На тому воно й закінчувалось, але Кікі все одно не змогла б читати далі. Люто проказавши «це брехня», вона раптом втямила, що це незаперечна правда.
VII
Згодом Кікі дивувалася, звідки Алекс дізнався, де її шукати. Знайшов, коли вона сиділа з газетою на колінах, спершись на бетонну колону й втупившись у порожнечу.
— У мене є авто, — озвався він. — Можемо пройтися до нього, якщо дозволиш допомогти тобі.
— Зі мною все гаразд. Просто я сіла поміркувати про деякі речі.
— Я шукав тебе, Кікі. До самого кінця сподівався, що такого не станеться. Спершу дівчина відмовлялася від розмови, поки…
— Не говори про це, — перебила Кікі. — Що вони зроблять Ріпові?
— Гадаю, йому доведеться залишити коледж. Він, либонь, знає правила.
— Ох, той Ріп… Бідолашний Ріп.
І тут Кікі розповіла Алексові про гроші від містера Ґіттінґза, про все.
— Я прагла, щоб Ріпові дісталося ще більше, — пристрасно мовила вона. — Він на те заслужив. Я не хотіла, щоб він помер так, як Тед Кой[212], у якого нічого не залишилося, крім золотого м’яча.
— Ріп — чудовий футболіст. Майстерності в нього не відбереш. Мабуть, він стане професіоналом.
— Ой, у нього все пішло нанівець. А це ж такий красень…
Вони приїхали до Бостона, коли вже сутеніло.
— До Нью-Йорка далека дорога, — сказав він. — Чому б нам не завітати до моїх друзів, що живуть за містом? Знаю, що ти не хочеш знову заручитися зі мною. А якщо припустити, що ми тільки-но одружилися? Я можу гарантувати чудову погоду на Нілі.
Кікі змовчала.
— Ти думаєш про Ван-Кампа, — здогадався Алекс.
— Так. Якби ж то я могла чимось зарадити… Якби хоч знати, що він не один.
— Ти кохаєш його?
— Ні. Того вечора я тобі збрехала. Досі думаю, як поведуться з Ріпом… після того, як він подарував їм стільки чудових суботніх матчів.
Зненацька Консідайн загальмував.
— Може, підвезти тебе до Ван-Кампа? Знаю, де ночуватиме команда.
Кікі завагалася.
— Наразі я нічого не маю для Ріпа. Мені з ним було не по дорозі. Поїду з тобою, Алексе.
— Я радий.
Машина прудко їхала Бостоном, повертала у правильному напрямку й, згідно з правилами, зупинялася на знак світлофорів, а вже за містом помчала — нарешті на правильній дорозі.
Жінки в домі (Температура)
«Жінки в домі», згодом значно скорочені, перероблені й перейменовані на «Температуру», — це оповідання на медичну тему, що його головним героєм є хворий на серце пацієнт, яким був сам Фіцджеральд на час написання. Але тут ідеться також про відомих зірок, про наркотики, пияцтво, розкоші й про Голлівуд, який знав сам автор. Влітку 1939 року він сказав Кеннетові Літтауеру, маючи на меті продати оповідання журналові «Кольєрз»: «Щодо Голлівуду це цілковита правда, така, якою її бачу».
Фіцджеральд закінчив п’ятдесят вісім сторінок цього оповідання в червні 1939 року й надіслав його до Гарольда Обера, а той порадив скоротити текст на шість тисяч слів, головним чином тих, що стосуються споживання алкоголю та наркотиків: «Гадаю, що можна було б вирізати сцену з шафою й багато чого пов’язаного з медсестрами. Як і частину твору, в якій Монсен сп’янів». Фіцджеральд відписав, що близько п’яти тисяч слів — це найбільше, що можна було б «вирвати з оповідання (ось цією старечою рукою) (…) Я знаю, що в цьому оповіданні обтяжливий обсяг, але, на жаль, таке воно вже є». Фіцджеральд також висловився, показуючи свою радість повернутися до написання художньої прози: «Олівець стає багатослівний після слимачого темпу писання для кіно».
