Від такої чудової нагоди Ґвен ударило в голову, як від коктейлю з шампанським, але за хвилину вона похитала головою.

— Мабуть, не зможете, — відповіла вона й відверто пояснила чому: — Тато, звичайно, знає ваше ім’я, але він нічого не знає про вас.

— Знаю кількох осіб, які охоче відрекомендують мене, — сказала місіс Тенбрук.

— Дуже вам дякую, але навряд чи воно піде мені на користь.

— Гаразд. — Багатійка була розчарована, бо вподобала Ґвен. — У всякому разі я наполягатиму на тому, щоб ви взяли двісті доларів і купили собі гарну вечірню сукню або будь-що до вподоби.

— Двісті доларів! — вигукнула Ґвен. — Це ж десять вечірніх суконь!

— Справді? То використовуйте цю суму, як вам захочеться. Ви цілком певні, що краще взяти гроші, ніж вирушити в подорож?

— Так, місіс Тенбрук, — силкуючись на стриманість, відповіла Ґвен.

Погано, коли дитина корислива. Відчувалося, що за цими блакитними очима криється прагнення романтики, непозбутнє в пору юності самої місіс Тенбрук. Вона, безперечно, вибрала б Вест-Індію.

Мільйонерка відрахувала чотири новенькі п’ятдесятидоларові банкноти.

На палубах ударили в тарілки й пролунали голоси: «Всім на берег, кому йти сушею». Під прощальне помахування носовичків «Дачія» вислизла в гавань, і п’ять юних осіб покинули причал. На вулиці Педдлар Тенбрук запропонував:

— Ми подумали, що, може, ви не проти повечеряти з нашим гуртом. Ви сказали, що вас четверо. Нас теж четверо, і нам нічого робити. Ми могли б перекусити й потанцювати в «Рейнбов рум».

— Було б чудово, — відповіла Ґвен, — та ось не знаю, чи наша наставниця, місіс Таллівер…

— Я сам поговорю з нею, — впевнено сказав юнак.

— Гаразд… — завагалася вона. — Але чи не завезли б ви мене спершу в інше місце? Точніше — у два місця. Мені треба поїхати в перше, щоб дізнатися, де оте друге.

— Просто скажіть водієві, куди вам треба.

За півгодини Ґвен тихенько постукала в тонкі двері й, почувши мляву відповідь, увійшла.

Це була майже порожня кімната, умебльована лише столом, стільцем і залізним ліжком. У кутку стояли картонна валіза й стос книжок поряд неї. На вбитому у стіну гаку висіли костюм і капелюх. Ітан Кеннікотт, з посинілою й набряклою вилицею, сидів за столом, втупившись примруженими очима поперед себе. На появу Ґвен він сіпнув головою і зірвався на ноги.

— Що ви хочете? — різко спитав він.

— Я тільки зайшла на хвилинку. Мій батько каже, що не варто лягати спати розсердженим, хай там що сталося.

— Скажіть це комусь із тих галантних кавалерів, — гірко проказав Ітан. — Вони можуть усе своє життя бути люб’язними. Але так сталося, що я втратив роботу.

— Ой, мені дуже шкода.

— А чого іншого сподіватися? Зрештою, я, мабуть, і заслужив.

— Гадаю, що це моя провина.

Ітан виклично похитав головою.

— Це моя вина — і мене вже це не хвилює. Мені однаково, чи здобуду освіту, чи ні. Мені все однаково.

— Не можна так думати, — сказала вражена Ґвен. — Ви мусите здобути освіту.

— Великий шанс. — Ітан зробив невдалу спробу реготнути. — Не хочу його, кажу вам. Не для мене він. Коли недоїдаєш три місяці, коли ти занадто гордий, щоб брати допомогу з безробіття, й тобі трапляється такий шанс… Вважаєте мене злодієм, хіба ні? Тоді дозволю собі сказати, що я ніколи в житті не робив чогось такого. Ніколи навіть не подумав про таке, як і ви.

— А я подумала, — збрехала Ґвен.

— Так-таки й подумала.

— Атож. У моїх батьків обмаль грошей, і мені спало на гадку: якщо ми продамо хутро, то я зможу поїхати кудись.

Ітан недовірливо глянув на неї.

— То ви так і думали?

— Не довго, — квапливо відповіла вона. — Але припустила таке. — У пам’яті Ґвен зринула згадка про несправжню перлину й допомогла виплутатися. — Хто знайшов — хай скаче, хто згубив — хай плаче.

— Але про це ви не довго міркували.

— Ви теж.

Мірою того, як завдяки Ґвен він знову набував самоповаги, змінювалась атмосфера.

— Може, й так, — задумливо мовив Ітан, але зразу ж із колишньою гіркотою знизав плечима. — Зрештою, вже пізно, пропала моя робота. Не знаю, коли трапиться якась інша.

Ґвен підійшла до столу, міцно стиснувши в жмені чотири п’ятдесятидоларові купюри, аж зіжмакались у кульку.

— Це має зарадити, — сказала дівчина й швидко кинула кульку на стіл.

Ітан не встиг ні рушитися, ні слова сказати, а Ґвен по-дитячому вибігла з кімнати, торохнула дверима й побігла вниз сходами до машини, що чекала.

У «Рейнбов рум» було чудово. Підлога пливла в небі, й два оркестри розривали веселку на безліч кольорів перед жадібними очима Ґвен. Під фаховою дівочою опікою розвіялась архаїчність танцю англійських хлопців, і якщо досі юні американки відчували, що в їхній поїздці чогось бракує, то цей вечір відшкодував увесь брак. Було весело гукати до Діззі «ціп-ціп» і вдавати, що ось-ось для неї замовлять пташиний корм. Ґвен розвеселилася, дізнавшись, що Педдлар Тенбрук завжди до її послуг і надсилатиме їй листи з Англії до кінця весни. Все було весело…

— Про що ти думаєш? — спитав її Педдлар.

— Про що? — Ґвен повернулася до дійсності. — Якщо хочеш знати, то скажу. Думаю про цього молодого таксиста. Він дуже хотів вступити до коледжу Вільямса. А тепер він опинився без роботи й, мабуть, сидить у своїй кімнаті та горює.

— Зателефонуймо йому, — зразу ж запропонував Педдлар. — Скажемо, щоб прийшов і підтримав нам компанію. Ти сказала, що він хороший хлопець.

Ґвен задумалася.

— Ні, це не найкраще, — мудро, не на свій вік, розсудила вона. — Цілком певно, що в нього важкий час і таке запрошення не допоможе. Облишмо.

Ґвен почувалася щасливою й трохи дорослішою. Подібно до всіх дітей її покоління, вона сприймала життя як своєрідну гру випадку, мішок із призами, з якого береш те, що можеш узяти, й ні в чому не можеш бути певен. Перлина, яку знайшов батько, не була перлиною, а розвага цього вечора трапилася завдяки тому, що Ґвен наткнулася на шкурки двох південноамериканських гризунів.

За кілька місяців Ґвен уже й не пригадала б, які мелодії грав тоді оркестр, зате запам’ятала іншу перлину, яку нанизала на свої чотки, хоча, звичайно, й не уявляла її в такій формі — скоріш відчувала тріумфально, з домішкою провини, що в житті щось та й відклалося. Про це вона не сказала Діззі. Нікому не сказала. Дівчата ніколи нічого не починають самі, правда ж? Перлина й хутро трапилися випадково, але зовсім не випадково Ґвен задля Ітана пожертвувала свою подорож до благословенних островів. Зробила це зі співчуття, так глибоко схованого в душі, що годі було признатися про нього Діззі. Та й взагалі будь-кому.