— Так, — лаконічно згодилася вона.

— Закоханому все видається гарнішим, — галантно вів далі капітан. — Не хвилюйтеся, в Парижі ви зможете зустрітися з вашим приятелем.

— Дали б ви нарешті мені спокій, — відрубала Джозі.

— Таке я теж ціную, мадемуазель, — вклонився він.

Поїзд на Париж від’їхав так далеко, що виглядав плямкою — такою самою маленькою, як і шанс знову побачитися з Тібом. Невтішна Джозі стояла, дивлячись на рвані розетки у фетровій тулії, схожій на супову миску. Такі самі, як і її стосунки з Тібом.

Доктор Пілґрім, Grand Maître de l’Ordre de l’Hygiene Publique[183], асистент великого доктора Еванза, стоматолог королівського двору ще й різних Бурбонів, Сесілів, Черчиллів, Вандербілтів, Габсбурґів, Шамбренів і Асторів, щойно дістав квіти від садівника в Тюїльрі, якого безплатно полікував, а тепер-от не зворушився від цього подарунка. Пілґрім ретельно, але холодно виконував свою благодійну роботу, і нині його набагато більше хвилювало нове зуболікарське крісло, яке він нещодавно винайшов разом із доктором Еванзом. Був радий, що закінчилася війна, хоча французи її й програли. Медична практика має поліпшитися. Ось двічі хтось подзвонив у вхідні двері. За третім разом лікар вийшов у передпокій подивитися, чому не відповіли на дзвінок, і наткнувся на Джозі, що прожогом бігла вгору сходами.

— Чому ніхто не пильнує за дверима? — спитав він, але сестра перебила його.

— Ой, не турбуйся дзвінками. Дай-но скажу тобі, хто тільки-но увійшов і чекає внизу.

— Мені однаково, — відказав брат. — Треба відповідати на дверні дзвінки.

Насправді ж відповідь дано лише цієї миті. Молодика, що чекав, здивували слова жінки, яка його впустила.

— Ви від доктора Еванза?

— Ні, мем. Я представляю газети «Ричмонд таймс-диспетч», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Звідки ви довідалися, що я тут? — поцікавилася вона.

— Сам не знаю, — відповів Тіб.

— Ох, — нервово сказала леді. — Що ж, гадаю, вам можна увійти.

— Може, вам щось болить? — спитала вона, опинившись разом із Тібом у світлі газового ріжка в приймальні.

— Ні.

Трохи збуджена, ця жінка почувалася так, ніби за це треба вибачитися.

— Востаннє я побувала в лікарському кабінеті ще молоденькою. Тому-то й почуваюся ні в сих ні в тих.

— Ну, а вам нічого не болить? — своєю чергою поцікавився Тіб.

— Так, — кивнула вона, — мені болить від образи та приниження.

Тіб допитливо глянув на жінку.

— Я можу зрозуміти це почуття, — мовив він.

— Ви американець, — зауважила його співрозмовниця. — Мій батько був громадянин Сполучених Штатів, хоча й народився в Шотландії[184].

— Я не американець, а вірджинець, — заперечив Тіб. — Доки житиму, ці дві речі ніколи вже не означатимуть для мене одне й те саме.

Жінка зітхнула.

— На жаль, я походжу з нізвідки. Тридцять років силкувалася бути француженкою, але тепер знаю, що в мене немає національності.

— Як і я, — кивнув Тіб. — Я громадянин порожнечі, частка втраченої справи — поламана та побита.

Двері відчинилися, до приймальні увійшла Джозі Пілґрім і швидко підійшла до жінки.

— Ваша величносте, коні доктора Еванза будуть тут за п’ять хвилин.

— Не маю нічого проти, щоб почекати, — відповіла імператриця[185]. — Я розмовляла з цим молодим американцем.

Здивовано глянувши на Тіба, Джозі вклонилася й звернулася до імператриці:

— Чи не бажаєте зайти до моєї кімнати?

— Волію не рухатися. Я сиджу на своїй скриньці з коштовностями.

Півгодини тому Тіб бачив юрбу, що проходила повз Тюїльрі, й задумався про імператрицю та її двір, цікавий знати, чи зроблять нову Марію-Антуанетту[186] із цієї милої іспанки з химерною долею. Тепер він дивився на зів’ялу леді в чорному капелюшку й не сумнівався в тому, що це імператриця.

