– Маріє Семенівно, будьте ласкаві, погляньте у двір, чи не стоїть там наша «Волга»? Збираюсь у Будинок мод… А потім ще їду на прем'єру італо-французького фільму, в якому грають Софі Лорен і Луї де Фюнес. А може, й на обід до міністра поїду… Найкраще – до міністра закордонних справ. Я запізнююсь, хвилююсь, а машини й досі нема. Погляньте, коли ваша ласка.

– Це ви ось про цю? – питає сусідка й показує на «Волгу», що стоїть під самісіньким вашим носом.

– А номери? Які номери? Ну, слава богу, а я хвилювалась. – Й по хвилі до шофера: – Алло, товаришу! Ви від Петра Семеновича?

– Та хіба ж не пізнаєте? Це ж я, Ванько, – виглядає з кабіни шофер.

– От хамло, – кидаєте півголосом і щезаєте в кімнаті. – Усю картину зіпсував. Де тільки той Петро цих дурнів підбирає?

Після цього одягайтесь, а підійшовши до машини, подивіться довкола, і якщо помітите десяток-другий зацікавлених носів, що поприлипали до вікон, сідайте величаво в авто, а Ванько нехай за вами двері зачинить.

Вимога сьома. Ні з ким і ніколи не вітайтесь перша. Не поспішайте подавати руки. Хіба що перед вами тренер команди, у якій грає ваш чоловік, чи режисер, що ставить фільм з участю вашого чоловіка-актора.

Вимога восьма. Досягається з допомогою дітей. Якщо ви їдете в поїзді чи пливете на теплоході, а може, відпочиваєте на Чорноморському узбережжі, й раптом ваша дитина починає пустувати у присутності посторонніх, кажіть не поспішаючи:

– Вовик, як тобі не соромно так поводитись? Ану перестань, а то дядя й тьотя ніколи не повірять, що ти син центрального нападаючого з команди «Азовсталь».

Або:

– Вовик, коли твій татко знімався в кінофільмі «Горе без розуму», то він ніколи не думав, що в нього виросте такий синочок-пустун.

А далі все піде, як у ядерній фізиці – ланцюг за ланцюжком, і через секунду-другу дядя знатиме, з ким має справу. А що робити? Наш вік такий: ніхто тепер не визначає по еполетах, ярликів не чіпляють, а на лобі не написано. Доводиться проявляти самотужки свої здібності.

Це питання нині хвилює багатьох. Скептики, певен, сумніваються в можливості здійснити це оригінальне міроприємство. Але я з усією відповідальністю хочу сказати, що це зробити легше, ніж зготувати відбивну по-київськи чи салат олів'є.

Та перед тим, як перейти безпосередньо до цього хвилюючого питання, хочу пояснити, чому найчастіше люблять з'їдати не звичайних смертних, а, як установлено, керівників чи начальників: починаючи від завідувача облздоровідділом і кінчаючи директором комунальної бані.

Перш за все тому, що начальник від вас, якщо ви не начальник, відрізняється тим, що має: персональну машину, персональний кабінет, персональний телефон, персональну й молоду секретарку та кур'єршу тьотю Пашу.

У кар'єристів, підлабузників, бездар, неуків усе це викликає заздрість. Їм здається, бо самі вони цього ніколи не відчували, що кожному начальникові добре живеться, легко дихається, в нього залізні нерви, здорове серце, нема цирозів, запалення нирок і кров'яного тиску. Насправді ж над головою начальника постійно висять грозові хмари з градом, блискавиці з громом і почеплений на жіночій волосині дамоклів меч. Під ногами каміння, підводні рифи, і десь далеко – загадкові ревізори та інспектори. Проте, незважаючи на ці страхи й несподіванки, йому (керівнику) заздрять, його ненавидять і, як закон, намагаються з'їсти. Багатьом це вдається.

Щоб запобігти цьому, я й присвятив свою пораду доброму племені керівників (серед них у мене є особисті знайомі), які, будучи чесні й довірливі, ще й досі потрапляють до тих начальникоїдів і на їхні примітивно розставлені гачки, перемети та сіті з приманкою. Через кілька абзаців я докладно розповім, як це робиться, але спочатку трохи історії.

Звичка з'їдати один одного з'явилася ще в допрометеївський період. До того часу, поки Прометей не вкрав у батька Зевса вогню, люди їли людей живцем. Як роздобули вогонь на свою голову, почали один одного смажити, варити, тушкувати й навіть висушувати на тараню.

