— З нею все гаразд.

Кріс вийняв із черевика візитну картку.

— Якщо коли-небудь потрапите в Голлівуд, зайдіть до мене.

Посміявшись, стариган якусь мить помовчав.

— Хай там як, а ти наче непоганий хлопець.

Скориставшись його добрим гумором, Кріс набрав оберемок трісок.

— Не турбуйтеся про цю дівчину, — сказав він. — Не дам її скривдити.

— Та ну! — засумнівався кондуктор, уже біля дверей. — Еге ж? Вона схожа на мою дочку. Я дав їй ось тут притулок. Не сподобалася мені ця банда. Розумієш? Не схожі вони на порядних людей. Розумієш? Нині бродяги загалом виглядають не такими лихими, як вони.

— До побачення вам.

Забряжчали з’єднувальні муфти. Задумавшись, Кріс пішов туди, де залишив дівчину.

— Глянь! — вигукнула вона.

До них у темноті наближалися дев’ятнадцять ошалілих зелених очей автобуса.

— А чи не варто було б нам?.. Якщо можна…

— Можна, — запевнив Кріс. — Можу довезти тебе до Лос-Анджелеса.

Дівчина завагалася.

— Знаєш, моментами мені видається, що в тебе й справді там посада.

В автобусі вона поцікавилася:

— Звідки ти взяв гроші на все це?

Сонні пасажири посувалися, щоб дати їм місця.

— Я ж створюю кінокартину, — відповів він.

Дівчина досі не знала, вірити йому чи ні. Зрештою, в нього доволі втомлене обличчя, як на молоду людину. Мабуть, йому якийсь час довелося попрацювати.

— Що ти зараз пишеш? — запитала вона.

— Ось воно, тут. Це кінокартина, яку я виношую. Вона про волоцюг…

— І ти маєш намір продати цю ідею в Голлівуді.

— Продати?! Вже продано. Я збираю матеріал. Мене звати Кріс Купер. Я написав «Лінду Мандей».

Дівчина видавалася втомленою й збайдужілою.

— Я не дуже часто ходжу в кіно. Ти був дуже добрий до мене, — сказала вона й криво всміхнулася половиною обличчя, схожого на маленьку білу скелю.

— Хай йому чорт, ти ж красуня! — мимоволі сказав Кріс і зразу ж спитав: — Хто ти? Ти хтось…

Йому знову довелося знизити голос, бо втомлена пара перед ними заворушилася.

— Я загадкова дівчина, — відповіла вона.

— Я вже задумався, хто ти. Ти змусила мене вгадувати.

Автобус зупинився на станції в Далласі. У небі колихалася північ. Більш як половина пасажирів вийшла назовсім чи тимчасово, як-от Кріс. Залишившись на сидінні, дівчина відпочивала, й на її щоки поступово поверталося ніжне рожеве сяйво.

На телеграфній станції Кріс надіслав депешу знаменитій жінці, що їхала на захід у прекрасному обтічному вагоні.

Повернувшись до автобуса, він розбудив дівчину з напівсну й мимохідь запитав:

— Чи чула ти коли-небудь про Вілію Толлівер?

— Звичайно. Хто ж не чув? Чи не вона цього року стала відкриттям?

— Вілія їде на узбережжя. Я надіслав їй телеграму, щоб вийшла в Ель-Пасо. Там я її зустріну.

Але Крісові набридло позувати перед дівчиною, яка очевидно не вірила йому. Мабуть, спантеличене марнославство в його очах спонукало її сказати:

— Мені все одно, хто ти такий. Для мене ти добрий. Врятував мені чек. — Сонна дівчина стиснула в жмені потертий гаманець із чеком, складеним у кілька разів. — Я не хотіла, щоб він дістався волоцюгам.

— Ти справді вважаєш його цінним?

— А ти коли-небудь чув про Пола Даунза?

— Ніби так.

— То був мій батько. На чеку його підпис.

Втома знову здолала дівчину, і та, нічого більш не пояснюючи, задрімала, коли автобус пустився крізь довгу техаську ніч.

Лампи, крім двох, пригасли до тьмяного жевріння. Майже в усіх пасажирів, що лаштувалися до сну, були жовті й зморені обличчя.

— На добраніч, — шепнула дівчина.

Лише ополудні, коли вони удвох зупинилися в Мідленді пообідати, Кріс поцікавився:

— Ти сказала, що твій батько — Пол Даунз. Чи не його прозвали Попсі Даунзом? А чи не володів він цілою низкою трансокеанських пароплавів?

— Так.

