— Геть звідси! — крикнув Еммет. — Вас це теж стосується, докторе Гіппократе!

Стискаючи в руках дерев’яні уламки, він позадкував на кілька кроків і сперся на те, що залишилося від беззубих перил.

— Висаджу вас у найближчому порту. Випишіть йому чек, міс Гапґуд! Ви вже не при справі. Сам себе лікуватиму! Ну ж бо! Виписуйте чеки! Геть відсіля!

Доктор Кардіфф ступив крок угору сходами, а Еммет, зваживши в руці замашну дерев’яку, радо прогарчав:

— Просто по цих окулярах. Без хитрощів, прямий удар. Сподіваюся, ви застрахували свої баньки!

Лікар завагався, а тим часом Еммет довів, що саме так і зробить, розбивши меншим уламком лампочку в горішньому передпокої.

Тоді вгору сходами помалу рушив сімдесятирічний садівник, простягаючи Емметові конверта. Рука Еммета міцно стискала більший уламок, але безстрашне обличчя старого нагадало йому батькове.

— Від містера Дейвіса, — безпристрасно мовив садівник, поклав конверта на східці й рушив назад.

Світ кружляв навколо Еммета, як у рухомій панорамі…

…і раптом виявилося, що передпокій спорожнів. У будинку не було чути ні звуку.

Кілька хвилин Монсен стояв, з усієї сили намагаючись зосередитися. З останнім напливом напруги він пошкандибав униз сходами, прислухаючись. Десь далеко ляснули автомобільні дверцята, зачмихав мотор.

Зігнувшись так, що руки досягали східців, Еммет поволікся вгору. На горішній сходинці пальці натрапили на конверт. Еммет розірвав його, лігши горілиць на підлозі.

Еммет сів, і ноги випадково потрапили в порожнечу по балясинах. У всіх кімнатах панувала мертва тиша. Прозвучало відлуння, коли він на пробу впустив згори останню балясину. «Ось тепер, — сказав він собі, — я ляжу в постіль». У будинку не стало ні душі. Монсен переміг.

Коли Еммет прокинувся, йому здалося, що в долішньому передпокої світиться. Була невиразна згадка про якийсь далекий звук у темному будинку. Еммет тихо лежав, і повний місяць у вікні свідчив про пізню пору — десь між дванадцятою і другою ночі.

Знову пролунав слабкий звук, і його тон натякав, що треба начуватися. Еммет обережно сів, звівся, навшпиньки дійшов до своєї спальні, одягнув халат і намацав свого револьвера в шухляді столу. На превелику досаду, він, вийнявши патронник, виявив, що той порожній. У шухляді теж не було куль. Цілком можливо, що в будинок силкувався вламатися якийсь відчайдушний волоцюга. Про всяк випадок Монсен поклав незаряджений пістолет у кишеню халата, тихенько пробираючись униз сходами.

У дверях темної вітальні він іще раз прислухався, а тоді, перегодивши біля кухні та секретарчиної кімнати, знову почув звук, що пролунав десь позаду.

Тримаючи револьвер напоготові, Еммет підкрався до дверей вітальні…

І раптом із кутка озвався голос.

— Це я, міс Трейнор, містере Монсен.

— Що?

— Трейнор. Вимикач у вас під рукою.

Кліпаючи очима від світла, він побачив, що секретарка сидить, згорнувшись калачиком, у великому кріслі, ніби щойно прокинулася.

— Не було кому чергувати в нічній зміні, — пояснила вона, — ото я й залишилася.

— Я чув якісь звуки, — сказав Еммет. — Якщо ви спали, то вони не від вас пішли. Чи знаєте, що сталося з кулями до мого револьвера?

— Місіс Юїнґ забрала їх першого ж вечора.

— Тобто пістолет був незаряджений, коли ви прийшли з ним на кухню?

Міс Трейнор кивнула.

— Цсс! — несподівано застеріг Еммет і вимкнув лампочку. За хвилинку він шепнув: — Тут хтось є. Може, знаєте, куди вона поділа ці кулі?

— Ні, не знаю. Зовсім недавно я обійшла всі кімнати.

Не переконаний, Еммет тихцем рушив до кухні. Чи то його нерви й далі на межі зриву, чи то справді ці порипування можуть бути чиїмись кроками. Заряджений підозрою, він знову зашепотів:

— Це не ті ряджені на медиків? Отой лікар і ті медсестри? Скажіть мені правду.

