— Триматимусь якнайдалі від Філадельфії, коли повернуся. Господи! Коли дівчині закортить чоловіка, вона піде на все, що хоч.
— Справді?
— Певна річ. Стара забава мишоловки з мишею.
— Чому такі дівчата не липнуть до чоловіків, зрілих для одруження?
— Одруження — це вже наступна річ. Я кажу про секс, і це, сподіваюся, тебе не шокує. Знаєш, поки що йдеться про нього.
«Вижди», — шепнув сам собі Лоусон, маючи на думці тільки те, що Джорджа конче треба ізолювати від Вордмана; а якщо Джордж брутальний хижак, то батьків обов’язок — відвернути катастрофу від нього й від Любої шістнадцятилітки.
Так минали тижні, й Джордж зрілішав, залишаючись юним. І ось надійшли листи.
Адресований Дюбаррі-старшому конверт, проштемпельований у Лондоні, містив друковану копію листа до реєстратора. Лист інформував, що він, Вордман Еванз, наступного семестру не проживатиме з Джорджем Дюбаррі. І подано причину: «…оскільки я відмовляюся від навчання в університеті, про що вже повідомив декана».
Унизу був додаток, написаний чорнилом:
Сподіваюся, це Вас потішить. Я не додав цієї копії до адресованого Джорджеві листа, бо людина повинна виконувати накази не будь-кого, а тільки батька та роботодавця, але запевняю Вас (якщо маєте намір «випадково» розпечатати конверт), що в моєму посланні до Джорджа в жоден спосіб, у жодній формі й у жодному вигляді не згадано про Ваш лист до мене.
З повагою, Ґ. Вордман Еванз
Був ще конверт із тим самим почерком, призначений Джорджеві, але той поїхав у дводенне відрядження до Пінар-дель-Ріо[254], і Лоусон міг тільки збавляти вихідні, читаючи давній лист Вордмана до Джорджа та копію свого власного листа до Вордмана й дивуючись, що справді змусив юнака до такої крайності. Зрештою, втішився думкою: якщо вже інтереси Вордмана очевидно не в Нью-Гейвені, то університет аж ніяк не потерпить від втрати такого студента.
Увійшовши в понеділок до кабінету, Джордж поклав у кишеню листа від Вордмана, розповів про Пінар-дель-Ріо й повідомив, що хоче відмовитися від домашніх вечірок і працювати на Кубі, поки не почнеться навчання в коледжі. А пополудні, зустрівшись із батьком у клубі, син був темний як ніч.
— Цей дурнуватий Вордман! Річ не тільки в клопоті з тим, щоб добрати собі іншого співмешканця. Воно й так не на одно вийде… Але який же він дурень!
— Що він накоїв?
— Покинув коледж, — понуро відповів Джордж. — Гіршого безглуздя не придумаєш.
Лоусон помовчав, його нерви просто-таки дрижали.
— Чому це він покинув коледж? Це таємниця?
— Ти не зможеш втримати цю таємницю!
— То чи можна мені дізнатися, що він наробив?
— Здається, він одружився зі шльондрочкою на ім’я Люсі Бікмастер.
Лоусон підкликав офіціанта й замовив подвійне віскі. Джордж узяв пиво. Обидва мовчали, коли Джордж видобув листа й став його переглядати.
— Навіщо Вордман одружився з нею? — спитав Лоусон.
— Це таємниця.
— Може… мусив?
— Не доводь мене до сміху. Я знайомий з Люсі три роки, — відказав Джордж і швидко докинув: — Батьку, не подумай собі чогось. Я ніколи не гострив на неї зубів. Просто знаю її характер, і, як на мене, він твердий.
— А чи не квапишся ти з висновками про цю дівчину? — холодно спитав Лоусон. — Якщо не маєш доказів протилежного, то не можеш припустити, що сімнадцятилітня…
Батько змовк від здивованого синового погляду.
— Звідки ти знаєш, що їй сімнадцять років?
— Мабуть, ти сам сказав мені.
— Не пригадую, щоб я хоч раз казав тобі про неї.
Вихиливши скляночку, Лоусон замовив ще одну.
— Вордман згадав тебе в листі, — сказав Джордж.
У Лоусона мало не вискочило серце з грудей.
