Сховані за кіньми, вони стояли й вичікували.

— Може, ми ще встигнемо дати драла звідси, — припустив Тіб.

— Я оглянув цю садибу. Тут є сім парканів.

— Не стріляй, поки вони не наблизяться.

Низка вершників їхала неквапною риссю. Навіть після чотирьох років партизанщини по всій цій долині Тіба вернуло від стрільби із засідки, але тут довелося зосередитись на ділі й провести чітку лінію між мушкою карабіна й серединою кітеля капрала-янкі.

— Ти вже вибрав мішень, Воше?

— Мабуть, так.

— Коли зламаємо опір, прорвемося крізь них.

Але до пострілу не дійшло. Знову втілилося нинішнє злощастя армії південців. На Тіба навалилося важке тіло й обхопило руки. Біля вуха пролунав крик.

— Гей, солдати! Тут є заколотники!

У той час як Тіб вивертався, з усіх сил борюкаючись із доктором Пілґрімом, патрулі-північани зупинилися й вийняли пістолети. Вош відчайдушно метався на всі боки, щоб узяти на мушку Пілґріма, але той маневрував, затуляючись Тібовим тілом.

За мить усе закінчилося. Вистреливши один раз, Вош не встиг скочити на сідло: їх усіх оточили федерали. Розлючені приятелі стояли віч-на-віч із вояками, що вже взяли їх у полон.

— Це партизани Мосбі, — різко сказав федеральному капралові лікар.

Круті були ці роки на кордоні між Північчю й Півднем. Федерали вбили Воша, коли він ще раз спробував утекти, вхопившись за револьвер у капраловій руці. Тіба, що досі пручався, скрутили й прив’язали до поручнів веранди.

— Тут є добряче дерево, — сказав один із федералів. — Є й мотузка, щоб погойдатися.

Капрал перевів погляд з доктора Пілґріма на Тіба.

— Ти один із партизанів Мосбі?

— Я з Сьомого вірджинського кавалерійського полку[167].

— Я не про те питаю. Ти один із партизанів Мосбі?

— Не ваше діло.

— Гаразд, хлопці. Дайте-но мотузку.

Знову дав себе знати суворий і вимогливий доктор Пілґрім.

— Вважаю, що не варто його вішати, але, звичайно, цьому воякові нерегулярних військ добре було б збити пиху.

— Іноді ми підвішуємо таких за великі пальці[168], — запропонував капрал.

— Так і зробіть, — згодився Пілґрім. — Він натякав, що мене повісять.

…О шостій вечора на дорозі знову був рух. Дві добірні бригади Шерідана йшли в долині навздогін за частинами Ерлі, переслідували й раз у раз атакували їх. Знову до столиці надходили свіжі овочі й пошта. Закінчився наскок конфедератів, залишилося кілька відсталих солдатів, що лежали, виснажені, вздовж шляху Роквілл-пайк.

У фермерській оселі панував спокій. Князь Наполеон чекав швидкої допомоги з Вашингтона. Не було чутно ні звуку. Лише Тіб, у якого злазила шкіра з великих пальців і поступово сповзала на суглоби, декламував сам собі уривки власних політичних віршів. А коли вже не міг пригадати більш, тоді став розмірковувати про те, що з ним робиться:

«Великі пальці схожі на рукавицю: вони вивертаються. Коли вириватимуться нігті, я репетуватиму…»

Увесь час Тіб співав нову пісню, яку він заводив перед тим, як вимаршувати з Лінчберга:

Джозі дочекалася, поки настала темрява й захропів вартовий на веранді. Знала, де драбина, бо чула, як вона гупнула об землю після того, як підвісили Тіба. Наполовину перепилявши шнурка, Джозі пішла до своєї кімнати й принесла подушки. Тоді підставила під Тібом стіл і стос цих подушок.

Цій дівчині не треба було підказувати, що і як тут робити. Коли Тіб упав, хрипко хапнувши повітря й пробурмотівши «…служи своїй країні, й не буде чого соромитися», вона вилила півпляшки хересу на його кисті. І враз, відчувши нудоту, побігла до своєї кімнати.

