— Добрий вечір, — привітався він. — Проводжаєте в дорогу Деланню?
— Щось таке.
«Чому вона нічого не сказала? — дивувався він. — Чому ось так сиділа? Чи був у її сумочці пістолет?»
У вестибюлі було чути метушню, й невдовзі на веранді з’явився Карлі Деланню з багажем.
— До побачення, Деланню, — сказав Роджер, не простягши руки.
— До побачення, Кларку.
Карлі навряд чи зауважив Ізабеллу. Біля дверей зупинилася машина, і він рушив до неї. Сподівався зустріти механіка.
— Як там колесо?..
І обірвав сам себе.
— Вибачте, я гадав, що це хтось інший приїхав.
— Це Деланню! — раптом крикнула Ізабелла.
На мить постало замішання. Тоді прибулець зійшов угору сходами, засунув аркуш паперу в кишеню Карлі й обізвався:
— Це документ для містера Деланню. Не трудіться його читати. Можу сказати, що це таке. Це capias ad respondum[105]. Тобто я повинен забрати вас на Північ зі мною в невеликій справі про відповідальність директора.
Карлі зразу ж примирився.
— Отже, ви мене впіймали, — сказав він. — Ще чотири години[106] — і ви б не мали права подати цей документ.
— Так, сер. Термін закінчується сьогодні опівночі. Строк давності…
— Як ви мене знайшли? Як взагалі дізналися, що я в Північній Кароліні?
І тут Карлі змовк. Тепер уже добре знав, як знайшов його судовий виконавець. Роджер теж здогадався. Ізабелла стиха скрикнула й затулила очі долонями.
Карлі кинув на неї байдужий погляд, у якому не було навіть зневаги.
— Я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, — сказав він посильному. — Чи не зайти б нам до мого номера?
— Гаразд, але я попереджаю, що мене не підкупиш.
— Тільки для того, щоб дещо залагодити перед від’їздом.
Вони пішли. Ізабелла тихо плакала.
— Навіщо ви це зробили? — м’яко спитав Роджер. — Це його зруйнує, правда?
— Так. Я так гадаю.
— Чому вам захотілося так вчинити?
— Бо він так погано поводився зі мною, що я його зненавиділа.
— Чи не відчуваєте вини за собою?
— Не знаю.
Він трохи поміркував.
— Цілком певно, що ви його кохали, якщо так ненавидите.
— Кохала.
Джорджеві було дуже шкода її.
— Ви б не хотіли зайти на якийсь час до номера Атланти й полежати?
— Дякую, я волію полежати на пляжі.
Провівши Ізабеллу поглядом, він і далі сидів на місці. Вона обернулася й гукнула:
— Краще подбайте про вашу дівчину! Вона не в готелі!
VII
Вигойдуючись, Роджер сидів на самоті й думав. Він любив Атланту, дарма що останнім часом ця дівчина не дуже давалася любити.
— Вона не тут, — сказав він собі.
Він сидів, розкидаючи розумом, звичним тільки до технічних проблем.
«Вона дурепа. Гаразд, я закохався в дурепу.
Тоді я мушу піти і знайти її, адже знаю, де вона. Чи, може, мені й далі сидіти на веранді й вигойдуватися?
Я єдина жива істота, що може подбати про неї».
— Відпусти її!
— Не можу… — він нарешті заговорив уголос і сказав те, що рано чи пізно каже багато хто з чоловіків про жінку й багато хто з жінок про чоловіка: — Так сталося, що я кохаю…
Роджер звівся й замовив готельне авто. Трохи поспішав, немовби передчував, що може бути й запізно. Він швидко під’їхав до скелі Чимні-Рок й до ресторану — якнайвище, наскільки міг тягти мотор. Далі Роджер забирався вгору пішки, і по п’ятах за ним ішла думка.
«Угору — до небуття або до життя, повного лиха та нещастя інших Карлі».
На повороті він зупинився, глянув на зорі й знову почав рахувати. Вісімдесят один, вісімдесят два, вісімдесят три. А тоді облишив підрахунок.
Нарешті добравшись до вершини, Роджер шаленів від тривоги. Коли він ступив ці останні кроки й вийшов на відкритий простір, його покинули самовладання, стриманість — усе те, що робить сильною людину. Не сподівався таке побачити.
Він побачив дівчину, що їла сандвіч.
Вона сиділа, спершись на один із залізних стовпів, що підтримували перила.
