Видно було, що докторові стало гірко. Раптом Талія, яка досі сиділа мовчки, витягла шию.
— Чуєте? — зацікавившись, спитала вона.
Я теж почув щось схоже на приглушене бурмотіння, яке набирало гучності й змішувалося з тупотом безлічі ніг.
— Чую, — відповів я. — Дивно…
Наша розмова зненацька обірвалася. Надворі бурмотіння погучнішало до монотонного гомону, двері розчахнулися, і до кімнати забігла служниця з безтямними очима.
— Докторе Гарден! Докторе Гарден! — пронизливо скрикнула вона. — Там натовп, чи не мільйон душ, і всі вони йдуть дорогою до вашого будинку! Ось-ось доберуться до веранди!
Судячи з гучності голосів, уже добралися. Я зірвався на ноги.
— Сховайте вашого небожа! — крикнув я докторові Гардену.
Трясучи бородою, витріщивши водянисті очі, той кволо вхопив Косґроува за лікоть.
— Що там таке? — промимрив доктор.
— Не знаю. Негайно відведіть його на горище й засипте листям! Запхніть його за родинні реліквії!
На тому я вийшов, покинувши цю трійцю в розгубленості та паніці, пробіг через хол і вибіг передніми дверима на веранду. Зовсім не передчасно це зробив.
Тут було повно люду. Молодики в картатих костюмах і м’яких капелюхах, літні чоловіки в одежі з протертими манжетами і капелюхах-котелках товпились і штовхалися, кожен із цих людей кивав і гукав мені. Їхньою спільною ознакою були олівець у правій руці напоготові, а в лівій — розгорнутий в очікуванні записник, що зловісною порожнечею сторінок провіщав лихо.
Позаду них, на моріжку, юрмився ще більший натовп: м’ясники та пекарі з фартухами, товсті матрони зі схрещеними на грудях руками, худі матері з піднятими на руках брудними дітьми — високо, щоб було краще видно, крикливі хлопчики, брехливі собаки, страховидні дівчатка, що стрибали, репетували й плескали в долоньки. Тил цього натовпу оточили півкільцем селищні старигани — беззубі, каправі, з роззявленими ротами та сивими бородами, що діставали до ручок ціпків. А за півкільцем сідало жахливе криваво-червоне сонце, виграючи промінням на трьох сотнях згуртованих пліч.
Моя поява викликала галас, а тоді запала тиша — глибока, сповнена значимістю. Безмовність порушили голоси кільканадцяти озброєних блокнотами газетярів, які стояли переді мною:
— Я Дженкінз із газети «Толідо блейд»[24]!
— Я Гарлан із «Цинциннаті ньюс»!
— Мак-Ґрадер! «Дейтон таймс»!
— Корі! «Зейнсвіллл ріпаблікен»!
— Джордан! «Клівленд плейн дилер»!
— Кармайкл! «Коламбус ньюс»!
— Мартін! «Лайма геральд»!
— Раян! «Акрон ворлд»!
Чудно й жахно, немовби географічна карта Огайо збожеволіла, жодна миля не хоче стати квадратною, а міста скачуть із округу в округ. Мені пішла ходором голова.
Знову залягло безгоміння. Я зауважив рух посеред юрби, подібний до кіл на воді чи до хвиль, гнаних вітром на пшеничному лану.
— Чого ви хочете?! — глухо вигукнув я.
— Де Косґроув Гарден?! — відповіли в один голос півтисячі горлянок.
Усе викрито! Навколо мене снували репортери, вмовляючи, вимагаючи й погрожуючи.
— …Ви тримали це в секреті, правда ж?.. мало що не вийшло наяву… оплачує рахунки… чи не згодився б він на інтерв’ю?.. подайте нам цього старого дурисвіта…
Враз дивне хвилювання дійшло до краю поля людських голів та плечей і вляглося. З юрби завзято вибирався цибатий білявий молодик на подібних до ходуль ногах, і десятки рук охоче підштовхували його вперед, до мене. Ось він добрався до веранди… забирається вгору сходами…
— Хто ви?! — крикнув я.
— Моє ім’я — Елберт Вілкінз, — засапавшись, відповів він. — Це я всім розказав про цю справу.
Змовкнувши, Вілкінз випнув груди. Це ж велика мить, у якій він виступає безсмертним посланцем богів.
