Та все це буде потім. А зараз ось прибігає з гастронома господар (таке враження, ніби хазяї вас і не чекали), приносить мінеральну воду, плавлені сирки, зелений горошок, забуває, як завжди, купити баночку майонезу чи пачку солі, яка щойно закінчилась.

– Тебе добре посилати лише по смерть, – господиня своєму господареві. – Так не буває, щоб ти та чогось не забув.

– То біжи сама, – огризається господар.

– Ну й побіжу…

Назріває сімейна сварка. Ви ще більше ніяковієте. Вам чомусь здається, що все це – через вас. «Якого біса ми прийшли? Через нас он люди лаються».

– Це щоб було востаннє, – шепочете своїй половині. – Чуєш, востаннє! Більше моєї ноги тут не буде.

Вона обіцяє. Раптом увіходить господар. Він вам нагадує ідіота: очі злі, а на устах посмішка.

– Ну, чим тут розважаються наші дорогі гості?! Трохи скучнувато? – запитує він. – Ну, нічого, зараз буде весело. От Клава тільки збігає в гастроном, візьме майонез, хрін і…

Йому не дають договорити. Всі кричать:

– Ну для чого? Ми ж не прийшли до вас наїдатись. Посидимо, поговоримо…

Господар заспокоює. Комусь пропонує сімейний альбом, іншим показує значки, які збирає син. Вам дає колоду карт. Ви тасуєте й помічаєте, як до вас підсовується мордатий тип. У вас до нього одразу ж з'являється неприязнь. Ви почуваєтесь зайвим. Так і є – нахаба взяв карти, які ви поклали собі. Зводитесь і йдете в іншу кімнату. Там, несподівано для себе, помічаєте хлопчика, який забився у куток і сидить, наче ховрашок у нірці.

– Як тебе звати?

– Вова, – відповідає він.

– А чого ти тут?

– Туди, – показує на вітальню, – мама не дозволяє.

– А-а! Ну, нічого… Зі мною можна. Ходімо, розкажеш мені, скільки тобі років, куди ти ходиш.

Хлопчик вам охоче відповідає, але ви все пропускаєте повз вуха, бо раді, що нарешті знайшли й собі заняття – забавлятися з дитиною. Полегшено зітхнувши, сідаєте на диван. У цю мить знову заходить господар. Мило вам осміхається. Ви хочете йому теж зробити приємність і кажете:

– Яке миле дитя!

– Да, да, – згоджується він і гладить Вову по голівці.

– Якщо говорити відверто… Сідайте, будь ласка, – запрошуєте ви господаря. Він сідає. – Так от, якщо говорити відверто, то я досі не уявляв собі, як люди визначають, на кого схожа дитина: на батька, маму, бабу чи діда. А це тепер помітив, що Вова справді, як дві краплі води, схожий на вас.

– На мене? – перепитує господар.

– А ви що, переконані в протилежному?

– Бачите, я… – Господар хоче сказати щось, але ви його вчасно зупиняєте. Думаєте: «Невже й цього разу помилився? Невже він весь у маму? Та ні, не може бути. Такий же капловухий, як батько. Очі балухаті, ніс баклажаном, губи наче варениці. Ну, викапаний батько. Мати ж гарна жіночка».

– І ви стверджуєте, що це не так? – наступаєте на господаря.

– Я нічого не стверджую… Я хочу сказати…

– Та перестаньте. Гляньте на свої й Вовині вуха…

Господар здивовано дивиться.

– Ну що ви скажете?

– М-да! Можливо, якась схожість є.

– Ви це називаєте – «якась схожість»? Цілком ваші вуха, тільки в мініатюрі. А візьміть ніс! Подивіться на його ніс. У кого ще такий ніс, як у цього милого… у-у-у… і славного хлопчика? Тільки у вас і в нього…

Господар починає вовтузитись і, видно, хоче швидше піти від вас.

– Мені моя дружина розповідала про Вову… Мовляв, підеш побачиш, який у Матущаків хлопчик, – вундеркінд. Я у вас вперше й, тільки глянув на Вову, одразу подумав – викапаний ви…

– Пробачте, але це не мій син, – раптом виривається в господаря.

– Не ваш? А чий же в вашій кімнаті син?

– Не знаю. Я спочатку думав, що ваш. Мені навіть здалося…

– Що вам здалося?

– Ну, що навпаки… Ви схожі на нього, а не я.

«Мда! – мдакаєте ви про себе. – Оце ситуація!»

Господар тим часом зводиться й щезає на кухні.

– А де твій тато? – питаєте в хлопчика.