— Мені запам’яталося це ім’я й прізвище, бо він позичив нам бриг — старий, із 1850 року, потрібний нам у «Золотому піску». Я познайомився з твоїм батьком на одній милій вечірці, яку він влаштував…

Кріс прикусив язика, побачиши вираз її обличчя.

— Ми про це чули.

— Хто ми?

— Мати і я. Ми були заможні тоді… коли помер батько. Або ж нам так здавалося. — Вона зітхнула. — Повернімося до автобуса. (…)

(…) І знову був чудовий вечір, коли вони приїхали до Ель-Пасо.

— Маєш трохи грошей? — спитав Кріс.

— О, безліч.

— Брехуха. Ось тобі два долари. Колись віддаси. Піди й купи собі чого треба. Сама знаєш — панчохи там, хусточки й таке інше.

— Ти певен, що можеш собі таке дозволити?

— Досі мені не віриш… Мабуть, тільки тому, що в мене малувато грошей на руках.

Вони стояли перед вікном, затуленим розгорнутими дорожніми картами.

— Що ж, прощай, — вагаючись, сказала вона. — Дякую тобі.

Крісові защеміло серце.

— Поки що тільки до побачення. За годину зустрінемося на залізничній станції.

— Гаразд.

Він і не зогледівся, як дівчина відійшла. Стала кучерями, що вибивалися з-під крис капелюшка.

Йдучи, Кріс думав, що вона робитиме… Водночас дівчина думала про те саме. Кріса тривожило те, що вона може й не прийти на станцію.

Кріс був певен, що вона без упину сновигатиме й розглядатиме вітрини. Добре знаючи Ель-Пасо, він міг передбачити, якими вулицями ходитиме дівчина, і відчув щось більше, ніж втіху, коли знайшов її за півгодини перед приходом потяга.

— Ага, то ти ходиш собі містом. Ходімо до квиткової каси.

— Я передумала. Ти заплатив за мене все, що повинен був.

Крісове почуття вилилось у слова.

— Я б хотів оплатити набагато більше миль твоєї поїздки.

— Облиш це. Ось тобі два долари. Я нічого не витратила. Та ні, витратила. Двадцять п’ять… ні — тридцять п’ять центів. Ось тобі решта. Ось!

— Не мели дурниць, гаразд? Особливо зараз, коли я почав вважати, що в тебе є принаймні крихта здорового глузду. За якусь хвилину приїде поїздом Вілія й зійде тут. Це найгарніша з усіх лялечок, що я тільки бачив. Ми вибрали її на роль бездомної дівчини в кінокартині про волоцюг.

— Часом я майже вірю, що ти той, за кого себе видаєш.

Стоячи з дівчиною біля газетного кіоску, Кріс обернувся до неї — й побачив, що під його поглядом розтає сніг. Її рожеві вуста стали кораловими. (…)

(…) Прийшов поїзд. Вілія Толлівер — така сама на вигляд, як завжди, — була дуже знервована.

— Нарешті ми на місці, — сказала вона. — Вип’ємо по скляночці в буфеті й зателеграфуємо Бенні Ґіскіґу, щоб у Юмі під’їхав своєю машиною й зустрів нас. Я втомилася від їзди потягами. А тоді я повернуся до нашої кінокоманди й ляжу спати. Таж навіть провідники дивилися на мене так, ніби в мене все обличчя в зморшках.

За десять хвилин усі троє ввійшли у вагон-вітальню Вілії, і та з цікавістю глянула на дівчину.

— Моя покоївка захворіла, й довелося залишити її в Чикаго. Тепер я безпорадна. Як вас звати? Щось я не розчула вашого імені.

— Джудіт Даунз.

У мить, коли Вілія блиснула перед ними величезним лазуритом — більшим, ніж око, й поклала його в блакитний мішечок, Джуді стало цікаво, чи не запросить її ця кінозірка зайняти місце покоївки, якої так бракує.

Кріс і Джуді подалися до екскурсійного вагона[75], й невдовзі їх догнала Вілія. За браком служниці, вона самотужки розвела нелегально роздобутий спирт і, як видно, встигла підкріпитися скляночкою-другою.

— Ти, Крісе, невиправний, — заявила вона. — Покидаєш мене в Нью-Йорку й вирушаєш у цю божевільну поїздку… і що ж я дістаю?.. Дістаю телеграму, щоб я зійшла з поїзда… а ти з’являєшся з дівчиною!

Вілія витерла кілька сльозинок, пролитих від досади, й опанувалася.

— Гаразд. Тоді я з нею поладжу… якщо ти вже не кохаєш мене. — Вона приглянулася до Джуді ще критичніше, ніж раніше. — Ти… добряче запорошилася. Не хочеш позичити щось із одягу? Маю валізу в себе, у вітальні. Ходімо.