— Чи можу я чимось прислужитися? — спитав він.

— Ні, дякую, — поквапилася з відповіддю Джозі. — Мій брат і доктор Еванз подбають про все.

— Але ж він може прислужитися. З трьома американцями я почуватимуся ще безпечніше, ніж із двома. Якщо він поїде з нами, то я оціню це як велику послугу.

— У мене є кінь, — докинув Тіб.

— Тим краще, — розсудила імператриця. — Будете нашим кортежем.

…За десять хвилин біля конюшні зібрався невеликий гурт. З вулиць було чути гомін натовпу, уривки пісень Беранже, прокльони на адресу імператора, імператриці та двору, невпинне човгання ніг по бруківці, що рухалися до вогню й катастрофи. Доктор Еванз, напружений і сповнений рішучості, стояв між імператрицею та червоною загравою смолоскипів на вулицях — як міг, затуляв її собою від небезпеки та ненависті.

— Отже, їдете з нами, — сказав він Тібові. — Пам’ятайте, ми умовилися вдавати, що веземо божевільну жінку до Трувілля[187].

— Я божевільна! — вигукнула імператриця. — Уже вважаю, що так воно і є. Нехай цей юний вірджинець їде в кареті з нами, тоді ми зможемо побалакати про те, як воно — бути вигнанцями. А добрий доктор Пілґрім буде радий сісти на його коня й у цей вечір відігравати роль форейтора. Хіба не так, докторе Пілґрім?

Пілґрім кинув лютим оком на Тіба.

— Так, ваша величносте.

— То ми готові? — спитав Еванз.

Кортеж поїхав глухими вуличками, що вели до рогатки Порт-Мейо[188]. Подорожніх кілька разів окрикнули, але не було жодної спроби зупинити карету. На неї в передмісті байдуже дивилися крейдяні білі вікна понад заснулими дорогами. Десь опівночі, коли остання з французьких суверенів виїжджала з Іль-де-Франсу[189], очі Джозі сонно зімкнулись, і Тіб міг нарешті спостерігати її так, як завжди хотів.

У трувілльському трактирі «Інн де маріньєр» втікачі нарадилися про те, як діяти далі. У гавані на якорі стояла яхта. Як з’ясувалося, вона ходить під британським прапором і належить серові Джону Берґойну[190]. Імператрицю вмовили прилягти під доглядом доктора Еванза, а Тіб і доктор Пілґрім подалися до узбережжя, щоб обережно розвідати про човен, яким можна було б скористатися. У них не було причин запідозрити, що хтось простежив їхній від’їзд із Парижа. Їх непокоїв тільки допитливий погляд, який кинув на імператрицю кельнер цього трактиру. Та коли вдалося роздобути човна, з’явилася засапана Джозі, й обох чоловіків на мить охопило побоювання.

— У чому річ?

— Доктор Еванз хоче, щоб ви повернулися до трактиру й поговорили з цим кельнером. Той никає в передпокої біля кімнати імператриці, а коли я заговорила з ним, то він тільки засміявся і вдав, що не розуміє моєї французької.

— Я повернуся, — відповів Тіб.

— Ні, краще піти мені, — заперечив Пілґрім. — Я тільки один раз у житті веслував, і мені не хочеться ризикувати вдруге.

Він швидко рушив. Не побачивши поруч себе сестри, обернувся й помітив, що вона сідає з Тібом у човен.

— Усе в порядку! — гукнула Джозі. — Я не раз веслувала, а двоє в човні — це краще, ніж один!

Пілґрім попрямував до трактиру.

Розкішний ранок й осяяна сонцем гавань спонукали Джозі забути про невеселі події попередньої ночі та тривожне завдання, яке стояло перед ними всіма. Удвох із Тібом вони перепливли темну спокійну воду гавані й опинилися на хвилях та проти вітру з боку моря. Маленький човник просувався повільніше. Зауваживши, що безпалі руки Тіба доволі незграбні, як на завеликі ручки весел і на неспокійне море, дівчина запропонувала:

— Візьму-но я ці весла й прикладуся, щоб скоріше добратися.

— Ні, — вперся Тіб, — краще не беріться до цього.