— Він передає тобі привіт і сподівається, що ти добре впливатимеш на мене.
— Забудьмо все це, — відповів Лоусон. — Мені шкода, бо тобі шкода. А він таки дурень, як ти висловився. Щоб ото відмовитися від освіти задля дівчини…
— Він опинився в пастці.
— Напевно.
Вони звелися.
— Не знаю цієї дівчини, — запевнив батько. — Кажу про неї безособово й сподіваюся, що вона не в пастці.
Уже на виході з клубу Лоусонові закортіло лигнути ще одну скляночку, але це було б порушенням його правил. І тоді спересердя він іще раз обмовився:
— Можливо, Вордман і сам далеко не подаруночок.
Вийшовши надвір, на сліпуче сонячне світло, Лоусон тріумфував і мав охоту на балачку. Був радий, що має свободу дій і що не доведеться провести вечір разом із сином.
…Уже ввечері він зайшов, щоб випити скляночку на сон грядущий, до бару, де клієнтів обслуговували дівчата.
Перш ніж вийти, Лоусон у дусі латиноамериканців доторкнувся капелюха.
— Multa gratia[255], Люсія, — весело сказав він одній барменці, а тоді другій: — Adios[256], Елсі.
Він іще раз доторкнувся капелюха, вклонився й вийшов. Дівчата дивилися на нього, не знаючи, що це був уклін понад двома поколіннями — у минуле Америки[257].
Почуття тріумфу тривало й наступного ранку, коли Лоусон, повен нових надій на сина й на себе, увійшов до кабінету. Джорджа ще не було, натомість на столі лежав конверт із позначкою «Особисто», написаною Джорджевим почерком.
Лоусон розпечатав конверт і прочитав записку. А тоді, як і попереднього разу, він зателефонував до секретарки й сказав: «Будь ласка, ніяких дзвінків». Відтак удруге прочитав написане:
…Я здогадався з твого останнього зауваження, що триває якась фальшива гра. Всю ніч мене це турбувало, і сьогодні, коли я прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай, твоя секретарка вручила мені листа, який, з її слів, помилково потрапив у твою картотеку. До цього листа пришпилено твою відповідь, і я навіть не виправдовуюся, що прочитав її «випадково».
На час, коли ти читатимеш мою записку, я вже буду в літаку. Касир виплатив мені належні зароблені гроші. На прощання хочу запевнити, що я намагався бути хорошим сином і діяти, як джентльмен, наскільки розумію, що означає це слово.
За кілька тижнів Лоусон побачив у газеті статтю про шлюб Джорджа («Церемонія відбулася в Елктоні, що в штаті Мериленд[258]; наречена — шістнадцятилітня міс Елсі Джонсон») і усвідомив, що в плутанині добрих намірів врятовано бозна-яку фігуру — оту Елсі, але пожертвувано його сина.
Лоусон так і не зміг збагнути, як він сам міг би діяти інакше, але згодом, бувало, робив зауваження про сучасних молодих жінок та їхню натуру. Ось його найм’якший коментар: «Це лише мисливці, настільки відчайдушні, що кладуть у пастку приманку — потрощені й посічені частини самих себе». Ба навіть уточняв свій вислів: «Власне, це не вони відважні, а сама природа».
Були й інші вислови, про які він сам казав, що їх неможливо викласти письмово. Зокрема, вони шокували б Вордмана Еванза.
Любов — це біль
У 1939-му й 1940 роках Фіцджеральд більшість свого часу писав твори не на замовлення й працював над сценаріями інших письменників. Тоді він і створив свій сценарій. Копія тексту зберігається в бібліотеці Принстонського університету.
«Любов — це біль» у певному сенсі можна вважати поверненням до часу й тематики роману «По цей бік раю». У цьому сценарії відобразилися дні Принстона та всього світу під час Першої світової війни. Минуло багато років, відколи Фіцджеральд, закінчивши науку в коледжі, так і не повоював у «війні задля кінця всіх воєн», а на час написання сценарію замість неї почалася значно реальніша Друга світова війна. Не дивно, що подумки автор мав би повернутися до своїх останніх днів у Принстоні, зважаючи на те, що його перебування там закінчилось у студентському містечку, яке 1917 року стало навчальним табором офіцерів.
