Ви зачиняєте двері, проходите далі, кажете коротеньке «Здрасті» малознайомим типам, які теж, очевидно, якесь мають відношення до цієї родини, і прямуєте в кухню, хоч вас туди ніхто й не запрошував.

– Яка кухня! – висить у вас на кінчику язика, але вам назустріч виходить сивоголова жінка.

– Це моя мама, – каже вам дружина товариша. – А це мій тато з своєю сестрою, – заводить вона вас до вітальні. – А це її діти: син і донька.

– Дуже приємно, – посміхаєтесь ви. – Я й сам одразу здогадався, що ви Раїна мама. Дві копії...

– Я – Вадикова мама, – поправляє вас жінка

– Тепер ви для обох мама. Рідна. Найрідніша, – не розгублюєтесь ви. – Я вас сердечно вітаю! Вашим дітям просто пощастило. Який район! Яка кухня! Ванна! А квартира! Мало сказати, яка квартира?! Божественна квартира! Скільки простору! – вигукуєте ви одне окличне речення за другим, переходячи з однієї кімнати в іншу в супроводі свити родичів і тих, хто в останні хвилини приєднався до вашого товариства. – Який краєвид, – наближаєтесь до вікна. – Де сучасні Куїнджі і Рєпіни? Шишкіни і Васильківські?!

– Правда, вам подобається? – запитує вас господарка.

– Вона ще питає? Ви чуєте, мамо, – звертаєтесь ви до Вадикової мами так, ніби ви теж її син, але від іншого батька. – Вона ще сумнівається в моїх словах.

– Ну, що ви! ? Хіба ж я сумніваюся! Я тільки хочу, щоб ці слова ви сказали при Вадикові.

– Я ці слова можу повторити навіть при голові міськради, – войовниче заявляєте ви.

– Скажіть при Вадикові. Він уже мене загриз. Тільки й чую «Для чого ти тут квартиру взяла?». Скажіть при ньому. Дуже прошу вас. Ви ж товариші, – тягне вас хазяйка назад у коридор, туди, де сам господар поспішно забиває останнього цвяха для вішалки прямо в стіну.

– Вадику, ти чуєш? – звертається вона до чоловіка, тримаючись за ваш рукав.

– Чую, чую, – скептично бахкає він по тупій голівці іржавого вухналя. – Тупий, погано залазить та ще й гнеться, – каже він, повертаючись до вас і витирає з чола піт. – Так, кажеш, квартира непогана?

– Просто божественна! На перший погляд така, як наша. Але це тільки на перший погляд...

– Цікаво, що ж їх різнить? – питає у вас господар.

– Ти ще питаєш! ? Ніби не бачиш сам.

– І все ж, наприклад? – наполягає він.

– Ось ця ніша...

– Це я сам зробив.

Не розгублюйтесь і не червонійте, кажіть:

– Паркет... новий. Щілин зовсім не видно. Та й не в усіх місцях видувається.

– Ясно. А ще що?

– Ну, стелі... Без тріщин... Не осипаються.

– Так це ж нова квартира! Розумієш, нова! А ти хочеш, щоб уже були й тріщини?

– Ти хочеш?! Ти хочеш?! – сердитесь ви. – Он коли Фартушняк одержав, ти бачив, що в нього робилося: штукатурка на другий день повідлітала. Ніби ти не знаєш, як у нас часом будинки здають?!

– Це правда, – підтримує вас Вадикова мама.

– А який у нас краєвид? – натякає вам Рая.

– Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто чудовий! – розмахуєте ви руками і збиваєте комусь з новоприбулих картуза. – Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні Куїнджі і Пікассо?

Вадим перестає цокати по тупій голівці вухналя і спопеляє вас своїм поглядом.

– Ну, звичайно, – кажете ви. – Перед вікнами не сади Семіраміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги.

– От, от, – підтримує вас господарка. – Я ж йому те саме казала.

– За вікнами, – продовжуєте ви, – стільки простору. Степ! Під самими вікнами залізниця...

– Поїзд, – перебиває вас Рая, – тут раз на рік ходить. Сусіди розповідали...

– А якщо навіть щодня? Щогодини? – повертаєтесь ви до неї, помітивши голубий димок паровоза, що грізно починає клубочитися за двома ще не зовсім обгорілими соснами. – Так це ж зручно. Ви завжди можете купити першими квитки на поїзд. Куди треба поїхати. А потім, ви не повірите мені, але моє дитинство пройшло на маленькій, закинутій залізничній станції. Для мене маневри составів, паровозні гудки – симфонії мого дитинства. А особливо ось це... Ну, коли паровоз із розгону з усієї сили б’є вагоном по вагонах і... як ланцюгова реакція... вагони один об одного тільки трах-трах-трах-трах-та-тах. Ідилія! Наче перший травневий грім...

