оце якраз хотіла, щоб ти в кімнатці помив, та не наважувалась. Гадала, що знов образишся, а коли так, то, будь ласка, я подивлюсь.

Виходу у вас ніякого. Відмовитесь — значить, чи ви, чи ваша половина в цю ніч спатиме на підлозі і не говоритиме до ранку. А коли ж не відмовитесь, то вважайте, що віднині і назавжди митимете в кімнатці підлогу тільки ви. Жінки всі такі. Досить вам чимось їм допомогти, як вони вважають, що це вже ваш святий обов'язок на все життя. Отже, не кажіть:

— А я, тільки ти не ображайся, картоплю смачніше смажу, ніж ти.

— Від нинішнього дня будеш смажити.

От до чого доводить ваша нескромність. Звідси мораль: умієш — не хвались.

Спогади бувають найчастіше тоді, коли ви думаєте: «І навіщо я одружувався? Адже можна було б ще погуляти. Тепер такі дівчата підросли!»

Спогади напливають тоді, коли ви починаєте лаятись через кожну дрібницю: пересолений борщ (вари сам!) і пересмажену картоплю (ходи в їдальню), волосся (треба було без волосся брати!), миття підлоги (а ти не можеш?), чистку черевиків (треба було на служниці одружуватися!), костюмів (а що ж ти робитимеш?). І ще сотні й сотні таких відповідей. Цікаво, навіщо ж ви одружувались? Хіба під час парубоцького життя ви самі собі не пересолювали картоплю чи борщ, не чистили черевики чи костюми? І ніхто на вас не кричав, не лаяв і, головне, так безжалісно не шматував ваших нервів, як тепер. Вихід один: прасуйте і варіть самі. Це єдине, що забезпечить вам безсоння, гіпертонію і манію «сам все вмію, сам все зроблю».