– Он, – показує хлопчик на типа, що забрав у вас карти.

Ви підсідаєте ближче.

– Ну, як? – цікавитесь у типа.

– Карта не йде, хоч убий! Не везе!..

– Зате в коханні повезе, – підбадьорюєте ви.

– І не кажіть… Уже повезло.

– Воно й видно! Син у вас славний! Ваша копія… Розповідав мені, як його звати. Сказав, що йому шість років.

– Це він може… Туз хрестовий… Бито, – каже тип.

– Пробачте, а ви зі своєю давно живете?

– Ви до мене? – питає товстомордий.

– Ну, да…

– П'ять місяців.

– Що? – перепитуєте ви так, ніби проковтнули виделку. – Як же це так? Ви п'ять місяців, а синові шість років?

– Дуже просто… Дама пік… – товстомордий б'є. – Від першого чоловіка синок… Забрав… Нічим було крити… Як бачите, ні в картах, ні в коханні…

Вам на душі стає тоскно. Хоча б швидше до столу. «Ну й жінка, – це ви про свою. – Знову через неї влип. Більше я не піду з нею в гості. Чорта лисого бачитиме вона мене у своїх знайомих…»

У кімнату вбігає ще один шибеник. «Мабуть, оце син господаря, – думаєте ви й пильно вдивляєтесь у його обличчя. – Очі, вуха – ніби його. А втім, хто зна?! Ліпше не зачіпати. А що, як він виявиться сином сусіда?..»

Коли з вами й справді таке трапиться, моя вам порада: не беріть це близько до серця. Так і до інфаркту не далеко. Помилились? Нічого страшного. З ким не буває! Погладьте хлопчину по чубчику і вдайте, що ви ще більше здивовані, ніж хазяїн.

– Ніколи б не подумав, – скажіть йому. – Ви запевняєте, що це син сусіда? Дивно! А він так схожий на вас.

Після цього сідайте до столу і, головне, добре закусуйте.

Нема нічого простішого як сервірувати стіл. Будь-який. А тим більше новорічний. Як на мій погляд, то це значно простіше, ніж, скажімо, розпланувати мікрорайон для майбутнього житломасиву.

Для того, щоб добре сервірувати стіл, якщо вірити нині існуючим порадам, для домогосподарки потрібно зовсім небагато.

Перше: закінчити спецкурси;

друге: взяти напередодні свята відпустку за свій рахунок (це стосується тих жінок, котрі працюють);

третє: придбати рулетку (не рулет, а рулетку) для вимірювання, один довідник «Як правильно сервірувати стіл» та величезну електропраску;

четверте і останнє: купити в магазині «Тисяча й одна дрібниця» сільничку, перечницю, гірчичницю, спецхлібницю, мілких тарілок (діаметром 240 мм), пиріжкових тарілок (діам. 175 мм), парочку комбінованих ложок з виделкою для розкладання других страв, лопатку для ікри, ложки для розливання перших страв, компотів, молока, соусів, макогін для розтирання маку й часнику, лопаточку для риби, пару ополоників, качалку, три-чотири десятки ложок – столових, чайних, десертних, кавових, гарнірних та салатних. Відповідно стільки ж ножів, не менше чотирьох консервовідкривачів, п'ять-шість ікорниць для зернистої ікри, кілька кришталевих і фарфорових ваз і обов'язково подвійну порцію чарок, склянок, фужерів, бокалів, карафок.

Маючи це все під рукою, вам залишаються якісь дрібниці: дістати сьомги, балика, одну-дві свійські курки, трохи рибних консервів – сардин, шпротів і свіжих помідорів. Окрім цього – хрону, гірчиці, оцту, майонезу і три-чотири свинячі ніжки для холодцю.

Щоб стіл був сервірований за всіма існуючими правилами і збуджував у ваших гостей апетит, вам треба придбати ваги для зважування хліба, пам'ятаючи, що кожна скибочка має важити 50-100 грамів. Тому хліб слід нарізати акуратно й точно. Для цього бажано купити спеціальну хліборізку й класти той хліб у хлібницю діаметром 376 міліметрів і не менше.

Не забудьте й про фарфорову вазу, живі квіти, різноколірні зубочистки. Все це надаватиме вашому столові особливої урочистості і говоритиме про неабиякий смак.

Коли це все у вас під рукою, то залишається тільки випрасувати білосніжну скатертину, але з таким розрахунком, щоб стрілка не проходила через центр стола й не пересікала його, як екватор Землю, в непотрібному ні вам, ні вашим гостям місці.