— Заради дикуна! — обурився він. — Хіба індіянці не знають, що таке стоматологія? Мають своїх лікарів, та й сама природа про них дбає.

Вони сиділи в дерев’яному зрубленому будинку — одній із п’яти-шести значних споруд у Лісберзі. Збори городян, усіх родом із лінії Мейсона — Діксона, з цікавістю слухали цю розмову.

— Природа не подбала про вождя — Червоного Бур’яна, — відказав Бен Кері, — так що доведеться вам це зробити. Знаєте, коли у вождя ще не боліли зуби, він не мав нічого проти огорож, а нині скликає своїх воїнів з-під границі з Дакотою. Може, хочете поїхати до їхнього селища й подивитися?

— Ані на волосину не хочеться мені дивитися на будь-кого з індіянців.

— Йдеться не про волосся, а про зуби.

— Пропали б ті зуби пропадом! Нехай собі трухлявіють, мені байдуже.

— Лікарю, це ж не по-людському. Нехай вождь і дикун, як ви сказали, але уряд називає його благородним дикуном. Якби він був негром, то невже б ви не потрудилися з його зубами?

— Це інша річ.

— Не дуже-то інша. Цей індіянець таки темношкірий. Хіба ні, хлопці? Особливо тоді, коли подивитися на нього у вігвамі. Поки робитимете операцію, докторе, вмовляйте себе, що він нігер. Тоді анітрохи не будете проти.

Їдкий тон тільки укріпив Пілґріма в його постанові.

— Це образа моєї професії. Невже ви станете викрадати хірурга тільки для того, щоб він зашив рану дикій кішці?

— Червоний Бур’ян не такий уже й дикий. Він міг би навіть прийняти вас у своє плем’я. Тоді б ви стали єдиним у світі червоношкірим дантистом.

— Не приваблює мене така честь.

Кері спробував з іншого боку.

— Певною мірою, докторе, ми ваші заручники — не можемо вас ні до чого змусити. Але, на нашу думку, якби ви вилікували одного хворого індіянця, то тим самим порятували б жінок і дітей від того, що тут сталось у 1862-му.

— Це справа військовиків, які утихомирюють повстання.

Пілґріма загнали на слизьке, але ніхто нічого не сказав. Запала довга мовчанка.

— Хлопці, дамо лікареві час подумати, — порушив тишу Кері й звернувся до індіянського перекладача: — Скажи Червоному Бур’яну, що сьогодні білий лікар не прийде до селища, бо перед прибуттям мусить очиститися.

За годину після цієї розмови Тіб Дьюлані разом із провідником примчав на змилених поні до Лісберга. Прочитавши ранкову газету в Сент-Полі, він пустився в дорогу значно раніше, ніж поштовий диліжанс. Тіб спішився — і розлютився, зіткнувшись із Беном Кері.

— Ви, йолопи прокляті! Сюди із Сент-Пола пришлють військові загони.

— Тібе, не можна було інакше. Ми діяли, як могли і як уміли.

Бен пояснив, чому так сталось, але Тіб був невблаганний.

— Якби хтось отак повівся зі мною, то я б пішов на розстріл, а таки не робив би того, що від мене хочуть.

— Та чи ти свого часу не викрадав людей для Мосбі?

— Це зовсім різні речі. Що, по-твоєму, думає ця дівчина про мене?

— Шкода, Тібе, але…

Поки Бен говорив про неминучу небезпеку, Тібові думки поступово відходили від Джозі.

— Пілґрім — упертий чоловік, — сказав він. — Чи знає він, що я один із вас?

— Гадаю, ти б не хотів, щоб про це хтось обмовився.

— Здається, мене вже викрито. Може, я зможу щось вдіяти. Скажи лікареві, що з ним хоче побачитися ще один пацієнт. Більш нічого не кажи.

Рішуче налаштований проти всіляких умовлянь, доктор Пілґрім уже мав на язиці готову тираду, побачивши Тіба у дверях. Та так і не висловив її. З відвислою щелепою, лікар видивлявся на відвідувача, поки той тихо мовив:

— Я прийшов побачитися з вами на предмет моїх великих пальців.

І тут Пілґрімові очі впали на те, що в Чикаго крилося під парою рукавичок.

— Дивне видовище, — сказав Тіб. — Спочатку воно завдавало клопоту. А згодом мені спало на думку, що до нього можна ставитися двояко: або як до ран на війні, або ж як до чогось іншого.

Лікар силкувався на моральну вищість, таку потрібну для самоповаги.

