— Якого коледжу? — сердито спитав Ґіттінґз.

Глянувши на Кікі, Ріп спромігся на відповідь:

— Не маю права це сказати.

— Ота купівля гравців — неподобство. Я б волів дивитися, як наша команда програє кожний матч, аніж знати, що її купили й оплатили.

— Ріп мусить думати про майбутнє, — м’яко пояснила Кікі. — Ви ж чули про багатьох спортсменів, що стають нічними сторожами та викидайлами, а то й потрапляють у в’язницю.

— У в’язницю! Я ніколи не чув про хороших футболістів, які там опинилися. Затямте собі назавжди. Якби я був суддею і переді мною стояла якась футбольна зірка, я б сказав: «Це, безперечно, якась помилка». Будь-хто з такою злагодженою дією м’язів мав би скористати з такого сумніву.

— Якщо я колись опущуся так низько, — сказав Ріп, — то сподіватимуся, що суддя буде згоден з вами.

— Звичайно ж, буде. Судді — це такі самі люди, як усі ми.

Кікі відчула, що розмова набрала понурої тональності.

— Ріп просто хоче перейти туди, де студентам вільніше живеться й можна заробляти на прожиток.

— Скільки вам пропонують на Заході? — спитав містер Ґіттінґз.

— Дуже багато, — швидко відказала Кікі.

— Були б ви дурнем, юначе, якби прийняли цю пропозицію.

— Я дуже не хотів би покинути коледж, — сказав Ріп. — Та все ж це краще, ніж в’язниця.

Ґіттінґз застогнав.

— Ви знову про в’язницю. Я не дам вам туди потрапити. Засную фонд — про випадок, якщо ви щось не те робитимете.

— Розумна річ, — заплескала в долоні Кікі. — Фонд — це те, на що він міг би покладатися.

— Я дам йому шанс із якоюсь хорошою фірмою, як тільки він закінчить коледж.

— Ідея фонду мені здається кращою.

— А мені здається, що ви дуже вже корисливі, юна леді, — зітхнув любитель футболу. — Коли йому доведеться переїздити?

— Мабуть, зараз же. Йому треба вже записатися в команду, щоб наступної осені мати право виступів за команду. Вони дуже прискіпливі.

— Прискіпливі! — пирхнув містер Ґіттінґз. — Прискіпливі! Скажіть мені відверто, скільки вони пропонують.

На той час Ґіттінґз був у невигідному становищі, адже досі не підкупив жодного спортсмена. Він не мав найменшого уявлення, скільки платять футболістам, і розцінив цю справу такою беззаконною й неприємною, що не дуже-то зважав на суму грошей. Зрештою Кікі залагодила оборудку на п’ять тисяч доларів.

І ось Кікі виїхала на півроку, і ось їй траплялося таке, про що тут недоречно розповідати. Є ідеалісти, які осудили б цю дівчину за те, що вона страждала від місячного світла в Гонолулу та понад італійськими озерами й мало не вийшла заміж за чоловіка, який не має нічого спільного з цим оповіданням. Мав він якусь ваду вимови, ходив у кумедній одежі, а якось щось наробив чи то пак не зміг наробити — і відтоді пропав зв’язок зі світанком, вітром та вечірніми зорями. Наприкінці жовтня Кікі поклала кінець цьому роману й поспішила повернутися до Америки.

Приїхавши, Кікі невпевнено розглянулася, чи не знайдеться чогось сподіваного, але досі незнаного. Ну звичайно ж, не Консідайна, який у складі археологічної експедиції був на Криті[205]. Натомість знайшлося втрачене почуття, і Кікі зраділа телеграмі від Ріпа Ван-Кампа. Він хотів терміново побачитися й запропонував прийти на матч у Дартмуті[206]. Дівчина поїхала туди, передчуваючи, що знайде там покинуті юні літа й утрачену торік на стадіоні «Боул» ілюзію.

