Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

…За десять хвилин Джуді Даунз сказала:

— Та ні. Тільки цю спідницю і цей светр.

— Але ж він старий. Я була майже певна, що давно дала цього светра своїй покоївці. Він сюди просто замішався. Таки його хочеш? Добре. Йди собі до Кріса та й бався з ним. А я, мабуть, трохи полежу.

Але Джуді вибрала светр не тому, що старий, а тому, що на пришитому зсередини коміра ярлику виднів напис «Мейбел Діченік». І на чеку, який вона так берегла, стояв напис:

«Оплата на замовлення Мейбел Діченік — 10 доларів».

III

Повернувшись до екскурсійного вагона й почуваючись свіжішою, Джуді сказала:

— Вілія люб’язно позичила мені цю одежу. Хто вона?

— О, вона починала сільською золотошукачкою. Щойно встигла перебратися з копальні до дешевого театрика «десять-двадцять-тридцять»[76], коли я забрав її звідти. Навіть ім’я їй змінив.

Пізньої ночі вони сиділи на оглядовій платформі. Під зірками відпливало в далину Нью-Мексико. Вранці Кріс і Джуді похапцем поснідали. Вілія не показувалась аж до самої Юми. Утрьох вони вирушили до маленького готелю, щоб дати собі лад і почекати Бенні Ґіскіґа. Він дав знати телеграмою, що зустріне їх там і завезе автомобілем до самого Голлівуду.

— Якось дуже вже багато розмаїття в цій поїздці, неквапній, з частими зупинками, — сказав Кріс Джуді. — Кожна з усіх сцен відрізняється від попередньої… З тобою було весело.

— З тобою теж.

За якусь мить їм було вже не до веселощів, коли з жіночого туалету вийшла Вілія й заскиглила:

— Я втратила блакитний мішечок. Завжди носила його на зап’ястку. Не мішечок втратила — те, що було в ньому. Мій великий камінь — єдину гарну річ, яку тільки мала! Мій блакитний діамант[77]!

— А ти добре пошукала? В усіх сумках?

— Всі мої речі в поїзді. Я певна, що камінь був у мішечку, в мене на руці.

— Може, вислизнув…

— Не могло такого статися, — заперечила Вілія. — У тому мішечку хитромудра застібка, її не так просто розімкнути й зімкнути.

— Мабуть, камінець таки у твоєму багажі.

— О ні! — З раптовою підозрою вона повернулася до Джуді. — Де він? Щоб зараз мені був ось тут!

— Немає його в мене.

— Тоді де він? Я тебе обшукаю…

— Схаменися, Віліє, — сказав Кріс.

— А хто вона така?! Хто ця дівчина? Ми ж її не знаємо.

— Принаймні вийди до кімнати для гостей, — наполягав Кріс.

Вілія була на грані зриву.

— Хочу, щоб її обшукали.

— Не заперечую, — згодилася Джуді. — Маю тільки пальто і светр, що ви мені позичили. Я викинула стару одежу в поїзді, її не варто берегти. Не могла ж я проковтнути цей камінець.

— Ось бачиш, Крісе, вона знає. Знає, що злодії ковтають коштовні камені, які вкрали.

— Не роби з себе дурепи! — гримнув він.

У той час як телефоністка провадила обшук під пильним оком Вілії, до самих вхідних дверей готелю під’їхав Бенні Ґіскіґ, один із керівників кіностудії «Біжу пікчерз». У фойє він натрапив на Кріса.

— Дуже добре, — озвався Бенні в самовпевненій манері, яка, на Крісову думку, гармонувала з його професією й різко відрізнялася від манери тих, що творили кіно й на ділі керували ним. — Радий бачити тебе, Крісе. Мені треба побалакати з тобою, тому-то я й приїхав сюди. Я ж дуже зайнятий. А де Вілія? З нею мені тим більш треба побачитися. Маю ще справу в Голлівуді, то чи не можна було б вирушити зараз же?

— Тут трапилася невелика неприємність, — відповів Кріс. — Бенні, я знайшов для тебе дівчину. Вона з нами.

— Гаразд. Подивлюся на неї в машині. Нам треба їхати.

— У мене також є розвинутий сюжет.

— Он як. — Бенні завагався. — Крісе, мушу тобі сказати відверто: нині плани трохи інші, ніж були спочатку. Це ж такий сумний сюжет…

— Навпаки. Я побачив, що він може вийти дуже веселим.

— Можемо поговорити про це в машині. Чи так, чи сяк, а Вілія відразу ж потрапляє в постановку іншої кінокартини — ось зараз, мало не сьогодні…

І тут із номера вийшла кінозірка — засмучена мало не до сліз, розгублена, а за нею Джуді.

— Бенні! — гукнула Вілія. — Я втратила свій великий діамант. Ти його бачив.

— Так? Шкода. Він був застрахований?

— Був. Аж ніяк не на його справжню вартість. Це був рідкісний камінь.

— Мусимо вирушати. Поговоримо про нього в машині.

Вілія згодилася сісти в авто, і весь гурт рушив до узбережжя — вгору узвозом, а тоді вниз, у долину зеленого ранкового світла з рядами дерев авокадо та рядками пізнього салату-латуку.

