Гра в офсайді
Фіцджеральд почав писати «Гру в офсайді» в березні 1937 року, перебуваючи тоді в Північній Кароліні. Письменник сказав Гарольдові Оберу: «Попри все, я розпочав оповідання про футбол, хоча тільки Богу відомо, звідки взяти два тижні вільного часу. (…) Чорт забирай, що ж мені робити? Я хочу писати оповідання про футбол безперешкодно + безперервно». У квітні він надіслав Оберові чернетку під назвою «Спортивне інтерв’ю» й попросив завдатку. Мабуть, «Гра в офсайді» — це щось на зразок перенесення в часі, спомин про кращу, щасливішу пору, ніж та, коли автор сидів без ламаного гроша в готелі в Димних горах і творив для себе товариство синьоокої білявої Кікі, яка дивиться матч на стадіоні «Єль-Боул»<a name="read_n_196_back" href="#read_n_196" class="note">[196]</a>. У цьому творі також ідеться про шахрайство, брехню, секс і різні зловживання на тлі блискучої Ліги плюща. Це зразок Фіцджеральдових спроб написати те, що він сам називав «ідентичним виробом» — різновид оповідання, яке читачі все-таки зіставляли з самим автором, а той натомість зображав своїх милих персонажів неприкрашеними й навіть непорядними. Фіцджеральд також розраховував продати цей твір як сценарій, назвавши його «оповіданням про футбол для узбережжя».
Обер уподобав цей твір і сказав авторові: «Ви знову у формі». Фіцджеральд погодився: «Я відчуваю, що робота повертається до попереднього стану, коли моє здоров’я поліпшується». Однак у журналі «Сатердей івнінґ пост» відмовилися від цього оповідання, що тепер мало назву «Спортивна пауза», як надто довгого. Обер повідомив: «Вони кажуть, що йому бракує тепла Ваших найкращих робіт і в ньому немає “полум’яного запалу”, якого сподіваються Ваші читачі. Від цього мені прикро. Може, це й не найкраще Ваше оповідання, — ні один автор не може бути весь час на вершині, але воно набагато краще, ніж 9/10 оповідань, які вони купують, так що безглузда ця їхня критика». Однак Обер зауважив, що, «можливо, Ви зможете зробити щось із Кікі чи Консідайном, щоб вони стали приємнішими».
Фіцджеральд залишив цих двох головних героїв такими, як були. Однак його турбувало найменування справжніх коледжів, тож подав фіктивну назву школи Ван-Кампа й розглядав можливість перейменувати Єль на Принстон — свою альма-матер. Він працював над оповіданням у червні 1937 року, але відклав його, коли приїхав до Лос-Анджелеса, уклавши новий контракт із кінокомпанією «Метро-Ґолдвін-Маєр», і відразу взявся працювати над сценаріями. У жовтні 1937-го автор, і далі маючи на думці оповідання, яке перейменував на «Гру в офсайді», та «Прийом у дантиста», пише Оберові: «Стосовно цих оповідань. Я маю намір щось із ними зробити, але, цілком певно, відкладу це, аж поки дам лад “ТРЬОМ ТОВАРИШАМ”; як я вже сказав Вам, це справа трьох тижнів. Тоді або візьму тиждень відпустки, або просто знайду час якось попрацювати рано-вранці. Тож скажіть у “Кольєрзі”, щоб не хвилювалися про це. Що довше я чекатиму, то краще налаштуюся на свіжу точку зору. (…) І перше, і друге настільки близьке до здійснення, що я впевнений: із написанням не буде жодного клопоту». Оберова картотека свідчить, що він так і не надіслав іншої чернетки й зрештою редакція повернула Фіцджеральдові всі версії оповідання.
I
Сонце ясно освітлювало Кікі, жваве листопадове сонце, блакитнувате в течії сигарет натовпу. Вершило над нею правосуддя як над привабливою особою, променисто щасливою, але Кікі запевняла себе, що такий стан справ не може довго тривати.
«…бо наразі я одна з тих жахливих людей, у яких є все».
Звичайно ж, вона перебільшувала, адже й інші голови поростали такою самою золотою стріхою, щоб осявати північні зими, інші очі теж занурювалися в той самий блакитний димок зачарування. [І її рот аж ніяк не самотньо виявляв потужність на стадіоні «Єль-Боул». Та ще й, безсумнівно, там завмирали й інші серця, переповнені почуттями, як готелі постояльцями. Але тут, на самому початку, зобразимо Кікі як найщасливішу дівчину у світі.]