Якщо цього сезону якийсь футболіст-студент і коштував п’ять тисяч доларів, то це Ріп. Він виступав за слабку команду з легкими захисниками за лінією новаків, і внаслідок цього Ріпова гра була вільною й невимушеною. У нього був свій власний стиль, якого ніколи не пробував змінити жоден тренер. Усе це було схоже не на що інше, як на узаконену форму власності, й не один чиновник даремно розраховував на Ріпа. Той прудко йшов в атаку, високо здіймаючи вгору коліна та стегна й розставивши лікті, так що у критичну мить здавалося, що його вже обхопив захисник, але з такою невеликою площею контакту тіл Ріп вивільнявся ще під час тривання спроби. А коли ось цей спортсмен, легший на тридцять-шістдесят фунтів від будь-кого із суперників, кожної суботи давав таке видовище, то навіть містер Ґіттінґз не міг би вимагати чогось більшого.

Тремтячи з нетерплячки, Кікі зустріла Ріпа після гри.

— Дивлюсь ото, як ти граєш, і почуваюся зачарованою школяркою, — сказала вона.

— Я б хотів, щоб так воно й було.

— Так воно і є. Принаймні я могла б вести перед у заохоченні гравців. Поки що від мене взагалі не може бути допомоги. Я б хотіла, щоб у тебе були хоч якісь серйозні клопоти.

— Є такі, — сказав він, насупившись. — Я потрапив у жахливу халепу. Тому й надіслав тобі телеграму.

— У чому річ, Ріпе?

Вони розмовляли в чайній «Сейчем ті гаус»[207], де сиділо багато молодиків і дівчат, напрочуд тихих після матчу. Спершу кинувши оком навколо, Ріп вийняв газетний витинок і дав його Кікі.

— Прочитай, і я поясню, — сказав він. — Це не про мене.

ГУРТОЖИТКІВСЬКИЙ ВИКРАДАЧ

КОШТОВНОСТЕЙ ПОВЕРНУВ ЗДОБИЧ

ДЕКАН ЄЛЬСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ОДЕРЖАВ ПАКЕТ ВІД АНОНІМА

— І що з того? — спитала Кікі.

— Я казав тобі, що мій брат Гаррі вчиться на другому курсі. Йому дуже не пощастило — розбив коліно, граючи у футбол із новаками, й ніколи вже не зможе грати. Отож він став злодієм. Не можу цього зрозуміти. Його однокурсник помітив, що він краде, прийшов до мене, і я витратив усі свої гроші до останнього цента, щоб відкупити вкрадені речі. Тепер я потребую ще більше.

— З п’яти тисяч? Ой, Ріпе, я гадала, що мені належить про них подбати, а тобі не можна й торкатися цих грошей, аж поки не закінчиш коледжу.

— Я не маю іншої ради. Гаррі мій брат. Він не піде до в’язниці.

— Але ж ти надіслав ці речі.

— Я ще не сказав усього. Той, що дізнався про крадіжки, — це паскудний негідник, і з ним треба залагодити справу.

Здавалося, вони раптом опустилися в потойбічний світ. Раніше Кікі вбачала в Ріпові щось відокремлене від усього минулого, шедевр невідомого скульптора. Тепер на його плечі впала тінь брата.

— А чи не владнається ця справа, якщо твій брат покине коледж? Як не крути, а йому тут не місце, якщо він… — Кікі проковтнула останнє слово.

— Таке не задовольнило б цього типа. Звичайно, я міг би скрутити йому в’язи…

— Тобі не можна в це вплутуватися, Ріпе, — тяжко зітхнула дівчина. — Скільки він хоче?

— Назвав тисячу доларів.

— Ой, Ріпе! Я схиляюся до думки, що краще вже йому скрутити в’язи.

— Скручу, якщо ти вважаєш, що це найкращий вихід.

— Та ні… Нам доведеться заплатити йому. Але ти мусиш відіслати геть свого брата, поки він не потрапив у ще більшу халепу.

— Якщо Гаррі залишить коледж, то це видаватиметься дивним, — нахмурився Ріп. — Не зможу ось так відіслати його. Я ніколи не казав тобі, але ми удвох виховувалися в сиротинці, і я завжди наглядав за ним.

Тепер Кікі знала про Ріпа все, й ніколи він не подобався їй більше, ніж цієї миті.

— Але рано чи пізно наберешся через Гаррі ще гіршої біди, і то після того, коли тобі так гарно пішло, а я ще й задумала запопасти більше грошей для тебе… Ріпе, ти повинен відіслати його.