Більярд – це невеликий стіл з бортами, в яких навіщось зашита гума. Ставиться більярд переважно в більярдній. Більярдна майже нічим не відрізняється від курилки. Бо там і тут люди тримають у зубах цигарки, димлять і голосно розмовляють. У більярдній, окрім цигарок, люди тримають у руках довжелезні більярдні палиці або волочать їх за тонкий кінець по підлозі, наче дохлих котів. Ганяють кулі, дають поради, як треба і як не треба бити. Але про це нижче.

Тепер ще про більярд. Ставиться він на чотирьох ніжках. При першому ознайомленні нагадує вам дійну козу з шістьма дійками – торбинками. Покривається більярд переважно темно-синьою або зеленою – кольору морських водоростей – тканиною. На цій тканині бігають, як навіжені, кульки кольору слонової кості. На початку гри кульок шістнадцять. П'ятнадцять із них вишиковуються в прямолінійний трикутник, який утворює «собаче рило» (вислів більярдистів) з двома вушками, або піраміду Хеопса в проекції. Шістнадцята кулька стоїть віддалік, націлена в оте «собаче рило», вона з вигнутою спиною, наче кішка, яка несподівано побачила пса. При ударі києм (це та палиця, що волочать більярдисти по підлозі чи носять на плечах) кішка робить вигляд, що збирається вчепитися у псячий п'ятачок, в останню мить різко повертає вбік, торкається собачого вуха (здебільшого правого) і щезає в лузі, якщо це їй удається. Якщо ні, то вискакує назад на поле (ота більярдна площина називається полем, вдарити ж кулю через усе поле – означає «прогнати через весь гектар»)… Так от, як тільки куля вискакує на поле, вона починає ганяти там, ніби намащена скипидаром. У більярді це називається «ганяти псів». Ганяють тут і «зайців» – «своїх», і «чужих», і просто «інтелектуалів». «Інтелектуали» – це ті кулі, що падають несподівано і, як правило, в ту лузу, в якій ви аж ніяк не сподівалися її побачити.

Кий – зброя більярдиста. Назва «кий» пішла від того, що й Київ. Як розповідає легенда, один з братів сестри Либеді часто любив ходити на прогулянку з довгою й добре обтесаною палицею, схожою на царський жезл або на добре розтягнутий конус. Цю палицю він тримав не за тонкий, а за товстий кінець і збивав нею достигли груші. Від цього й пішла назва – кий. Є всі підстави гадати, що більярд, як гра, вперше з'явився у нас, але згодом правила гри разом із києм були викрадені й вивезені за кордон, і там виникла (безперечно, значно пізніше) ця гра під іншою назвою – більярд. Та це інша тема. Нас цікавить кий.

Луза, як і кий, слова наші. Луза походить від слова – лузати. Лузати насіння. Тому в більярдній і дотепер збереглась ця давня традиція або звичка.

Звідси перейдемо до спорідненості більярда й футболу. Як ми вже бачили, там і там, свої болільники й гравці. Там і там перші вчать других, а другі, як правило, не слухають перших, і від того – всі біди й невдачі. Там і там вигукують:

– Ну хто ж так б'є?!

– Ну й мазило! Ліпи в правий кут!

– Удар! Хіба це удар?

– Куди ти його женеш?

– І коли він уже навчиться грати?..

Спробуйте з цих реплік визначити, де говорить болільник-більярдист, а де футбольний болільник! Найбільше, що споріднює більярд і футбол, це те, що там і там б'ють не точно й не так, як це хочеться болільникам.

