— Лу.

Полінґ звів очі й побачив свою жінку біля ґанку на осонні.

— Привіт, — сказав він, підводячись, щоб пропустити її, — твоя пара щасливо приїхала. Вони на кухні.

— Дякую, — холодно відповіла вона, ступивши на ґанок. Несла оберемок квітів. — Зараз піду й гляну на них.

Полінґ помітив, що на ній цупка накрохмалена блакитна сукня, в яку вона не вбиралася ще з минулого літа. Він уважно придивився до жінки, шукаючи сліди безсоння навколо очей, бо ж знав, що в нього самого є такі, але вона видавалася такою самою свіжою й рожевою, як квіти в її руках.

— Я зрізала їх на вечерю, — сказала Каррол. — Гарні, правда?

— Дуже.

Не дивлячись на чоловіка, вона увійшла в дім.

[Вони обідали о першій, і Полінґ, сівши, сказав собі, що це останній обід із Каррол. Треба знайти спосіб збавляти дні в місті. Нічого приємного в низці сніданків, обідів і вечер, коли їси в тиші, понуро опустивши очі.]

Страви вдалися недоладні й неапетитні. Зрештою, так і мало бути — нова пара ще не встигла призвичаїтися до кухні. І ще Полінґові було дивно, чому це кроки Рейнолдса навколо столу такі неприродно гучні.

— Це ж новаки, — пояснила Каррол. — У них усе догори ногами. Сьогодні ввечері буде інакше.

Накраяними персиками прийшов десерт — на соусному тарелі.

— Наразі все гаразд, Рейнолдсе, — зауважила Каррол, — але я, звичайно, хочу, щоб сьогодні ввечері десерт подали в мисці.

— Що кажете, мадам?

— Кажу, що хочу, аби десерт подали в мисці. Ви ж знаєте. Я вже сказала вам про бланманже.

Рейнолдс із розумінням кивнув. І завагався.

— Ага, і ви ще хочете, щоб я сьогодні пополудні викосив траву[273]?

Каррол здивувалася.

— Чому б ні… Як бажаєте. А може, варто почекати до завтра.

— Що?

— Я кажу, краще б вам почекати до завтра, — сказала Каррол злегка гучніше, ніж треба. — Ви будете дуже зайняті сьогодні пополудні. Ви ж знаєте.

Рейнолдс кивнув і почалапав до буфетної кімнати.

— Його таки треба залучати до косіння трави, — розсудила Каррол. — Це мало б стати одним із обов’язків цієї пари. — І тихо додала: — Він, здається, глухуватий. Мабуть, саме тому він так гучно гупає, коли ходить.

Цього вечора в них було троє гостей: Гарольд Ґей із дружиною з Портчестера, їхні далекі знайомі, й Родерік Баркер, колишній кавалер Каррол із Нью-Йорка.

Полінґ упіймав себе на гадці: чи стане знову залицятися Баркер до Каррол, тепер уже вільної. Колись сам Полінґ і відбив її в Баркера. Та ні, тільки не Баркер, у жодному разі. Вражений уявною картиною того, як Каррол мандрує з Баркером, фліртує з ним, цілує його, Полінґ насилу вибив із голови цю гадку.

— Як там Шпагат? — поцікавився Баркер.

Шпагатом звався невеличкий рідкошерстий пудель з очима гіркого п’яниці — то милий, то огидний серцю Каррол.

— Шпагат — чудовий пес, — відповіла вона. — Сьогодні мало не вкусив нового лакея. Ой, я ж забула сказати вам, що в нас є лакей. Чим ми не вельможі?

— Безумовно, це останній крик моди! — захоплено вигукнув Баркер.

— Лакей — лише половина подружньої пари, — призналася Каррол, — але він із самої Англії, і вам доведеться визнати, що це неабищо.

За хвилину згаданий джентльмен з’явився у дверях і оголосив — гучно і співуче:

— Вечеря готова!

Очі всього товариства звернулися на нього. Тон вигуку вражав, і всі зірвалися на ноги, ніби їм різко наказали перейти в іншу кімнату. Каррол вирішила завтра поговорити з лакеєм про його голос.

— Зараз я пошлю його надвір, щоб оголошення звучали тихше, — сказала вона з награною веселістю, коли товариство прогулювалося.

— Чарівливо, — пробурмотів Баркер, усміхаючись.

Кільканадцять разів за всю вечерю звучали зауваження, недбалі й випадкові, які дали Полінґові знати, що все змінилося. Чиєсь розлучення обговорили дуже вже докладно: що вона сказала і який він жорстокий; у цьому викладі містилися й подробиці про те, з ким нині зустрічається кожне з цієї подружньої пари.

— Кажуть, що ви двоє можете слугувати надзвичайним зразком у Раї, — сердечно мовила місіс Ґей. — Ви єдине відоме подружжя, що ніколи не свариться між собою на людях за будь-яких умов.

