— А зараз ви невинно забавляєтеся, га?
— Ми були змушені до цього! — крикнула Кейті. — Ми в Америці, і нам треба жити. Отож ми вирішили, що тут тільки до такого й можна вдатися. Правду кажучи, сер, це я намовила його. Ми вперше на таке пішли.
Рейнолдсові вуста судомно сіпнулися.
— Ви маєте цю річ, а ми її захотіли, ото й усе, — сказав він.
— Ми не завдали жодної шкоди, — слізно повторила Кейті. — Вам воно було ні до чого, й ми гадали, що ви не заперечуватимете.
— Не заперечуватиму! — вигукнув Полінґ. — Не заперечуватиму проти того, що ви пробуєте пограбувати мій дім!
— О Господи! — заволала Кейті. — Якби ви нам це дали, то такого не сталося б.
— Чому це я маю дати вам свої гроші?
— Гроші? — переглянулися Рейнолдс і Кейті.
— Ми не хочемо ваших грошей, — з гідністю сказав Рейнолдс, — крім тих, що ви нам заборгували.
— То якого дідька ви тут нишпорите?
— Я шукаю свого рекомендаційного листа.
— Вашого листа…
— Того, що ви дали були мені. Я по праву вважаю його своєю власністю.
Полінґ повільно опустив пістолет.
— Хочете сказати, що саме по нього ви прийшли сюди о цій порі ночі?
— Так, сер, — відповіла Кейті.
Рейнолдс незграбно встав із підлоги.
— Я сам Джон Буль, — ні сіло ні впало сказав він.
— Що ж, ідіть і будьте Джоном Булем у своїй спальні. Я мав би здати вас обох під арешт.
— Це єдина прикрість, відколи ми сюди приїхали, — ридала Кейті. — Я певна, що містер Рейнолдс і я тут не винні. Увесь клопіт через місіс Полінґ. Вона лежить весь день і безперестанку плаче. І поводиться так, ніби щось гризе її серце…
— Що?
Полінґ так здивувався, що пістолет не влучив у кишеню й упав на підлогу.
— А як, на думку місіс Полінґ, я мала б розгладжувати складки на простирадлах, — вела далі Кейті, — якщо вона цілу ніч перекидається й товчеться на них? Дивно, що вона досі їх до дір не зносила.
— Боже мій! — крикнув Полінґ. — Та чи правду ви мені кажете?
— Правду? Навіщо мені брехати…
— Почувайтеся як вдома, — зопалу перебив її Полінґ. — Сигари на столі! Залишайтеся тут на всю ніч!
Відвернувшись, він вибіг із вітальні й метнувся нагору, перескакуючи по два східці нараз.
— Каррол! — гукнув він. — О, Каррол!
Вона чекала на сходовому майданчику й зіступила на два східці, щоб зустріти його. Вони злилися на великому квадраті свіжого срібла, що крізь відчинене вікно напливало від повного місяця.
V
О десятій ранку у вітальні з’явився закутаний у яскраве блакитне пальто містер Рейнолдс, що мав місіс Рейнолдс при боці й саме надівав замшеві рукавички. Увійшовши, обоє окинули злегка презирливим оком повсякденне ранкове вбрання, яке Полінґ вважав за потрібне одягти.
— Ми зараз від’їжджаємо, — оголосив Рейнолдс. — Викликали таксі на потяг о десятій тридцять. Сьогодні дуже сиро.
Полінґ підійшов до письмового столу й, понишпоривши в перемішаних після останньої ночі паперах, знайшов свою чекову книжку.
— І, як чоловік чоловіка, — додав Рейнолдс, шморгнувши носом, — прошу ласкаво, щоб ви зволили дати нам наш рекомендаційний лист.
Полінґ виписав чек, сягнув у кишеню плаща, вийняв аркуш паперу й, нахмурившись, оглянув його.
— Я забув його підписати, — несподівано сказав він.
Полінґ з ручкою в руці нахилився над папірцем. Тоді згорнув його, вклавши всередину чек, і передав Рейнолдсові.
Киваючи й люб’язно усміхаючись, Кейті відчинила двері.
— До побачення, — сказав Полінґ. — Бажаю вам удачі.
— До побачення! — весело гукнула Каррол.
— До побачення, сер. До побачення, мадам! — Рейнолдс зупинився, поклавши руку на відчинені двері. — Тільки одне хочу сказати. Моя єдине побажання вам обом: якщо колись опинитесь у чужій країні, хай вас ніколи не виженуть на такий холод, як сьогодні.
Ефектність слів трохи зіпсував факт, що сонце вибрало саме цю мить, щоб вийти з-за хмар. Однак Рейнолдс рвучко звів комір пальта й підштовхнув дружину, щоб вийшла на те, що він, очевидно, вважав бурхливим штормом.
— Ого, вони пішли, — сказав Полінґ, зачинивши вхідні двері й повернувшись. — Вони пішли, і ми самотні в домі.
Каррол простягла руки. Полінґ підійшов і став навколішки побіч неї.
— Ще одне, — озвалася Каррол після довгої мовчанки. — Що ти зробив із цим рекомендаційним листом? Я бачила, що ти написав щось на ньому крім свого імені.