Кріс дав Бенні виговоритися перед Вілією про невідкладність кінофільму з її участю — про справи, які навряд чи могла збагнути вибита з колії акторка.

А тоді мовив:

— Бенні, я досі вважаю, що мій сценарій кращий, ніж отой новий. Я змінив його. Бо ж багато чого дізнався, відколи почав цю подорож. Ця оповідь називається «Подорож разом». Тепер у ній ідеться не тільки про волоцюг. Це оповідь про кохання.

— Кажу тобі, що така тема дуже вже понура. Нині люди хочуть сміятися. Наприклад, у цій кінокартині для Вілії маємо…

— Виходить, я змарнував цілий місяць, поки ти змінював наміри, — нетерпляче перебив Кріс.

— А як мав із тобою зв’язатися Шулькопф? Ми ж не знали, де ти. Крім того, ти отримуєш заробітну плату, хіба ні?

— Мені подобається працювати ще за щось, окрім платні.

Бенні примирливо торкнув його за коліно.

— Облиш. Залучу тебе до роботи над кінокартиною…

— Але я хочу написати сценарій для ось цієї, задуманої, поки переповнююся нею. Від Нью-Йорка до Далласа я добирався товарняками…

— Кого це цікавить? Невже ти не волів би їхати у великому лімузині гладкою дорогою?

— Колись я теж так думав.

Бенні звернувся до Вілії, комічно вдаючи розпач:

— Віліє, Кріс гадає, що йому до вподоби їзда товарними поїздами, і …

— Вийдемо тут, Джуді. Можемо й пішки дійти, — несподівано сказав Кріс і звернувся до Бенні: — Все одно минулого тижня закінчився термін чинності нашого контракту.

— Але ми мали намір продовжити термін…

— Гадаю, що зможу продати цю роботу деінде. Задум кінокартини про бродяг був мій, так що, сподіваюся, право на нього повернеться до мене.

— Звичайно, звичайно ж. Ми не потребуємо його. Але, Крісе, скажу тобі…

Здавалось, він тільки-но усвідомив, що втрачає одного з найкращих співробітників, який ніколи не відчував браку вигідних пропозицій і далеко пішов би в кіногалузі.

Але Кріс був непохитний.

— Ходімо, Джуді. Зупиніться тут, водію.

Поглинута своєю згубою, забувши про все інше, Вілія гукнула:

— Крісе! Якщо щось дізнаєшся про мій діамант… якщо ця дівчина…

— У неї нема твого камінця. Ти це знаєш. Може, я його маю.

— Не маєш.

— Еге ж, не маю. До побачення, Віліє. До побачення, Бенні. Зайду до тебе коли-небудь. Побачимося, коли прогримить твоя комедія. Скажу тобі про це.

За кілька хвилин автомобіль став далекою крапкою на шосе.

Кріс і Джуді сиділи край дороги.

— Ну й добре.

— Ну й добре.

— Гадаю, знову доведеться стоптувати підметки й ловити попутні машини.

— Я теж так гадаю.

Кріс подивився на ніжно-білі трояндові пелюстки її щік і мідяно-зелені очі — зеленіші, ніж зеленкувато-буре листя навкруги.

— Маєш той діамант? — запитав він ні з того ні з сього.

— Не маю.

— Брешеш.

— Гаразд. І маю, і не маю, — відказала Джуді.

— Що ти з ним зробила?

— Ой, тут так гарно! Не будем зараз про нього говорити.

— Не будем зараз про нього говорити! — повторив Кріс, здивований її легковажністю. — Кажеш так, ніби це якась дрібничка! Поверну цей камінь Вілії. Я відповідаю. Зрештою, це ж я познайомив вас обох.

— У цьому я ніяк не зможу тобі допомогти, — доволі холодно сказала вона. — Нема в мене цього камінця.

— Куди ти його поділа? Віддала спільникові?

— Вважаєш, що я злочинниця? А ще я, звісно, мала б бути неперевершена інтриганка. Щоб увійти в знайомство з тобою й усіма іншими.

вернуться

76

…театрика «десять-двадцять-тридцять»… Ця назва пішла від ціни квитка в центах на дешеві видовища, що складалися з коротких сценічних мелодрам і — з часом — короткометражних фільмів. Імпресаріо й актор Корс Пейтон започаткував такі видовища в містечках Середнього Заходу в 1890-х роках, а незабаром він мав невелику мережу театрів у Нью-Йорку та Брукліні. Абонентам-театралам він пропонував вибирати п’єси та інші вистави на наступний сезон.

вернуться

77

Мій блакитний діамант! Найвідоміший у світі блакитний діамант — це «Надія». Видобутий в Індії, належав французькій королівській родині, аж поки його не вкрали під час Французької революції. Зникнувши, цей діамант з’явився 1839 року — як власність лондонського банкіра Генрі Філіпа Гоупа. Увесь час цей коштовний камінь залишався в приватних руках і викликав зацікавлення. У пресі з’являлися повідомлення про всі нещасливі випадки, що траплялися його власникам, і цього було досить, щоб постала легенда про те, що він проклятий. Зрештою, 1958 року нью-йоркський ювелір Гаррі Вінстон подарував «Надію» Смітсонівському інституту.

26
{"b":"979901","o":1}