— Найнебезпечніший випадок, — зауважив Баркер. — Це означає, що вони роблять це вдома. Це таке саме зло, як потайне пияцтво. Якщо чоловік і жінка не сваряться на людях, то тільки тому, що жодне з них не відчуває всього смаку брутальності, коли вони не наодинці.

Полінґ і Каррол почервоніли як раки, а інші три особи, мабуть, здогадалися, що сказано щось недоречне, тож розмова вимушено перейшла на гольф.

Печеню подано відповідно до настанов Каррол, попередньо зарубаних на носі в кухні. Вечеря тривала, й господиня теленькнула дзвоником, щоб подали другу порцію. Побоявшись гучного «що?» Рейнолдса, вона впіймала його погляд і кивнула на свою тарілку. Кивнувши у відповідь, лакей — Каррол і не зогледілася — вхопив тарілку й зник у буфетній кімнаті. Тим часом у розмові настало неясне, майже непомітне затишшя — один із тих моментів, який може означати щось або нічого. Каррол бачила, як місіс Ґей кинула цікавим оком на порожнє місце по тарілці.

Тоді двері буфетної кімнати розчахнулися, і Рейнолдс, завзято тупаючи ногами, приніс тарілку, повну — аж з вершком — смажені та овочів. Поставивши її перед Каррол, він неначе сказав:

— Ось. Подивіться, що я зробив для вас.

Годі було сподіватися, що цього ніхто не помітить. Каррол зашарілася від збентеження, і її вуха вловили короткий стримуваний смішок, до якого кожен із трьох чоловіків вніс свою частку.

— Подайте все ще раз, Рейнолдсе, — нетерпляче сказала вона.

— Що? — Він по-журавлиному витягнув довгу шию, роззявивши рота у ввічливому запитанні.

— Подайте все ще раз.

Тепер Каррол думала про те, щоб відбути вечерю з якнайслабшим наголосом на прислуговуванні.

— Будь ласка, знайдіть нам будинок у Портчестері, — швидко сказала вона місіс Ґей. — Ми лаштуємося туди переїхати наступного літа.

Зустрівшись очима з Полінґом і відчувши недоречність своєї репліки, Каррол зніяковіла, проте нервово й плутано повела далі:

— Може, й житимемо там. Може, поїдемо до Європи. А може, й повмираємо.

На щастя чи нещастя, Рейнолдс, стурбований своєю помилкою, заповзявся виправити її — допильнувати, щоб у кожного було досить їжі.

— Що? — спитав він місіс Ґей. — Не маєте спаржі?

Нестримуваний і, як на Каррол, мало не кошмарний регіт нечутно впав на Рейнолдсові вуха.

Очевидно, він глухий як пень. «Туп! Туп! Туп!» — звучали його кроки навколо столу, до буфетної кімнати і з неї, перебивали розмову й створювали враження, що через них дзвенять і бряжчать сковорідки, а на підлозі б’ється порцеляновий посуд.

Після обіду Каррол вичерпно пояснила йому про десерт. Рейнолдс має взяти десертну тарілку й на ній помістити серветку та чашку для миття пальців. Особа, якій це піднесуть, сама візьме серветку й чашку.

Усе це поплуталось у лакеєвій голові. Він знав, що на столі мають бути тарілка, серветка та чашка, і в нього склалося туманне враження, що треба буде щось забрати. Як і чому — невідомо. Але Рейнолдс був винахідливий чоловік.

Саме тоді, коли розмова знову набула певного пожвавлення, він увійшов, несучи бланманже, підійшов до господині дому й, трішки повагавшись, блискавично забрав її чашку для миття пальців. І тоді, перш ніж Каррол зрозуміла його намір, поклав добрячий шмат білого желе на льняну серветку. Не зволікаючи, лакей протупав до Баркера й повторив той самий номер. Місіс Ґей, не розгубившись, встигла зняти серветку з тарілки, інші в чуді та диві споглядали вологий льняний десерт.

— Якщо хтось захоче добавки, — конфіденційно гукнув Рейнолдс своїй господині, — то на кухні є ціла купа того добра!

Часу залишилося так мало, всього дванадцять днів, що наступного ранку Полінґ і Каррол вирішили не звільняти слуг. Як тільки розійшлися вечірні гості, це звільнення видалося Полінґові таким дріб’язковим порівняно з неминучим розлученням. Не те що він уже не бажав розлучитися, зовсім ні — Полінґ ставився до цієї справи ще прихильніше, ніж тоді, коли дійшло до порозуміння про неї. Річ у тім, що вона, огорнена холодним спокоєм, який прийшов на зміну бурхливим чварам за останні три місяці, видавалася дуже вагомою й обтяженою наслідками.