— Коли я запитала Марґеріллу, чи не можна було б зготувати обід для нас, — поскаржилася міс Гапґуд, — вона сказала: «А я не голодна!»
Міс Трейнор повела далі:
— Я могла б зателефонувати в поліцію або ж узяти на підмогу кількох Дейвісових садівників, але не хочу сама до чогось братися, не порадившись із вами. Той чолов’яга дуже вже кремезний, міс Гапґуд і мені не впоратися з ним.
Еммет встав. Ситуація сприяла тому, щоб вийти зі стану гнітючого спокою, та все-таки хворий, почуваючись не зовсім у формі перед сутичкою, нагнав на себе показне обурення. Грізно ступаючи, він зайшов на кухню й наблизився до сцени подій.
Марґерілла з косими очима й розтуленим ротом чудно вихитувалася перед плитою, виробляючи щось невизначене з каструлею. На порозі її спальні, прилеглої до кухні, стояв величезний, добре збудований негр. Він жваво опустив пляшку й усміхнувся Емметові.
— Доброго ранку, сер. Скористався з нагоди, проїжджаючи повз вас, містере Монсен. Я мив і паркував машини багатьом кіношникам, отож подумав…
— О, це ж містер Монсен! — радісно вигукнула Марґерілла. — Знаєте, я сказала медсестрі: «Взагалі не повернуся, хіба що він мене привезе». Я знала, що такий милий чоловік, як ви, не зважатиме на таке. Таж вас багато жінок доглядає.
Еммет проминув її й підійшов до негра.
— Це ваше авто на подвір’ї?
— Звичайно ж. Вип’єте зі мною, містере Монсен?
— Розверніть авто геть від будинку. А тоді зайдіть до ось цієї кімнати й допоможіть Марґеріллі спакувати її речі.
— Містере Монсен, ви ж не потурите Марґеріллу за таку дрібничку. А якщо й потурите, то як тоді мені дбати про вас…
— Геть звідси!
Вираз на обличчі здорованя змінився. Той приклався до пляшки й окинув оком Еммета.
— Не знаю, чи варто Марґеріллі працювати в такому домі. Один із тих композиторів якось нахамив мені, і я…
Еммет ступив крок уперед, і вираз знову змінився. Негр пустив дурнуватий смішок, обернувся й вийшов надвір. Підбадьорившись, Еммет узяв Марґеріллу за плечі й допровадив до її спальні.
— Щоб за п’ять хвилин вас тут не було, — сказав він. — Швидко пакуйтеся.
У спальні він висунув шухляду з комода й посадив на неї служницю, що вже валилася з ніг. А коли повернувся на кухню, побачив, що міс Трейнор, спершись на одвірок дверей, які вели до буфетної кімнати, надто пізно силкується приховати у складках сукні брунатний відлиск револьвера. Еммет зрозумів, чому змінилася негрова поведінка, й почувався не таким уже й грізним.
— Чий це револьвер? — спитав він.
— Ваш.
— Дякую. Постежте, будь ласка, за Марґеріллою.
Зі спальні долинали схлипування й гнівні вигуки Марґерілли, адресовані здорованеві, що допомагав їй. Ще перед тим, як задзижчав стартер, Еммет сів на кухонному стільці, сперся головою на руку й спробував обміркувати все, що сталося. Та ось у буфетній хтось щось сказав про міс Голлідей, і він знову напружився. Секретарка повідомила новину.
— Секретар міс Голлідей сказав, що вона приїде сюди з хвилини на хвилину.
— Де медсестра?! — вигукнув Еммет, зірвавшись на ноги.
— Вона зайнята нотатками. Чим можу допомогти?
— Затримайте міс Голлідей внизу! — крикнув він зі сходів.
У своїй спальні Монсен змусив міс Гапґуд швиденько обтерти його вологим рушником і в її супроводі, як риба-лоцман з акулою, вибрав собі підхожу одежу.
Для нього мала настати чи не найважливіша мить у житті. Обличчя Ельзи Голлідей на кіноекрані в Цейлоні дало Емметові знати, що він зробив дурницю, покинувши її. Вираз обличчя Ельзи, яка зустріла його в порту три дні тому, підтвердив це. І тепер доведеться дивитись їй у вічі тільки для того, щоб приховувати, виляти й ухилятися. Бо ж невідомо, що припасла для нього Ельза.
«Я давав собі раду й у важчих випадках», — подумав він.