Як завжди буває в разі перемоги, на Півночі війна закінчилась аж у тисяча вісімсот шістдесят сьомому. Джозі підросла до дев’ятнадцяти літ і пишалася тим, що допомагала братові, відшкодовуючи своєю тактовністю його зарозумілість. Дівчина променіла гарним личком для молодиків-урядовців, танцюючи на балах, де в кінці кімнати профіль президента Джонсона меланхолійно тінював проти безлічі квітів із долини Шенандоа.

— Що ж, власне, означає слово «партизан»? — якось спитала вона одного військовика. — Ой, дякую, надто вже міцно ви мене пригортаєте.

Однак Джозі не вийшла заміж за жодного з них. Її очі бачили прихід слави Господньої, а згодом вона побачила хвалу Господові, складену знятими вгору великими пальцями.

Прийшовши додому з ринку, вона гукнула служниці:

— Я сама відповім на дзвінок, Кенді!

Але по дорозі до дверей зісковзнув обруч із фіжмів[170] і поставив Джозі підніжку, тож вона спитала, не відчинивши:

— Хто це?

— Я хочу побачитися з доктором Пілґрімом.

Джозі вагалася. Її брат спав.

— Боюся, що зараз він не зможе побачитися з вами, — відповіла вона.

Та як тільки Джозі відвернулася від дверей, знову озвався дзвінок — різкий і настійний. Цього разу з кухні придибала Кенді.

— Скажи йому, що сьогодні вранці лікар ні з ким не зможе побачитися.

Увійшовши до вітальні, Джозі трохи перепочила. Служниця перервала спочинок.

— Міс Джозі, це справдешній паяц. Здається мені, що він задумав усім вам накапостити. Має на собі чорні рукавички, які трусяться, коли він говорить.

— Що він сказав? — з тривогою спитала Джозі.

— Тільки те, що хоче бачити вашого брата.

Джозі знову вийшла в передпокій — невеличкий чотирикутник, освітлений півкруглим вікном, яке проливало синє й оливкове сяйво. Кенді залишила двері прочиненими, й Джозі обережно визирнула з безпечного сутінку. Побачила половину капелюха та половину плаща.

— Що ви хочете?

— Я мушу зустрітися з доктором Пілґрімом.

З язика вже мало не зірвалося категоричне «ні», але тут за порогом з’явився ще один відвідувач, і Джозі завагалася, свідома того, що не можна прогнати цих двох гостей, не порадившись із братом. Переважило те, що їх таки двоє, тож вона відчинила двері навстіж. І зразу ж пошкодувала, що так зробила: дві постаті, які стояли під дверима, миттєвим поривом пам’яті повернули Джозі в липневий день три роки тому. Той другий прибулець був молодий французький ад’ютант князя Наполеона, а того першого, в чиєму голосі служниця зачула невиразну небезпеку, Джозі востаннє бачила як м’яту грудку болю на фермерському столі. Першим озвався француз.

— Ви, мабуть, не пригадаєте мене, міс Пілґрім. Мене звуть Сільве. Нині я військовий аташе при посольстві Франції у вашій державі, а зустрілися ми з вами під час війни — того дня, коли ваш брат подав допомогу князеві Наполеону.

Джозі застигла біля одвірка, насилу стримуючись, щоб не крикнути: «Так, але що тут робить цей південець?!»

Тіб мовчав, однак думки Джозі бігли так прудко та злагоджено, що й словами годі було чіткіше пояснити справу, в якій він прийшов, а тепер-от спантеличився від зовнішнього вигляду вродливиці та несподіваного приходу французького аташе. Світло в його очах довго визрівало й виношувалося. Упродовж двох років Тіб не давав спокою Джозі в її снах, так що її уява виразно відтворила Тібове жахливе опритомнення тої ночі, втечу до світ сонця й нестерпне страждання, яке супроводжувало пошуки притулку вранці. Попрацювавши кілька місяців у солдатському шпиталі, Джозі могла передбачити ампутацію його обдертих великих пальців.