— Ось цього я й не робила, — відрубала вона. — Твої слова свідчать про те, як мало ти мене насправді знаєш. І про те, як далеко можуть розійтися дві людини.
Світ Еммета похитнувся.
— Тобто в тебе нікого немає, — сказав він. — Або ж навпаки — є хтось.
— Не хтось, а цілком конкретний чоловік. — Її голос звучав уже не так рубано. — Бог бачить, це жахлива річ — говорити таке, коли ти хворий і, може, маєш намір… Я хотіла сказати, що це жахлива річ для дівчини. Оці останні три дні я дуже зайнята. Знаєш, кіноактор — це щось на зразок турецького вояка. Вільного часу в нього не більше, ніж у продавця в крамниці чи…
— То ти одружишся з ним? — перебив її Еммет.
— Так, — виклично відповіла Ельза. — Ось тільки не знаю, чи скоро це станеться. І не питай, як його звуть… бо твій лікар сказав… бо ти іноді впадаєш у нестяму… а ті газетярі хоч кого з розуму зведуть.
— Ти ж, мабуть, не минулого тижня вирішила так зробити?
— Ох, я це вирішила ще торік, — запевнила вона, трохи роздратована. — Кілька разів ми мало не поїхали до Невади[237]. Там досить почекати чотири дні… Але кожного разу…
— Це надійний чоловік? Можеш хоч це мені сказати?
— Надійність — його друге ім’я! — відповіла Ельза. — Я нізащо не лигалася б із якимсь темним ділком чи гірким п’яницею. У січні я сама розбагатію.
Еммет підвівся. Цієї миті він міг точно визначити, коли піт промочить підкладку піджака.
— Пробач, — сказав він, встаючи.
У буфетній він заспокоївся біля раковини, а тоді постукав у двері секретарчиної кімнати.
— Спровадьте звідси міс Голлідей! — вигукнув він, кинувши оком на бліде, холодне й стомлене обличчя дівчини в дзеркалі. — Скажіть їй, що мені стало гірше… все, що хоч, скажіть… аби тільки її тут не було.
Еммет не стерпів би співчуття від будь-кого, він не міг і дивитися на обличчя міс Трейнор, що встала з-за столу.
— І швидше! Це належить до ваших обов’язків!
— Розумію, містере Монсен.
— Я ж не бозна-чого прошу, — зовсім непотрібно повів він далі. — Хочу тільки, щоб ви зробили це якнайкраще.
Еммет відійшов. У буфетній він вхопився за раковину, тоді — за двері, а на кухні — за спинку стільця. В голові стугоніли в дикунському ритмі погордливі слова: «Я маю за ніщо чоловіка, який хапається за склянку віскі щоразу, коли щось складається не так, як треба».
Він повернув до шафи, в якій стояла пляшка бренді.
IV
Безрозсудного молодика, який уперше в житті налигався спиртного, тягне не на вбивство чи побиття жінки, а на вульгарне буянство, виражене всіма фібрами серця та душі. Англієць пнеться вгору, ірландець лізе в бійку, француз танцює, а американець галабурдить (не в кожному словнику знайдеш це слово).
Так трапилося й із поміркованим Емметом, він галабурдив. Це стало наслідком зіткнення коньяку з палючою лихоманкою, й кортячка бешкетувати набирала сили, коли пацієнт сидів на своїй постелі, дозволивши міс Гапґуд видобувати його з наскрізь промоклої одежі. Раптом він зник — і майже так само раптово повернувся з гардеробної, зодягнений у своєрідний саронг і увінчаний капелюхом-циліндром.
— Я король людоїдів[238], — сказав він. — Зараз зійду на кухню і з’їм Марґеріллу.
— Марґерілли вже нема тут, містере Монсен.
— Тоді я з’їм Карлоса Дейвіса.
За мить він уже стояв біля телефону в передпокої й розмовляв із Дейвісовим лакеєм. Якщо містер Дейвіс вдома, то чи не був би він ласкавий зараз же прийти сюди?
Повісивши слухавку, Еммет спритно відскочив убік, ухилившись від голки шприца міс Гапґуд.
— Ні, вам не вдасться мене вколоти! — попередив він. — Зараз я буду діяти. А для цього треба, щоб я цілковито володів собою. Потрібна вся моя сила.
Щоб випробувати цю останню властивість, він раптом нахилився й вирвав балясину зі сходових перил.
Зачарований простотою цієї дії, він знову нахилився й вирвав ще одну балясину, а тоді ще одну. Неначе в одному з тих прикрих кошмарів, коли вириваєш собі зуби з благоговійним страхом.