— У нас ось уже кілька годин нема температури, — сказала міс Гапґуд і, немов на підтвердження своїх слів, розтрощила градусник у жмені. Тихий хрускіт скла став сигналом: Еммета кинуло в піт, який промочив незаплямовану одежу.
— Спробуйте добрати мені інше вбрання, — поривно наказав він. — Вона ось-ось надійде.
Міс Гапґуд і далі з надією дивилася на дві половинки термометра, коли у двері постукала міс Трейнор. Дізнавшись, що гостя вже чекає внизу, Еммет залучив секретарку до пошуків іншого спорядження. Відтак, обережно перевдягнувшись у ванній, він спустився вниз.
Ельза Голлідей була брюнетка з густим теплим рум’янцем, дуже фотогенічна. Її подовгасті мрійливі очі повнилися тихими обіцянками. За останні два роки ніхто — крім Прісцілли Лейн[235] — не сходив на вершини кіно впевненіше, ніж вона. Еммет не поцілував Ельзи, тільки став поряд крісла, в якому вона сиділа, взяв її за руку й глянув у вічі. А тоді відійшов і сів у кріслі навпроти, на мить замислившись не так про неї, як про те, чи вдасться припинити потовиділення на обличчі та грудях.
— Як почуваєшся? — спитала Ельза.
— Набагато краще. Не говорімо про це. Навіть не думаймо. Незадовго я зовсім одужаю.
— Доктор Кардіфф стверджує зовсім інше.
Емметова майка враз змокріла.
— Ти розмовляла з цим ослом про мене?
— Коротко. Він сказав, що тобі треба берегти самого себе.
Однаково сердитий на них обох, Еммет змінив тему розмови.
— За останній час ти виконала грандіозну роботу, Ельзо. Я це знаю, хоча й відстав на кілька фільмів. Я бачив тебе в кінотеатрах, де мало хто з глядачів міг прочитати субтитри: для них це було німе кіно. Зате було видно, як вони на тебе дивилися і як їхні вуста ворушилися разом із твоїми. Я бачив, що ти захопила цих чужинців.
Ельза Голлідей задивилась у далечінь.
— Це романтична частина творчості, — відповіла вона. — Стільки добра можна зробити людям, яких ніколи не побачиш…
— Так, — згодився він.
«Звичайно ж, Ельзу треба провчити, щоб не казала такого», — подумав Еммет, згадавши сюжети «Порт-саїдських жінок» і «Вечіркової дівчини».
— Дар яскравості, — сказав він за якусь мить. — Яскравість у красі… Як у тих художників, що відкрили рух там, де його не було… Хоча водночас з’явилася перспектива й затьмарила…
Еммет утямив, що це надто складні — як на Ельзу — речі, й тут же перейшов на простіші.
— Коли ми з тобою були близькі, мене лякала твоя краса.
— Коли я заводила мову про одруження, — докинула Ельза, вийшовши із задуми.
Він згідливо кивнув.
— Я почувався кимось на зразок торговця мистецькими творами або ж одного з тих банкірів, що виставляються напоказ із оперними співачками, немовби купили їхні голоси, як ото грамплатівку.
— Ти багато зробив для мого голосу, — сказала Ельза. — Досі маю патефон і всі платівки. Мабуть, співатиму в наступній кінокартині. І ті репродукції Хуана Ґріса та Пабло Пікассо[236]… Досі запевняю знайомих, що це оригінали, хоча тепер у мене добре розвинувся смак. Мене інформують про те, які картини будуть у ціні. Пригадую, ти сказав мені, що картина може бути кращим вкладенням грошей, ніж браслет…
Вона раптом замовкла.
— Послухай-но, Еммете, я приїхала не для того, щоб балакати про колишнє. Хоч мій директор хворіє, та завтра може початися фільмування, тож я захотіла з тобою побачитися, поки є на те змога. Щоб надолужити прогаяне, знаєш? Щиро поговорити про все, вилити душу. Розумієш?
Цього разу вже Еммет слухав упіввуха. Його сорочка просочилася потом. Побоюючись, що на комірці ось-ось з’явиться темний доказ цього, хворий застебнув свого легкого піджака. Допіру тоді став уважно слухати.
— Два роки є два роки, Еммете, і ми можемо перейти зразу до суті справи. Ти допомагав мені, і я завжди покладалася на твої поради. Але два роки…
— Ти вийшла заміж? — раптом запитав він.
— Ні, не вийшла.
Еммету відлягло від серця.
— Це все, що я хотів дізнатися. Я не дитина. Відколи я поїхав, ти, либонь, романсувала з половиною провідних голлівудських кіношників…