У цей момент машиніст, ніби почувши ваші слова, натискує на відомий тільки йому якийсь важіль, і клуби водянистої пари ударяють аж у самісінький під’їзд, а слідом за цим машиніст дає про себе знати таким гудком, що навіть у вас, ідеаліста, вуха починають в’янути.

– Оце чула? – питає хазяїн у хазяйки.

– Ну, що ж тут такого? – відповідає хазяйка хазяїнові. – Це ж тимчасове.

– Нема нічого більш постійного, як тимчасове, – цитує чиїсь невідомі вам слова господар.

– Он люди взагалі ще у вагончиках, на залізничних коліях живуть. І нічого, звикають. І ми звикнемо.

– Ну, гаразд, – погоджується господар. – Якщо не сподобається...

– Як це не сподобається?! – перебиваєте ви. – Ну, знаєш! Ти зовсім запанів. Ліс же поруч, до електрички сто метрів, під вікнами вузькоколійка, майже через двір центральна автострада проходить, за десять кроків аеродром. Літаки реактивні. Це ж для дитини – одна втіха. А сосни?

– Що сосни? Ти подивись на ті сосни!

– А що на них дивитися?! Сосни, як сосни. Може, не такі, як у тайзі. Але теж вічнозелені. Дають кисень, затримують пилюку, милують око...

– Оці милують око? Це ж віники понатикані в землю не тим кінцем. Поруч же суперфосфатний завод, ТЕЦ... Все в радіусі п’ятнадцяти кілометрів вигоряє. На цих соснах давно жодної зеленої голки нема...

– Може, це такий вид. Вид жовтих сосен. Ти що, ботанік?! Ти знаєш, скільки видів і підвидів має сосна? Понад три тисячі. Та й дим у вас не такий чорний і ядучий, як у нас. Жовтий. Нормальний димок... А у нас...

– Що у вас?

– У нас, як подує північний вітер, то вікна негайно зачиняй. Гумою тхне. У кімнаті не всидиш. Недалеко ж ремонтують автомашини. І шини, буває, палять...

– Буває?! Ти краще сідай за стіл, – каже Вадим Петрович. – Теж мені агітатор...

– Вадику, ти не приймай так близько до серця, – каже Раїса Іванівна (її звуть Раїса Іванівна), – я тобі кажу: поживемо трохи, подивимося. Не сподобається, ось з Петром Семеновичем, – киває вона на вас, – поміняємось. Йому ж квартира наша подобається. Та й каже набагато краща, ніж його. Так що?.. Можна погодитися.

Якщо ви вже сіли за стіл і набили чимось смачним рота, після цих слів, будь ласка, нічого не вигукуйте. Так можна, чого доброго, і вдавитися. Це перша причина. Друга, – замість вас може вигукнути ваша дружина, яка досі мовчала, як ви їй наказували.

– Що? – підніметься вона з-за столу. – Щоб я мінялася на ось цю квартиру? Та я швидше повішусь на тих копчених соснах, ніж перейду сюди.

Після цих слів за столом, як правило, зчиняється такий ґвалт, ніби у банці раптом ожили консервовані краби і поповзли на новоселів. Ви, як правило, цього не витримуєте і вискакуєте на свіже повітря.

– А все через тебе, – несподівано каже вам дружина.

– Через мене? – вже вкотре дивуєтесь ви. – Хіба ж не ти сказала: «Я швидше повішусь, ніж...»

– А через кого? Хто говорив: «Божественна квартира! Божественний краєвид! Де Куїнджі і Васильківські?» Договорився?

Ви мовчите. Вам до цього це звикати. Усі біди, які трапляються у вашому житті, – все через вас. Ви хапаєтеся за власну голову і мовчки їдете далі. А що ж вам залишається робити? Не вішатися, як дружина радить?!

Запрошують у гості, як відомо, тоді, коли вашому знайомому чи товаришеві щось потрібно. Як тільки подзвонить або зустріне й скаже: «Зайшов би якось», – так і знайте: йому щось треба від вас. Не може бути, щоб отак ні з того ні з сього запрошував.

Запрошують у гості й тоді, коли випадково зустрічаються. Саме на таких запросинах ми і зупинимось.