– Квитки на поїзд такий-то на таке-то число є?
– Нема. Ні купейних, ні плацкартних. На це число всі продані.
Ясно. Вважайте, що за цей день ви пару кілограмчиків живої ваги скинули. Стільки ж скидаєте наступного дня, коли, висолопивши язика, бігаєте по своїх знайомих, які мають своїх знайомих у касах чи в управлінні залізниці.
Квиток, нарешті, у вас. Полегшено зітхаючи, сідаєте в омріяний вами поїзд. Вагон чимось нагадує тендер паровоза, в якому щойно закінчилося вугілля і залишився один антрацитний пил. Але ви щасливий, що все ж дістали квиток. Новий костюм (літній) уже на курорті здасте в хімчистку. Головне, не нервувати. Від цього хоч і худнуть, але це не на користь здоров’ю. Нерви потрібно берегти, як і чоловіків. Газети вчать.
Не дивуйтеся, коли раптом помітите, що ви один, як палець, на все купе, і вас не більше десятка на весь вагон. Не згадуйте касирку із Пушкінської, не цитуйте: «На це число всі квитки продані». Це залізнична таємниця. Вічна. Її ще ніхто не розгадав. Не розгадуйте і ви. Краще беріть сумнівної чистоти без пломб простирадла і лягайте. На всі запитання у сезонних, як і ні поїзди, провідників відповідь одна:
А ви що хотіли?! Це додатковий!
– Ресторан є?
– Ви, що? Кажу ж, додатковий.
– А буфет?
– Та поїзд же додатковий. Що ви морочите мені голову?!
– А чай хоч носитимуть?
– А хто його носитиме? Ви? У додатковому поїзді один провідник на два вагони.
Лягаєте, намагаючись заснути під стукіт коліс «додаткового». Не спиться – під ложечкою смокче, живіт утягує. Підводитесь.
– Скажіть, – до провідника, – а десь він хоч трохи стоїть?
– А хто його зна. Це ж додатковий. Ми поза всякими графіками. Тільки з'явимося на пероні і тієї ж миті щезаємо. Не надумайтесь вискакувати...
– А як же десь поїсти? – ледь видавлюєте ви уже наступного дня, коли поїзд повз станції пролітає, як метеорит. Ні морозива, ні води ви не встигаєте купити. По-перше, на перонах станцій майже нічого нема, по-друге, поїзд ваш – додатковий.
Никаєте по вагону. Провідник на вас співчутливо дивиться і посміхається. Ви не витримуєте, біжите в те місце, де є дзеркало. Тепер ви дивитеся самі на себе.
– Схуд, – кажете дзеркалу, – і дуже. Заріс. Хоча б одна розетка на весь вагон. А то вигляд, як...
Не договорюєте. Поїзд притишує ходу.
– Переходьте на фрукти і воду, – гукає дотепник-провідник. – А то до Феодосії не довезу.
– Де ж ті фрукти?
– Висовуйте голову у вікно, якщо відчините, і гукайте перекупок.
Налиті південним сонцем фрукти у вас. Де їх помити у додатковому? Відповідь одна. Абстрактна: там, де всі миють.
І от ви на довгожданому курорті. Злі, худі і, як хіппі, зарослі. Голіться і припадайте до чергової страви. їжте, забувши про рекомендацію лікаря і дієту. Їжте. Не бійтесь. Якщо ви взяли й назад квиток на додатковий поїзд, то, поки доберетеся додому, весь отой жир додатковий поїзд, як корова язиком, злиже. Приїдете стрункий, худий і підтягнутий, мов хорт. Мимоволі бігати почнете. А за те залізничникам дякувати треба. Навіть у письмовій формі. Хай щось і їм на згадку залишиться. Це ж завдячуючи залізничникам, а не лікарям, ви по-справжньому схудли. Що ті лікарі в порівнянні із залізничниками?! Темнота!
Як стати дикуном
Ми вже знаємо, як стати рабом, як з'їсти шефа, і, мабуть, наша розповідь буде неповною, коли ми не скажемо, як стати дикуном. Але перш ніж відповісти на це запитання, слід запитати й вас: «А яким би ви хотіли стати дикуном?» Дикуни є різні: морські (ті, що коло моря), прісні (це ті, що коло річок, озер, водоймищ). Оце два так званих основних види дикунів. Ці два види діляться на кілька різновидів: дикуни на своїх колесах (своєю автомашиною, човном), дикуни на чужих колесах (машиною приятеля чи сусіда, а також з допомогою приміських поїздів, автобусів, попутних автомашин, тепловозів, човнів тощо), дикуни мотоциклетні (з коляскою та без коляски). Це переважно молодий різновид, який їздить «здебільшого сам», з вітерцем, а також із Грунею і гітарою, що теліпається трохи нижче спини. Куди цей різновид їздить і по що – не встановлено. Встановлено одне: їздить.