— Я тільки змінив одне слово. — Полінґ засміявся, дедалі веселіше, аж нарешті заразний сміх передався Каррол. — Я дав їм чек на двісті доларів, але, на жаль, вони ніколи не зможуть скористатися цим рекомендаційним листом.
— Що ти змінив? — спитала вона. — Скажи мерщій!
— Там є рядок, у якому написано, що Рейнолдс був листоношею. Я змінив слово «лист» на слово «тиф»[280].
— Тиф? — здивувавшись, перепитала Каррол.
А тоді вона зрозуміла, і враз вони обоє знову засміялися — щасливо й нестримно. Сміх плив угору сходами, вливався у спальні та ванни, кружляв у їдальні, звертав до буфетної кімнати й повертався до вітальні, в якій вони сиділи. Весь дім наповнився сонячним світлом, свіжий вітерець доносив крізь вікно запахи саду; і життя, здавалося, починається заново, таж воно має спосіб це здійснити.
О дванадцятій годині дня можна було побачити, як маленький лисуватий пудель з очима гіркого п’яниці огинає ріг і наближається до будинку Полінґів. Добравшись до кухонних дверей, він, очевидно, зорієнтувався, куди потрапив, бо помітно здригнувся й поспішно відступив. Описавши навколо житла широке коло, поширене від підозри, пес підійшов до вхідних дверей і оголосив про свій прихід стриманим кахиканням.
[— Гей! — гавкнув він, — я вдома.]
Минуло трохи часу, перш ніж він домігся хоч якоїсь уваги. Пес зауважив плин життєвих справ[281] і боявся миті, коли виявиться, що будинок порожній. Але він помилявся. Не стало подружньої пари, яка жахала його, зате в оселі досі була ще одна подружня пара.
Розрізнені оповідання
Фіцджеральд написав короткий фрагмент «Балеток» («Балетних туфель») як фільмову версію для Ольги Спесивцевої та її антрепренера Арнольда Брауна після зустрічі з ними під час відпустки в Північній Африці на початку 1930-х років. Спесивцева була всесвітньо відома з початку 1910-х років завдяки балетній партії Жизель. В основі сюжету, накресленого в загальних рисах, — історія імміграції у США (з Росії), контрабанда спиртного й балет. Переконливими аспектами цього твору стали Зельдина пристрасть до балету, яка зблизила Фіцджеральда та Спесивцеву, зацікавила письменника її мистецтвом і спонукала зробити місцем дії Нью-Йорк, а також той факт, що ці росіяни, мабуть, стали біженцями від більшовицької революції. Статус іммігрантів, їх асиміляцію завдяки мистецтву, зокрема театральному, Фіцджеральд описує сучасним і прогресивним способом.
За цим начерком не знято фільму. 1937 року в Австралії Спесивцева, досліджуючи роль Жизель, відвідувала притулки, щоб побачити, як там рухаються й поводяться молоді психічнохворі жінки. Там у неї стався нервовий зрив на сцені. Велику частину життя Спесивцева провела в лікарнях.
6 лютого 1936 року Фіцджеральд написав Гарольдові Оберу довгого листа, в якому докладно обговорив сценарій:
«Цей Браун — простий, щирий чоловік зі справжнім чуттям мистецтва. Він напрочуд сумлінний у фінансових справах, і ми дуже приязно ставилися до нього під час подорожі в Північній Африці. Гадаю, що він справді вподобав Зельду й мене. Починаю з цього, бо не хочу змарнувати цей шанс через різні недогляди та брак передбачливості, які зірвали мені продаж “Ночі лагідної” і звели нанівець спробу з Ґрейсі Аллен [“Ґрейсі ні в сих ні в тих”]. Нині ви спілкуєтеся з Голлівудом так, як було кілька років тому. Це, очевидно, робота, яку я можу майстерно виконувати, — але її багато хто може виконувати досить добре. Тож мені здається, що цю річ можна було б продати й що в мене є все для того, щоб здійснити таке трактування, яке є головним пунктом цього листа.
[Браун] поїхав до Голлівуду, а там якомусь писаці доручать працювати з цією річчю, і за дві хвилини вийде нездарне наслідування Лілі Понс, яка покидає сцену задля бідного селянського хлопця або бідної селянської дівчини, званої Лілі Понс, що за десять хвилин вражає весь світ. Писака вчинить саме так, передусім з огляду на те, про що йшлося в попередніх історіях, які стосуються балету й театру. Отож він спробує написати підхожу імітацію на цю тему. Як Ви знаєте, Зельда і я пройшли через пекло цього предмета, і Ви також знаєте, що я міг би подати щось цілком автентичне в цій справі, повне винахідливості та чуттєвості.
Здається, зайво продавати Вам таку пропозицію, раз уже Ви взяли її за моєю власною оцінкою, але після цих трьох років невдач видається потрібним запевнити Вас, що в мене є засоби виконати цю роботу й не дати цій можливості вислизнути разом із чуткою, що “Скотт пиячить” чи “Скотт припинив писати”».