— Це Роджер? — спитала вона. — Чи то мене очі підводять?
Засапаний Роджер сперся на перила.
— Що ти тут робиш? — відповів він запитанням на запитання.
— Милуюся зірками. Знаєш, я вирішила стати ексцентричною, як ото Ґарбо[107]. Ось тільки моїм манаттям стануть гірські вершини. Коли закінчимо фільмувати цю картину, я поїду до гори Еверест й залізу на…
— Не мели дурниць! — перебив Роджер. — Навіщо ти сюди забралася?
— Щоб кинутися звідси сторч головою, аякже.
— Чому?
— Мабуть, через кохання. Але так сталося, що я прихопила з собою сандвіча. Була голодна. Отож і вирішила, що спершу поїм.
Роджер сів біля Атланти.
— Чи цікавить тебе те, що діється внизу, у звичайному світі? — запитав він. — Якщо так, то знай, що Карлі затримали.
— Хто це зробив?
— Посильний із суду — той, що шукав його. Страшенно не пощастило. Якби Деланню протримався до півночі, то його не можна було б затримати. Термін давності чи щось таке.
— Оце лихо. Як воно сталося? Звідки дізнався цей посильний, де ховався Карлі?
— Вгадай.
— Не можу… Це не твоя провина?
— Боже мій! Звичайно, ні! Провинилась ота дівчина, Панцер.
Атланта задумалася на хвилину.
— Ось на що вона вичікувала.
Якусь мить на вершині скелі панувала тиша.
— Чому ти вважаєш, що я здатен на щось подібне?
— Подумавши, я вже не вважаю так. Вибач, Роджере.
— Але я таки змусив містера де Люкса звести очі.
— Що ти дізнався?
Запитання прозвучало відсторонено, безособово.
— Нічого особливого. Хіба те, що жодна дівчина не покінчила з собою через Карлі. Він заручився з такою собі Джозефіною Джейсон і дізнався, що в неї рак плеври, тобто знищилась оболонка легень. Ото ж вона й розбилася навмисне. За це його не можна звинувачувати.
— Ой, Роджере, я так втомилася від Карлі… Чи можна було б хоч на хвилинку дати йому спокій?
Він усміхнувся собі в пітьмі.
— Що ж змінило твою думку? Сандвіч?
— Ні. Мабуть, таки скеля.
— Занадто високо, як на тебе?
— Ні. Вона видавалася чимось схожим на тебе. Коли я зійшла на вершину, виникло враження, що я стою на твоїх плечах. І я була така щаслива, що не захотіла покинути цей світ.
— Розумію, — іронічно сказав Роджер.
— Звідкись я знала, що ти не дозволиш мені вчинити таке. Анітрохи не здивувалася, коли ти з’явився.
Роджер схопив Атланту за руки й звів її на ноги.
— Гаразд, — сказав він. — Ходімо. Повернемося до готелю. Я турбуюсь про цю малу Панцер. Подивимося, де вона.
Удвох вони пустилися вниз сходами. Коли Роджер віддав позичену машину й вони зайшли до готелю, Атланта сказала:
— Це вже не про нього йдеться.
— Йдеться про всіх.
— Я хотіла сказати, що він, мабуть, подбає сам про себе.
У готелі вони дізналися, що сталося. Карлі Деланню замкнув у своїй кімнаті побитого судового посильного в коматозному стані й кудись поїхав.
— Ось бачиш? — сказала Атланта. — З ним буде все гаразд. Напевно, цього разу судді не стануть ловити його.
— Не ловитимуть. Уже зловили. Якщо дістанеш ось таку повістку й не з’явишся в суді, тоді ти втікач від правосуддя. Чи так, чи сяк, нехай Распутін сам вирішує свої проблеми. Я непокоюся про людину, яку він покинув, про цю дівчину. Ми не проминали ні машин, ні людей між скелею Чимні-Рок та готелем, і автобуса немає.
Атланта раптово здогадалася.
— Вона на озері. Я вибрала Чимні-Рок, а вона вибрала…
Але Роджер уже біг до човнової станції.
За годину вони знайшли міс Панцер, яка спокійно плавала в освітленій місяцем невеликій бухті. Лежала горілиць, і її обличчя здавалося спокійним і умиротвореним. Дівчина трохи здивувалася, що Роджер і Атланта припливли по неї. У руці вона тримала не кунжут і лілії[108], а букет гірських квітів. Так само, як півгодини тому Атлантина рука стискала сандвіч.