У вік атома, розщепленого ядра, нейтронів, протонів, нейлонів, плафонів усе почало інтенсивно вдосконалюватися. Людей почали їсти в інший спосіб: живцем, але непомітно (вік прогресу, кібернетичних машин і голкотерапії). Усі нинішні методи перерахувати одній людині просто не під силу. Невідомо, чи з цим справиться й така наука, як кібернетика. Тому обмежусь тільки одним питанням: як з'їсти свого ближнього, якщо він керівник?

Способів є десять:

1. Закритий. За допомогою «кабіни»…

2. Любительський. За допомогою домашньої птиці: курки, гуски, качки, індички.

3. Екзотичний. За допомогою недомашньої птиці: дикої курки, дикої качки, дикої гуски, бекаса, перепілки, фазана, рябчика і глухаря.

4. Мисливський. За допомогою косуль, оленів, лосів, зайців, диких кіз та диких свиней.

5. Рибальський. За допомогою риби: карася вареного, смаженого, щуки фаршированої, осетрини заливної, ікри кетової та потрійної юшки.

6. Оригінальний. За допомогою раків. Свіжих.

7. Свинячий. За допомогою свині чи поросяти.

8. Ювілейний. За допомогою календаря і годинника.

9. Механізований. При допомозі «Волг», «Москвичів», газиків.

10. Цілком секретний.

Найефективніший із них десятий. Слід сказати, що десятий спосіб хоч і найважливіший, але немає такої сили, яку б не годилось підкріпити хоч одним із вище наведених способів.

Тепер перейдемо до розшифрування названих способів.

1. Закритий. Якщо до вас у район, райцентр, колгосп, радгосп приїжджає начальник перевіряти скаргу чи стан яйценесучості на птахофермі, його перш за все потрібно нагодувати. Пам'ятайте: сита людина не така зла, як голодна. Вона добрішає, стає менш прискіпливою й нудною.

Для цієї маніпуляції (так, здається, сказати можна) начальника запрошуйте в «кабіну». Такі «кабіни» є при кожній райцентрівській чи містечковій чайній. Запрошувати бажано в сусідній район. Для чого це робиться, я не берусь гадати, але точно знаю, що чинити треба саме так. Запрошуйте і їдьте. Не волами, безперечно, і не кіньми, а машинами. Легковими: «Волга», «Победа» (якщо після капремонту), газик. «Запорожцями» і «Москвичами» старого й нового випуску їздити не рекомендується.

Прибувши (не приїхавши, а прибувши), негайно зачиняйте начальника в оту «кабіну». Після цього починайте його повільно споювати. Безумовно, не молоком і не крем-содою.

Примітка. Начальник може впиратися:

– Дякую, але я не п'ю.

Або:

– Вибачте, але поки не перевірю скарги, то й каплі в рот не візьму.

Або:

– Повірте мені, я не можу… В мене серце… печінка, шлунок.

На все це слід відповідати так:

– В усіх серце, в усіх печінка, в усіх шлунок.

Або:

– Дякувати будете після того, як закусите.

Або:

– І це ви, наш новий керівник? Щось не схоже! Ваші попередники так не поводились: не цуралися нижчих себе… Вибачте, але якщо ви їстимете там, де всі, то негайно втратите авторитет. Вас люди не поважатимуть. Вони ж перші скажуть: «Хіба це начальник? Аби це справжній начальник, то не їв би разом із нами…»

Після цього начальник неодмінно здасться. Негайно ж наливайте йому додаткову чарку і приказуйте: «Оце по-нашому! Оце ми розуміємо! Одразу видно козацьку душу! Тільки для цього треба не оцією двадцятип'ятиграмовою чаркою пити, а фужером чи склянкою».

Міняйте посуд і наповнюйте його коньяком із шампанським.

Цей напій називається «Люба Мері». «Столична» з шампанським має назву «Північне сяйво», спирт із томатом теж – «Мері», але не люба, а «Кривава Мері».

2. Любительський. Привозите начальника на спецптахоферму. Хай він собі походить по господарству, погомонить із пташницями. Як тільки наговориться, садовіть у ту ж машину й відвозьте… в ліс. Там, якщо ви справді хочете з'їсти начальника, повинна вже бути птиця: смажена, варена і так, шматками. Хай їсть і запиває. Мінеральною водою.