І поки ця мить тривала, сяяла й зіслизала у вічність, чоловік поруч Кікі — безмежно жаданий, нескінченно чарівливий Консідайн — мовив щось таке, що порушило рівновагу дівчини на самій вершині.
— Я хотів би всерйоз поговорити з тобою після гри, — сказав він. Не взяв її за руку, не глянув у вічі — лишень пильно вдивлявся в гравців на полі, і не в них втупився, а в далечінь.
— Про що? — спитала Кікі. — Скажи мені зараз.
— Не зараз. — Сутичка закінчилася падінням, і Консідайн кинув оком на програмку матчу. — Знову шістнадцятий номер, той малий ґард нападу[197] — Ван-Камп. Важить усього сто п’ятдесят дев’ять фунтів, а сам зупиняє кожну атаку лайнменів.
— Він за нас грає?
— Ні, за єльську команду, а не мав би в ній бути, — сердито відповів Консідайн. — Його купили, Господи Боже! Купили все тіло й душу.
— Шкода, — з ввічливості сказала вона. — А чому Гарвард не зробив такої пропозиції за саме тільки тіло?
— Ми такого не робимо, а ці люди не мають совісті. Ось глянь, яка атака! Подивись, як він прорвав лінію. Його не стримаєш і не звалиш.
Кікі на те не дуже зважала — здогадувалася, що не все гаразд на сонячному лиці.
Та якщо й усе негаразд, то дарма — нема ж бо нічого такого, чого б вона не зуміла виправити. Алекс Консідайн мав усе, торік у Кембриджі він став Людиною надії, і Кікі боготворила його.
У перерві після двох чвертей стугоніли великі барабани, вийшло сонце, між рядами перегукувалися люди, ціла низка їх проштовхувалася повз Кікі й Алекса.
— Я ніколи не бачив лайнмена, що так верховодив би в грі, як цей Ван-Камп, — зауважив Консідайн. — Був би красень, якби мав на собі червону футболку.
У третій чверті цей ідеал заблокував удар із рук і сам такий виконав. За кілька спроб його команда здобула очки, а решта гри стала запаморочливим летом довгих пасів у стратосфері шаленого галасу. Враз усе закінчилося. Разом із притихлою переможеною половиною глядачів Кікі й Алекс вийшли зі стадіону, на квапливих півгодини зустрілися з друзями й метнулися до поїзда. Їм би тепер побути віч-на-віч, але знайшлося тільки одне місце, і Консідайн сів половиною задка на бильце, а друга половина залишилася в переповненому пасажирами проході.
— Кортить мені дізнатися, що в тебе на думці, — сказала Кікі.
— Почекай, поки доїдемо до Нью-Йорка.
— А про що йдеться? Мусиш сказати. Про нас?
— Ну… так.
— А що саме про нас? Невже з нами не все гаразд? Хіба ми не на висоті? Я ж не чекатиму дві години, щоб з’ясувати. — Мовивши це, Кікі безтурботно додала: — Покинеш мене, але не хочеш робити це привселюдно.
— Кікі, я тебе прошу.
— Тоді дозволь мені поставити тобі кілька запитань. Перше: чи кохаєш мене? Ні, цього я не спитаю, бо трохи боюся. Замість того щось повідомлю. Я кохаю тебе, хай навіть ти й маєш сказати мені щось жахливе.
Кікі зауважила, що Алекс беззвучно зітхає.
— Тоді це й справді жахливе, — сказала вона. — Тоді це саме те, про що я й думала… — вона змовкла. У цій паузі не було ні крихти безтурботності. Щоб не розплакатися, дівчині довелося змінити тему.
— Подивись он на того чоловіка через прохід, — шепнула Кікі. — За моїми плечима кажуть, що це Ван-Камп, єльський футболіст.
Алекс розглянувся навколо.
— Мабуть, ні. Він не поїхав би до Нью-Йорка так рано. Хоча схожий на Ван-Кампа.
— Це таки він, з оцими жахливими подряпинами. Якби не вони, був би з нього красень.
— Це тому, що він відчайдушно грає.
— А проте він вродливий. Справді, один із найгарніших чоловіків, яких я коли-небудь бачила. Ти міг би нас і познайомити.
— Я з ним не знайомий. Так чи інакше, а він не розбере слів. Хіба що сигнали йому подавай.