Ідете й ви. Але не так, як, скажімо, оцей, що з Грунею. Ви їдете зі своєю законною Грунею (Марусею, Ніною, Галею, Танею, чи на кого ви там багаті) і зі своїм пуп'янком.
– Так куди в цьому році? – цікавиться сусіда, який має свої колеса.
– Та хто зна.
– Так, може, з нами, в Борову?!
– А що в тій Боровій? – перепитуєте так, ніби ви й не дуже туди хочете.
– Та ви що? Не чули про Борову?
– ??
– Та там знаєте яке водоймище?! А бір знаєте який? Сосновий. Та там щоліта вся Харківська, Луганська й Донецька області, разом узяті. Всі на Боровій.
– Та чого ото ми туди понесемо свої голови? Там, мабуть, і сісти ніде?
– Та ви що? Місця вистачить. Ви знаєте, що таке Борова?..
Одне слово, знаєте. Отож не гайте часу – і в Борову! Дикуном. На чужих колесах. Бо, як каже Ігор Костянтинович – ваш приятель з власними колесами, кращого відпочинку, ніж у Боровій, на світі не знайдете.
Ідете в Борову. Дикуном.
Найкраще відпустку проводити дикуном. Тут вам ніякої експлуатації людини людиною. Тут вам ні боротьби за кращий стіл, ні за місце, де сісти (приміром, на веранді), ні лайки з офіціантами, чи з шеф-кухарем, чи з іншим обслуговуючим персоналом. Тут тільки ви й природа. Природа й ви. Та й щоб стати дикуном, не так уже багато потрібно. Потрібні колеса. Колеса знайшлися. Не у вас, так в Ігоря Костянтиновича. Отож, найкраще відпустку проводити дикуном.
Не вірите – поїдьте, переконаєтесь. Але щоб не повторити наших торішніх помилок, потрібно взяти з собою все необхідне. Для цього заздалегідь складається список. Список слід складати самому, або ще краще з Ігорем Костянтиновичем. До списку входять: намети, брезент, цибуля, огірки, помідори, м'ясні консерви, купальники, яйця, яблука, макарони, ракетки для бадмінтону, сало, спеції, матраци, борошно, ковбаса, набір для бриття (леза, мильний порошок), виделки, ложки, алюмінієві миски, масло, кава, каструлі, випивка (тут деталі не обов'язкові), казанок, тринога, постіль (закреслюйте й ставте – карти), рушники, аптечка, взуття, капуста, цукерки, крупа, баночка гасу й хоч одна стопка.
Список склали. Тепер можна й у жінок запитати:
– Ну, що ще брати? Кажіть, щоб потім не було отого…
– А ми знаємо, що ви там писали?!
– Те, що ми писали, ми знаємо. Ви кажіть, що ви писати будете…
– Ну, купальники…
– Є, – кричите ви. – Не це головне.
– Ну, щось тепле…
– Взяли дві пляшки?..
– Та ні… Вкритися чимось теплим…
– Он спекота яка! А вам теплого? Може, кожуха? – сердитесь ви. – Отже, все?
– Все!
– Поїхали.
Ідете до машини. Ви попереду. Жінки позад вас із різним причандаллям: ополоник, сковорідка, ковдра, ще щось. Без цього вони не можуть. Такими вже їх створила природа.
– А ці теплі ковдри куди ж? – цікавитесь ви.
– Таж із собою…
– Та ви що?! Літо ж! Липень місяць! Жара! А вони одна з другою по теплій ковдрі. Та ви що?!
Ковдри залишаєте дома. Жінкам раптом хочеться залишитись теж. З собою залишити й пуп'янків – Славика, Яринку. Жінки такі. Їх ніколи не зрозумієш. Але тут оте владне:
– Та ви що?..
Усі похнюплені, їдуть. Куди? На Борову. Дикунами.
– Музику! Давай музику! – весело вигукує Ігор Костянтинович. – А транзистор узяли?
Всі мовчать.
– Ну, я так і знав. Куди ж ви збиралися? – Це Ігор Костянтинович. – Казав же…
Дикуни мовчать.
– Ну, гаразд. Тоді хоч співайте. Тільки веселої. Ну…
Тут наступає пауза. Весела не йде.
– Цікаво, а ви хоч картоплю взяли?..
Мовчать.
– Ну, я так і знав… А хліб хоч узяли? Ну, гаразд! Це там, у Боровій, дістанемо! Або ж по дорозі… А цукор узяли?
