Милий сон, якщо сниться лазня і вас тазиком ніхто не б'є по голові. Ви стоїте серед голих одягненим (у сні таке ж буває) і намилюєте самі собі шию. Після такого сну можна відвідувати наради, займатися самокритикою, кидати репліки під час зборів і ходити до молодиць. Погано, коли сниться та ж лазня, але ви голий серед одягнених і вас усі б'ють по голові тим же тазиком та одночасно намилюють шию і регочуть. Після такого сну не варто купатись у річках, озерах, басейнах, а також ходити по карнизах сімнадцятиповерхового будинку.

Мабуть, немає такого сновидця, який би не запам'ятав сон, у якому він хоче від чогось утекти. І не може. Це не страшний сон, і лякатись його не слід. Це гарний сон, бо, як відомо, самому від себе не втекти, хоч дехто й намагається.

Дуже неприємно, коли сниться жінка. Зодягнута в чорне, або ще гірше – взагалі не одягнена. Тут передчасно не радійте. Бо це, по-перше, сон, а по-друге, поганий. Бо ж відомо: жінки нікому не приносили щастя. Тим більше – чужі. Того тижня бійтесь гречки і не вживайте гречаної каші з вишкварками чи з козячим молоком.

Цього, гадаю, досить. Я навів приклади найпоширеніших снів. Інші, як на мій погляд, уваги не варті. Бо решта зв'язана з дріб'язками, сімейними та службовими. На кар'єрі такі сни не позначаються, їх не слід і запам'ятовувати. Може, знайдуться товариші, які не погодяться з моїм трактуванням снів і почнуть запевняти, що в житті все навпаки. Не вірте їм. То говорять або заздрісники, або люди, які більше вірять у забобони, ніж ви, і в них від того вже запаморочення. Чи варто прислухатись до їхнього базікання?

З власного досвіду я знаю, що найкраще точать ножі жінки. Бувають, звичайно, рідкісні винятки, коли вам несподівано набридає періодика і на душі стає сумно-сумно.

– Ти б хоч ножі поточив!..

А й справді, чому б вам і не поточити ножі. Але як? У вашої дружини це виходить блискуче. Ніж буває як лезо бритви. Інколи, нарізаючи собі хліб, ви раните пальця і зозла кидаєте:

– Ну, ти й точиш! Тобі що, цим ножем голитися чи хліб різати?! Он через тебе ледь пальця не відтяв.

– Так точи сам, – каже вона замість того, щоб поцікавитися, як ви там порізалися: до кістки чи не до. кістки.

– Не до кістки, радуйся!..

Ви йдете на кухню і відчиняєте пенал (є такі довгі вертикальні стовпи, які чомусь називаються ще й пеналами).

– Що ти тут шукаєш?!

– Ножа!

– Якого ножа?

– Звичайно, кухонного ножа. Хочу нагострити!

– Так він же у шухляді. Ось тут, горе ти моє, в буфеті, – каже вона і витягає з брязкотом шухляду, начинену всяким непотребом: сіточками, виделками, ложками, ополониками, нікуди не годящими штопорами, шилом, ключами для відкривання консервних банок, старими ручками від м'ясорубок і, звичайно, ножами – випуклими кухонними, столовими, десертними, срібними, з нержавіючої сталі.

Ви берете газету (бажано ту, яку свого часу відклали, щоб потім почитати чи перевірити якусь таблицю), загортаєте в неї ножі – і до дверей.

– Ти куди?

– Точити ножі.

– На всю ніч?

– Чому на всю?! Незабаром повернусь...

– То хіба їх не можна точити дома? Он скільки брусків і наждаків понакуплювали!

– Петро Семенович обіцяв поточити на заводі, усі разом, електролізом. Щоб ти не мучилась. І метал не стирається, і ножі... волосінь на льоту ріжуть...

Ви прихоплюєте м'яту п'ятірку (без півлітри якось незручно людину турбувати) і йдете до Петра Семеновича.

Після того, як уже в пляшці залишиться остання крапля, ви кажете:

– Ну, мені, здається, пора. Засидівся...

– Та ти що! У мене ще й своя пляшка є...

– Ну, хіба що... Але так, по одній... На коня... і додому... А то жінка... Ти ж знаєш мою жінку...