Не дочекавшись відповіді й зауваживши, що міс Трейнор кудись поділася, Еммет уже подумав був, що натрапив на суть справи. Та за хвилину секретарка тихо підійшла з вітальні, й він повторив своє запитання.

— Вони пішли, містере Монсен. — Вона завагалася. — Тут був тесля. Він повернеться о пів на сьому ранку з балясинами й новою віконною рамою.

Забувши про гаданого зломлювача, Еммет здивувався:

— Навіщо?

— Ну… — трохи розгубилася секретарка. — Мені нічого було робити, то я й позбирала балясини.

— Містер Дейвіс написав мені, що одна з них влучила в нього, — перебив Еммет. — І наказав, щоб я забрався звідси.

Трохи помовчавши, міс Трейнор відповіла — вже веселішим тоном:

— Та не влучила, бо ж усі балясини лежали в саду. А якщо вони вже на місці, то нелегко йому буде судитися з вами.

— Як ви знайшли теслю серед ночі?

— Мій батько був колись корабельним теслею.

— Чорт забирай, дуже приємно з вашого боку… — Зненацька Еммет цитьнув: — Цсс!

Вони прислухалися. Коли Еммет глянув на секретарку, вона заперечливо похитала головою й сумно усміхнулася. Хотіла б погодитися, що справді був якийсь шум, але сумління не дозволило.

— Воно все через цей будинок, — несподівано вирішив він. — Тут ходять привиди. Вийду-но я й погуляю кілька хвилин. Якщо вдихну запах полів…

Він уже був у передпокої й убирався в легкий плащ поверх халата, коли міс Трейнор запитала:

— Ви не проти, якщо я пройдуся разом із вами?

В Емметовому голосі знову відтінилася підозра.

— Ви ж не розпоряджатиметеся, що мені робити?

Засоромившись самого себе, він змінив тон:

— Я не проти.

Перед гаражем Емметові ще раз причувся дивний звук. А що не повторився, то вони удвох із міс Трейнор подалися болотистою дорогою — геть від маєтку Карлоса Дейвіса.

Дорога вела вниз, і ось Еммет, не дуже й втомившись, сів на одному зі стіжків свіжоскошеного сіна, якими ряснів луг.

— Вмостіться на сусідньому стіжку, — люб’язно запропонував Еммет. — Адже треба зважати на вашу дівочу честь, яка тепер залежить від мене.

Вона відповіла з шурхітливого простору завдовжки чотири кроки:

— Тут можна жити, як тварина, але я завжди прагла такого життя.

— Я теж… А в який спосіб? Нагрібати сіно на себе? Чи зариватися в нього? Ви ж не гадаєте, що я натраплю на міс Гапґуд!

Відповіді не було. Еммет поглянув на щербатий місяць, а тоді спроквола пробурмотів:

— Усе гарно пахне.

«Зрештою, це непогане місце, — сонно подумав він. — Тут навіть Ельза не дуже-то важить».

Від сусіднього стіжка довгий час не було звуку, й цікавість спонукала Еммета спитати:

— Сните про Нову Англію?

— Це зовсім не сон… Я пила каву з батьком. Я не сплю.

— З кожною хвилиною я почуваюся здоровшим.

— А ви не дуже-то й хворі.

Трохи ображений, Еммет сів і заходився витрушувати з вух гладенькі травинки.

— Що ви тільки не кажете! А чого б це я та став погрожувати?! Мені наказали забратися!

Секретарка звелася й підійшла до нього.

— Нам треба глянути правді у вічі, — сказала вона. — Впала рясна роса, і сіно зволожилося. Покидаю вас.

— Ну що ви! Це чудове сіно.

Міс Трейнор змовчала.

— Покидаєте мене! — вигукнув Еммет. — Здається, ви самі напросилися пройтися зі мною.

Її голос доходив із відстані сорока кроків.

— Сіно сире… І ви були проти того, щоб я розпоряджалася.

— Ви можете принаймні секунду почекати.

Зітхнувши, він підвівся й рушив за нею. Дорога вела під гору, й коли Монсен наздогнав міс Трейнор, вони зупинялися що кілька хвилин. Після третьої зупинки між ними постала невисловлена домовленість — на кожному такому перепочинку переморгнутись одне з одним.