Більярд нагадує й літературу. У літературі твориться те ж саме. Романісти пишуть романи, хоча, на думку критиків, їм варто було б писати драми чи комедії. Новелісти вимучують новели, а критики радять їм переходити на громадянську лірику чи гумор. Критики пишуть критичні статті, й треба чесно сказати, що тільки в них це непогано виходить… Єдина вада – сунуть всюди свого носа. Вчать вас ліпити характери, показують, де повинна кінчатися лінія Петра, а де – Наталки. Тільки вони помічають заяложені порівняння, окремі слова називають метафорами, алегоріями, епітетами, вирази – фразеологізмами чи ідіомами. Читаєш таку статтю і бачиш: написана грамотно (чого не скажеш про окремих наших прозаїків), багатющий словниковий фонд, окремі слова вивчаєш за допомогою тлумачних словників чи енциклопедії й одразу ж починаєш вірити, що статтю писала людина високоосвічена, кваліфікована. Окрім того, треба не забувати, що всі сучасні критики, перш ніж стали критиками, проходили практику – вчились писати новели, вірші, байки, повісті, й вони, безперечно, знають, що й до чого. Їм відомо, що таке анапест, амфібрахій, не кажучи вже про ямб чи хорей. Якщо я не помиляюсь, то є ще два поетичних розміри, але як вони називаються – хоч убийте, не згадаю. Критики ж усі ці тонкощі знають. Час від часу нам нагадують, а ми (так уже повелося) цього чомусь не враховуємо, й тому часто звичайні повісті називаємо романами, а романи – повістями. Судимо в основному по товщині твору, в той час як критики судять по чомусь іншому. В їхню кухню я не збираюсь лізти зі своїм ополоником.

І, нарешті, рецензенти. Театральні. Гіганти творчої думки. Важко уявити, скільки вони беруть на себе. Проте з будь-яким завданням справляються успішно, навіть з тією роботою, перед якою часом пасує весь колектив театру, починаючи від головного режисера і кінчаючи декоратором.

Вчитайтесь у їхні статті. Виявляється, постановник і досі не має «чіткого уявлення про розвиток сценічного мистецтва». Режисер захотів звільнитись від штампів і «традицій», і це, як завжди, привело його «до прорахунку», бо «роль машиніста Ніла, яку блискуче виконав артист А., відійшла на задній план, а міщани посунули наперед». Тому не випадково «наша драматургія останнім часом плентається в хвості кіно і навіть телебачення».

Одним словом, рецензент за один раз помітив те, чого не могли побачити ні постановник, ні драматург, ні навіть головний освітлювач театру. А ви питаєте, як грати в більярд! А я звідки знаю?! На початку поради казав, що грати не вмію, а порадити?.. Будь ласка…

Одна половина людства вважає, що розв'язувати чи розгадувати кросворди – це лузання гарбузового насіння, а друга – соняшникового. Думки світові розділилися. Мій сусіда в цій справі – виняток. Він вважає, що кросворди – тренування мізків. І це, як по-сучасному, його хобі. Від того хобі в нас ходором ходить весь дім. Ніхто вдома довго не засиджується. Всі тікають у вихідні чи то до річки, чи то до лісу. Сусіда сидить дома – розв'язує кросворди. За професією й дипломом він технік по штучному заплідненню. Що він робить у Києві – не знаю. Бачив, розгадує кросворди й передплачує масу спецжурналів та газет: «Зірку», «Юний ленінець» та «Піонерську правду». Передплачував би й «Літературну Україну», та вона (сусід каже) не вміщує кросвордів.

Та от цей сусіда за два вихідних не вдарить ні «козла», не сяде за «кінг», ненавидить шахи й терпіти не може шашки. Все тренує мозок.

Буває, вискочу на балкон дихнути свіжим повітрям чи визначити по димових шлейфах, що йдуть із труб ТЕЦ, яка нині погода стоятиме. Якщо шлейфи піднімаються різко вгору й чорні – значить, буде сонячно; якщо клубочаться, сповивають будинки і на колір руді – буде дощ.

Так от, не встигну визначити погоди, як із сусіднього балкона (балкони наші, до речі, теж поруч):

– Доброго ранку вам!

– Доброго ранку! – відповідаю.

– Довгенько спите. Не хотів вас будити, а ви мені так були потрібні.

– Щось трапилось?

– Нічого особливого. Дякую. Ваша дружина виручила. Цікаво, а як на вашу думку, яка буває заразна хвороба?

– Сухоти.

– Ні. Не підходить. Чотири літери.

– Грип.

– От спасибі. Точно.

Ви щезаєте в кімнаті.

– Вже почалось, – кажете дружині. – Почав кросворди розгадувати. Давай швиденько снідати, забирай малих і в зоопарк. Мене зачиняй, бо працювати треба…

Не встигли й фразу закінчити, коли дзвінок.

– Прошу пробачення, але не те… Перша літера «я», остання «р».