— Я впізнав Косґроува зразу ж, того самого дня, коли він приїхав! Подивіться… подивіться… — Ми всі енергійно подалися вперед. — Ось його боргова розписка на три долари вісімдесят центів, які він програв мені в покер. Я хочу одержати свої гроші!
Я видавець. Випускаю у світ усілякі книжки. Розглядаюся за книжкою, яку можна було б надрукувати накладом п’ятсот тисяч примірників[25][26] і продати. Нині в моді романи із спіритичним ухилом. Однак я б волів машинопис від запеклого матеріаліста — про заможних завсідників клубів і про розбишакуватих чорнявих дівчат… Або ж про кохання — цілком надійну річ. Адже кохати можуть тільки живі люди.
Кошмар (Фантазія в чорних тонах)
«“Кошмар”, — як зазначено в супровідній примітці Гарольда Обера, — це, звичайно, дуже неправдоподібна річ, зате добре викладена». Це фантазія в обставинах психіатричного закладу, розповідь про родинні зв’язки (у цьому закладі поміщено кількох братів і працюють медиками батько та дочка), є в ній також романтичний виток сюжету, присвячений упаданню молодика за дівчиною.
Уже в 1932 році Фіцджеральд добре знав, що всі приватні психіатричні установи дуже подібні одна до одної, навіть ексклюзивні й передові. Уперше його дружину Зельду госпіталізували в Європі 1930 року, а з лютого по червень 1932-го вона лікувалась у балтиморській клініці Фіппса. В основі «Кошмару» закладено питання про те, хто божевільний, а хто ні; про те, як визначають, що таке здоровий глузд, і скільки залежить від того, хто це здійснює. Безперечно, в цьому творі відображається також ілюзорне здійснення прагнень самого Фіцджеральда — порятунок когось здорового душевно від підступності й краху.
«Кошмар» відхилили «Колледж г’юмор», «Космополітан», «Ред бук» і «Сатердей івнінґ пост» — журнали, які регулярно й охоче публікували Фіцджеральдові твори. Саме завдяки кільком відмовам опублікувати це оповідання воно цікаве в наш час. Ну, а 1932 року читачі сподівалися від текстів із підписом «Ф. Скотт Фіцджеральд» чогось іншого; відповідно, чогось іншого вимагали й редактори. Час був доволі похмурий, і Фіцджеральд мав би бути літератором, що задля додаткового заробітку пише на догоду читачам. Звичайно, в цьому оповіданні місцями йдеться про багатство (брати мають готівку, а головний лікар психіатричної клініки потребує її), але описи пацієнтів і їх лікування не відповідали вимогам редакторів, які хотіли розваги та потіхи від автора. У квітні 1932-го він написав Гарольдові Оберу — сумно, але твердо: «“Кошмар” ніколи, ніколи й ні за яких умов не продаватиметься за гроші». У червні 1936 року Фіцджеральд сказав, що він і досі не опублікував цього оповідання, натомість «пограбував» його і використав майже всі найкращі пасажі в романі «Ніч лагідна». Машинопис «Кошмару» з авторськими правками олівцем перебував у власності Фіцджеральдових родичів до 15 червня 2012 року, коли його продали на аукціоні «Сотбі» у Нью-Йорку.
I
На самому початку я б хотів зауважити ось що. Не вірю, що все це колись трапилося насправді: надто вже воно гротескне, та ще й не вдалося мені з’ясувати місце подій і дізнатися справжні імена дійових осіб. Переказую цю історію так, як я її почув.
У милій місцині Нью-Гемпширу[27], на взимку білому, а влітку зеленому пагорбі, стоять один біля одного чотири чи п’ять будинків. Весняними надвечір’ями всі двері та вікна найбільшого й найвишуканішого з них широко відчиняються на тенісні корти. Там у літнє повітря часто злинають звуки скрипки та фортепіано. У приймальній кімнаті на першому поверсі панує жвавий рух, як на домашній вечірці. Прогулюючись терасою, можна побачити у вікнах, що сягають підлоги, людей, які грають у більярдній, або слухають жваву музику «Легкої кавалерії»[28] Франца фон Зуппе, або гуртом вишивають. Цього червневого дня вони старалися змістовно провести час — усі, крім високої дівчини в білому. Стоячи у дверях, вона з мішаним виразом захоплення й досади на обличчі задивилася на нью-гемпширські гори.