— У той час, — вів далі Тіб, — було доволі просто. Ось ці індіянці таке зрозуміють. У них подібні тортури — просилюють ремінці крізь грудну клітку, підвішують на них смертника, і той висить, поки не сконає… — На мить Тіб замовк. — Докторе Пілґрім, досі я вмовляв себе, що мої великі пальці — це рани війни, але тут, ближче до природи, доходжу висновку, що це не так. Мабуть, мені варто звести кінці з кінцями.

— Що ви зі мною зробите?

— Буде видно. Ви вчинили жорстоку річ. І, здається, не каєтеся.

— Напевно, це був крайній захід, — ніяково визнав лікар. — Про що й шкодую.

— Це вже чимало, як на вас, але цього не досить. Усе, що я колись попросив вас у Мериленді, — це вирвати зуба тому французові. Не дуже страшно було, еге ж?

— Не страшно. Кажу ж вам, що я справді шкодую про той випадок.

Тіб звівся.

— Вірю вам. А щоб на ділі довести сказане, підете зараз зі мною й вирвете ще одного зуба. Тоді вважатимемо, що ми поквиталися.

Лікар опинився в пастці. У цю мить полегшення він не знайшов слів на відмову. Роздратований, узяв валізочку з інструментами, і за кілька хвилин невеликий гурт подався в сутінку до індіянського селища.

На сторожовій заставі цей гурт затримали, поки вістка йшла до Червоного Бур’яна. І ось прибульцям дозволили пройти. У супроводі перекладача доктор Пілґрім увійшов до вождевого вігвама.

А за п’ять хвилин пролунав тріумфальний крик скво та дітей, вишикуваних уздовж вулиці. Нею котився диліжанс, що мав їхати до Фарго, тепер оточений індіянцями, розмальованими в кольори війни. Всередині його сиділи чотири роззброєні солдати та шість цивільних осіб.

Інстинктивно Тіб кинувся до диліжанса, але не зміг сказати ні слова Джозі. Заткнуло горло, коли побачив вираз на її обличчі. За якусь мить він звернувся до капрала-кавалериста:

— Доктор Пілґрім у безпеці. Зараз він у вігвамі лікує вождя. Якщо твердо триматимемося, то всі викрутимося з біди.

— Що це все означає?

— Це означає, що тут ось-ось усе полетить шкереберть, — відповів капралові Бен Кері. — Але ваш полковник нас і слухати не стане, ми ж бо вірджинці.

— Тепер я вже знаю, що й до чого, — сказав Тіб Джозі, — а от учора ввечері нічого не знав.

Увесь цей час лунав стогін, який перейшов у крик, мало не виття, і навколо вождевого вігвама стовпилися воїни.

— Краще б йому полегшало, — понуро буркнув Кері.

Минуло десять хвилин. Жалібний стогін то гучнішав, то тихшав. З-під відкинутого полога тіпі висунулось обличчя перекладача, і той щось швидко сказав мовою сіу, а тоді переклав англійською — для білих.

— Йому менше два зуба.

І тут, на подив Тіба, до нього із сутінків озвався голос Джозі.

— Усе гаразд, правда? — спитала вона.

— Ми ще не знаємо.

— Я маю на увазі, що геть усе гаразд. Мене навіть не дивує, що я тут.

— То ти повірила мені?

— Повірила, Тібе… але тепер це не важливо.

Її очі з таким прозорим, а водночас завуальованим виразом, який називають зоряно-мрійливим, вдивлялися повз індіянців, що голосили, повз стривожених білих, повз зловісний чорний трикутник тіпі — на якесь своє видіння проти неба.

— Коли ми разом у якомусь місці, — мовила дівчина, — тоді воно таке саме добре, як і всяке інше. Поглянь, люди знають це, вони дивляться на нас. Ми тут не чужі, нас не скривдять. Вони знають, що ми вдома.

Взявшись за руки, Тіб і Джозі чекали, прохолодний вітерець обдував її кучері круг лоба. Час від часу у вігвамі рухалася свічка, можна було розрізнити знайомий голос лікаря та гортанний голос перекладача. Один біля одного сиділи навпочіпки індіянці, солдат знімав із воза кошик з харчами. Враз над затихлим селищем чисте небо покрилося зоряним знаменом. Тут тільки Джозі знала, що вже нічого тривожитися, адже вони з Тібом володіють усім — далі, ніж сягає зір. Вона почувалася в безпеці й теплі, поклаши руку на Тібове плече, поки там, за тихим присмерком, доктор Пілґрім робив своє на призначеній зустрічі.