Гайнз обірвав смішок, прочитавши вираз на Білловому обличчі.
— Кажу це всерйоз, докторе Гайнз. Не знаю й не хочу знати, чому ви не беретеся до роботи, але це до чортиків несправедливо — з огляду на відсоток, який я беру. Пропоную вам раніше лягати спати.
У доктора Гайнза витріщились очі й відвисла нижня губа.
— Гаразд, — сказав він, набираючись злості. — Але ви забули, що я підібрав вас, зеленого інтерна, і залучив до практики, яку розвинув у цьому місті…
Він зробив паузу перед нищівною реплікою, а Білл поблажливо сказав:
— Я це визнаю… — і раптом докинув вислів, засвоєний минулого вечора: — І що тоді з цим робитимете?
— Зараз скажу вам, що я робитиму. — Зовсім не дурень, доктор Гайнз на мить змовк, поміркував про своє сумління й повів далі, зі значно меншою певністю: — Я робитиму…
Раптом він усвідомив, що нічого з цим не робитиме. Колись розпочавши на славу, доктор згодом дозволив собі надовго скласти руки. Останнім часом він скинув на Білла Гарді все трудомістке, навіть свої секретні справи. Без Білла зруйнувалася б сама фірма. Отож доктор Гайнз просто сидів і дивився на молодшого, ніж він сам.
Здогадавшись, про що думає старший чоловік, і відчувши своє зверху, Білл дав йому досить часу поновити й зберегти віддавна знехтувану гідність. Молодик рушив до дверей і на ходу кинув кілька найважливіших розпоряджень тямущій міс Вайсс.
Він швидко їхав на північ і думав, а точніше — давав лад думкам, що снувалися в голові кілька останніх втомливих годин: хлопчик на свій страх і ризик веде бій проти повсякденних реалій, на боці яких завжди незмінно стоятиме місіс Брікстер; романтика — це для дітей, а робота й небезпека — для чоловіків; найкраще, чого можна сподіватися, — це те, що під кінець дня ген за поворотом на ґрунтову дорогу Білла чекає щось лагідніше й зовсім інакше, ніж було досі.
Був ще тільки пообідній час, але молодому лікареві здавалося, що оте «щось» уже видно крізь яскравий ранній пополудень із зовсім новою оперою комах і з тінями дерев, що проклали новий шлях. Не зовсім певний, що попереду видніє сподіване, Білл враз упевнився в цьому.
За кілька хвилин він мовив:
— Маю щось вам сказати. На жаль, скоромовкою, бо багато чого мушу зараз зробити…
— Ду-у-уже слушно, — сказав хлопчик, що сидів із ними. — Ду-у-уже слушно… — І додав, без ніякої принуки: — Я завжди можу підпорядкуватися наказам поважної персони… Уже йду собі.
На диво, він так і зробив.
Білл провів поглядом хлопчика, трохи шкодуючи, що, напевно, ніколи не вдасться дізнатися, що таке блуга і як на Різдво люди поглядають одне на одного. Тоді обернувся до дівчини.
— Послухайте, — почав він, — ви красуня… майже неземна. Ви…
— Еге ж.
— У вас є все, чим тільки можна наділити дівчину… — Білл завагався. — Коротко кажучи…
Міс Мейсон знала наперед, що після слів «коротко кажучи» він ще довго марудитиме, тож вирішила прискорити розвиток подій.
— І що ви з цим робитимете? — спитала вона.
Втративши терпець від запитання, яке в цьому домі вимагало щораз інших пояснень, Білл Гарді перебрав розвиток подій у свої руки й перейшов від слів до наочних дій.
Ґрейсі ні в сих ні в тих
Френсіс Скотт Фіцджеральд і Роберт Спаффорд (1913–2000), на той час молодий письменник із Балтимора, а згодом актор, співпрацювали над екранізацією оповідання «Ґрейсі ні в сих ні в тих», після того як у 1934 році Фіцджеральд зустрів Джорджа Бернза та Ґрейсі Аллен у Балтиморі, де вони були на гастролях.
Сценарій фільму — це коротке оповідання в ретельно продуманій та визначеній формі. «Ґрейсі ні в сих ні в тих» напрошувалося стати одним із фарсів, завдяки яким ця пара акторів прославилася, тобто Бернз мав би зіграти роль партнера коміка, а Аллен — «дурненької Дори», але Фіцджеральд не міг утриматись від написання справжнього літературного твору. Якщо в першому ж абзаці Джорджа описано як «закоренілого старого парубка, що волів триматися в тіні», то зрозуміло, що це не просто такий собі виграшний кінематографічний номер — «звичний заїжджений кінь, який повезе манатки [Бернза й Аллен]».