– Вони всі однакові, – спокійно каже Петро Семенович, а ще спокійніше розливає по фужерах. – Вони нас ніколи не розуміли... Ну, поїхали... Запивай з чарки...

– Ух, – кажете ви. – Міцна. Мабуть, власного виробництва! Така коня з ніг звалить...

– Ти закусюй, закусюй. Огірочками. Ювілейні... Маємо скоро срібне весілля відсвяткувати... Ну, то як, ще по одній? ..

– Ні, – підводитесь ви.

– По маленькій. А запивати з фужерів цього разу будемо. Навпаки...

– Мені, розумієш, ще дома ножі треба поточити, Жінка просила.

– Ножі?! Дивак. Принось мені їх, я на заводі... Не ножі матимеш, а бритви... Ти їх випадково не приніс?

– Випадково, здається, поклав у кишеню... Зараз подивлюсь... Точно є... Мабуть, жінка підсунула...

Ви подаєте йому згорток, він бере, потискує вам руку й питає:

– Треба терміново? ..

– Та бажано. Уже з півроку жінці обіцяв...

– Ну, так завтра увечері приходь.

Наступного вечора, прихопивши із «загашника» (є така у кожного мужчини засекречена невеличка кишенька, що знаходиться в лівій верхній частині штанів під поясом. Жодна жінка про існування цієї кишеньки не знає і не догадується. Принаймні так думають чоловіки) ще одну п'ятірку, мчите до товариша.

– Ну як, наточив? – ще з порога гукаєте ви, навіть забувши привітатись.

– Аякже! Роздягайся. Знайомся. Мій товариш і точильник твоїх ножів.

Ви потискуєте руку своєму точильнику. Нашвидкуруч випиваєте дві-три чарчини і мчите, як ніколи, додому.

– Ось, – кажете ви так, ніби нарешті купили дружині отой золотий годинник, що обіцяли їй ще в день одруження. – На!!!

– Що це? – злякано, щасливо, заінтриговано бере вона в руки газетний згорток.

– Ножі! Не ножі, а леза... Наточив.

Вона з цікавістю розгортає газету, дивиться спочатку на ножі, тоді на вас і з острахом запитує:

– Що ж ти наробив?!

– А що? – в свою чергу перепитуєте ви. – Наточив ножі!

– Це ж срібні ножі. Десертні. Хто ж срібні ножі точить?!

– То точи сама! ..

Найкраще ножі точити самому. Об камінь… Біля порога…

Нема в світі нічого приємнішого, як фарбувати коридор. Особливо взимку, тоді, коли в ньому, як у валізі курортника, безліч непотрібних речей. Висять плащі, пальта, халати, стоять вудочки, дитяча коляска, кошик з-під фруктів, мішок картоплі, нові й старі черевики, босоніжки, ласти, лежать поламані стільці, гантелі, проколоті сином камери, футбольні, волейбольні м'ячі, над головою висять велосипедні колеса. З антресолі, – яку ви самі змайстрували, – виглядає велосипедна рама, старі непотрібні портфелі, реч-мішки, поламані парасольки i, звичайно, биті валянки, які чекають снігу.

Словом, більшість тут тих речей, котрі треба, безперечно, викинути, щоб вони не заважали... Й після першого ж генерального перебирання ви це зробите. Але зараз.. Нехай полежать. Вони ж їсти не просять.

Фарбування починається після відвідування: або ваших друзів до вас, або вашої дружини до друзів.

– Ти 6 подивився, який коридор у Фартушняка! Невже ти не можеш так пофарбувати?.. Колір салатовий. А по ньому срібні листочки лакмусу...

Ви у відповідь щось мугичете і запевняєте свою половину, що то не він сам робив.

– А може, почекаємо до весни.. Щоб кудись викинути лахи, a коридор провітрити... Самі б сходили на дніпровські кручі чи поїхали б до лісу...

– Це все можна зробити й узимку! – каже дружина.

Робіть узимку. Перш за все біжіть до господарського магазину й підберіть фарби. Фарби для коридору, як згодом дізнаєтесь від спеціалістів, найкращі такі: крон лимонний, вохра світла, ультрамарин, мapc коричневий, голуба ФЦ, світло-зелена, золотисто-жовта й перманент зелений. Але ні в якому разі кармін, крон стронціановий чи який-небудь краплак.

Ви спізнилися – у магазині була тільки голуба й червона.