Розвиток цієї діяльності повів Еммета вниз сходами. Він тримав балясину, маючи намір оглушити нею містера Дейвіса, як тільки той увійде у двері, а тоді зготувати і з’їсти його.
Однак він припустився однієї помилки. Поблизу кухні Еммет згадав про пляшку бренді, поспіхом приклався до неї й зразу ж опинився на мішку картоплі (точніше — звалився на нього) поряд кухонної раковини. Поруч лежав дубець, а чорна шовкова корона збилася набакир.
На щастя, до Емметової свідомості не дійшли події кількох наступних хвилин. Він не зауважив, що міс Трейнор виглянула в тінистий сад і побачила Карлоса Дейвіса, який ішов навпростець, маючи намір увійти через задні двері. Не зауважив також, що міс Трейнор залізла знадвору через кухонне вікно й зачинила за собою двері, щоб запобігти лиху.
— Привіт! Здоровенькі були! Доброго ранку й усього такого! Монсен хотів побачитися зі мною, а я завжди готовий відвідати хворого.
— Містере Дейвіс, зразу ж після того, як містер… Мом… — стривожившись, вона мимоволі змавпувала міс Гапґуд, — покликав вас, йому зателефонував із Нью-Йорка його брат. Містер Мом попросив дізнатися, чи можна буде побалакати з вами трохи пізніше або й завтра.
Хоч як молилася секретарка, щоб ані звуку не дійшло від кухонної раковини, вона почула, що по кухонній підлозі повільно котяться картоплини.
— От тобі й на! — щиро зажурився Дейвіс. — А в мене сценарій загальмував на два дні. Сценарист загуляв! Отой шмаркач!
Присвиснувши, він окинув захопленим оком міс Трейнор.
— Ви б не хотіли подивитися на мій басейн? Ви ж не весь час працюєте. Маю на увазі…
— Залюбки, — відповіла міс Трейнор, а тоді, аби тільки заглушити подібні до стогону звуки на кухні, докинула: — Ось, знову телефонний дзвінок!
На Дейвісовому обличчі майнув вираз подиву й зразу ж зник. Міс Трейнор полегшено зітхнула.
— Що ж, тоді на все добре. Тримайте вище голову й таке інше! — порадив їй Дейвіс.
Коли він відійшов кроків на п’ять, секретарка відступила на кухню. Там уже не було Еммета Монсена, але годі сумніватися в тому, де він зараз. Чутно, що з перил вириваються інші балясини, що б’ються шибки й лунає крик:
— Ні! Ви це вип’єте! Я знаю, що це! Це хлоралгідрат! Це спиртне з домішаним наркотиком[239]! Я розпізнав це по запаху!
Міс Гапґуд стояла на сходах, безпорадно усміхаючись і простягаючи йому склянку.
— Випийте це! — скомандував Еммет, не припиняючи руйнівної роботи, яка тепер полягала у жбурлянні вирваних балясин у сад через розбите вікно. — Поки прийде той Кардіфф і вижлуктить свою пайку, маєте всі лежати рядочком без пам’яті! Господи! Невже людина не може спокійно померти?!
Міс Трейнор засвітила в передпокої, бо надворі стемніло, й невдячний Еммет Монсен подивився на неї.
— Знову ви з вашою усмішечкою. Ніби все це аж таке веселе й гарне. Ото ще мені ця Каліфорнія!
Вимовлену назву штату супроводжував протяжний тріск розколеного горішнього поручня.
— Я родом із Нової Англії, містере Монсен.
— Це неважливо! Чи так, чи сяк, випишіть собі чек. І випишіть чек для міс Гапґуд — на її нотатках.
Міс Гапґуд виявилася на висоті становища. Мабуть, до неї прийшло видіння, як ото Жанні Д’Арк. А може, вона почула примарний шепіт Флоренс Найтінґейл:
— Містере Монсен, а якщо я вип’ю цю склянку, ви ляжете в постіль?
З надією вона підняла склянку хлоралгідрату.
— Так! — погодився Еммет.
Але як тільки медсестра піднесла склянку до губ, міс Трейнор кинулася вгору сходами, вдарила її по руці й пролила рідину.
— Хтось та й мусить чергувати! — аргументувала секретарка.
Раптом здалося, що в передпокої внизу ціла юрба, але там були тільки масивний доктор Кардіфф, місіс Юїнґ, що прийшла на чергування, й Дейвісів садівник із листом у руці.