Фіцджеральд журився тим, що витратив час на сценарій, який не вдалося продати. Згодом, улітку 1934 року, він написав своїй кузині Сесі Тейлор: «Все тут іде доволі погано. Зельді не краще — твій кореспондент у паскудному здоров’ї + два кінопроекти зійшли нанівець, один із них — для Ґрейсі Аллен + Джо. Бернза — мало що не прийняли + забрав 2 тиж. роботи + сподобався їм + хотіли його купити… + «Парамаунт» забракував. Подібно, як ото кравець, що залишився з костюмом, пошитим на замовлення, — ніхто не купить». Опинившись наприкінці десятиліття в Голлівуді, Фіцджеральд іще раз переробив цей сценарій — задля нового розподілу ролей. Цю переробку поміщено в примітках до цього оповідання.
Загалом, ідея запропонувати це оповідання Джорджеві Бернзу та Ґрейс Аллен ґрунтується на твердженні, що фарс і комедія привертають увагу не більш як півгодини, і водночас на тому, що в особистостях цих акторів є великий потенціал для повнометражних фільмів.
Упродовж перших тридцяти хвилин чистого фарсу глядач сміється, упродовж других він розважається, а упродовж третіх йому хочеться лупцювати комедіантів по голові. Чаплін пересвідчився в цьому, коли вирішив знімати довші картини, як-от «Перерваний роман Тіллі», «Малюк» etc. У кіно він відкидав багато чого зі своєї суто фарсової особистості, щоб дати місце таким діаметрально протилежним художнім засобам, як пафос, у «Малюку» й розвивати цей загальний принцип, уже багато років добре відомий авторам легкої комедії.
Керуючись таким засновком, автори, які подають на розгляд цю історію, спробували урізноманітнити звичного заїждженого коня, що повезе манатки Джорджа Бернза та Ґрейс Аллен, почуттями та емоціями, спільними в усіх людей, і це, сподіваємося, дасть у наслідку таке саме визнання акторів, яке досі вони здобували лише за свої старання в галузі фарсу. Цю ідею спершу подали самому Джорджеві Бернзу, і він так нею зацікавився, що закликав нас працювати далі.
Нижче поміщено запропоноване оповідання:
Ґрейсі ні в сих ні в тих
(Френсіс Скотт Фіцджеральд і Роберт Спаффорд)
Діставши невелику спадщину, бідний Джордж зразу ж був ладен покинути роботу рекламного агента, вийти у відставку й перебратися на периферію, аж тут начальник викликав його до кабінету, щоб поговорити про справу. Вона дивним чином зацікавила й захопила Джорджа — закоренілого старого парубка, що волів триматися в тіні. Плекав у собі ці риси на радість людям і мав утіху саме з того, а не з якихось власних успіхів. Завдяки такій чесноті Джорджа вважали найкращим на весь Мангеттен рекламним агентом, і, ймовірно, якраз тому начальник і попросив його взятися за цю дуже нелегку й непросту справу.
Коротко кажучи, справа, як пояснив керівник агенції бідному Джорджу, зводилася до того, щоб увійти в середовище багатіїв і розплутати дивну ситуацію.
Ця незвична ситуація склалася з містером Оґастесом Ван-Ґроссі[59], що його віддавна сприймали як одне ціле з яхтовими регатами в Америці, та його двома доньками, вихованими без матері. Батько постановив, що старша має вийти заміж раніше, ніж молодша[60]. Ба, старша дочка була справдешнім джерелом непорозумінь. Доволі гарненька, вона, однак, завжди виказувала себе незграбними промахами в мові й поведінці, так що бездоганні молодики з оточення міс Ван-Ґроссі уникали її. Досі вона не змогла знайти залицяльника, тож здавалося, що жодна із сестер ніколи не одружиться.
Завдання рекламної агенції полягало в тому, щоб послати її найтямущішого працівника до Ньюпорта. Там під час кубкових перегонів яхт він мав з’ясувати, чи не вдалося б залучити природні обдарування Ґрейсі, якими досі старанно, але невдало маневрували, і так ними скористатися, щоб нарешті видати її заміж. То був уже останній із усіх можливих вивертів, на які пішов батько.