Як редактор «Сатердей івнінґ пост», так і Обер вважали, що твір і далі занадто довгий. Кілька разів гостро посперечавшись про це з ними, Фіцджеральд неохоче скоротив оповідання до сорока чотирьох сторінок, а потім і до тридцяти чотирьох. Автор бажав залишити «Жінки в домі» довгим твором і, можливо, опублікувати у двох частинах; Обер наполягав на скороченні; і ця незгода посприяла тому, що між письменником і літературним агентом стався нещасливий розрив, який саме в той час починався.
Надіславши оповідання до Літтауера, Фіцджеральд у листі відверто написав про це — водночас і з гумором, і з глибоким пізнанням самого себе як письменника:
«Прошу Вас прочитати це, я хочу пояснити дві речі. По-перше, не дуже-то схоже на те, що я напишу ще більше оповідань про молодече кохання.
На мені поставили це тавро ще мої перші твори — до 1925 року. Відтоді я й далі писав оповідання про таке кохання — щораз складніші й щораз нещиріші. Щоб упродовж трьох десятиліть випускати однаковий продукт, я мав би стати або чудотворцем, або літературним поденником.
Знаю, що саме цього від мене й сподіваються, але ключ такого напрямку вважай пересох, і я гадаю, що мені було б набагато доцільніше не силкуватися над ним, а відкрити якийсь новий колодязь, нове джерело. Розумієте, в романі “По цей бік раю” я оголосив про народження своїх молодечих ілюзій, але дав гучніший наголос в оголошенні про їх смерть в окремих оповіданнях для “Посту”, як-от у збірці “Знову відвіданий Вавилон” [лютий 1931 року]».
Фіцджеральд розглядав твір «Жінки в домі» як «своєрідний поворот» до написання — до відкриття «нового колодязя, нового джерела». Письменник розпочав цей поворот, але не вдовольнився ним, особливо ж версією, скороченою відповідно до чужих вимог.
«Жінки в домі» в будь-якій із версій справляють враження такого гібрида між оповіданням і сценарієм, який, на шкоду їм обом, не хоче поступитися й стати одним із них. Дві кінозірки виконують допоміжні ролі: Карлос Дейвіс, «уродженець маленького містечка у штаті Дакота, рідкісний красень із невеликим даром мімікрії»; Ельза Голлідей — нікчема, що зображає богиню сріблястого екрана Золотого віку. Головний герой — це відчайдушний науковець-дослідник, трохи споріднений з Річардом Голлібертоном, як і з самим Френсісом Скоттом Фіцджеральдом. Автор часто вживає термінологію кіно: «А зараз, як ото кажуть творці кіно, Камера переміщається всередину Будинку, і ми йдемо за нею». Сюжет — це набір Фіцджеральдових літературних засобів, які він мав напоготові. Зокрема, плутанина з ідентичністю (у цьому випадку плутанина з двома пацієнтами, які хворіють на різні недуги); втрачене давнє кохання замінюється новим. Усе це значною мірою не вписувалось у голлівудську ексцентричну комедію 1930-х років. А ще фігурують служниця та її афроамериканський залицяльник, які не дуже-то відповідають творчій манері Фіцджеральда.
Один зі скорочених варіантів цього оповідання опубліковано під назвою «Температура» в журналі «Маґазін странд» у липні 2015 року. На першій сторінці закінченого машинопису цієї версії Фіцджеральд написав своїм традиційним олівцем із твердістю № 2: «У папку з творами, що невдало починаються».
I
Це одне з тих оповідань, у яких героя з самого початку треба назвати Іксом або Г. Б. Бо ж воно зачіпає стількох осіб, що принаймні одна з них прочитає його і вважатиме себе провідним персонажем. Стосовно ж часто вживаної відмовки «Автор не мав наміру брати за зразок будь-кого з реальних людей»[213], то не варто й старатися, вона не зарадить.
Натомість ми відкрито ствердимо, що йдеться про Еммета Монсена; це ж бо його справжнє (або майже справжнє) ім’я та прізвище. Три місяці тому можна було дізнатися з ілюстрованих та звичайних собі видань[214], що він тільки-но повернувся з Оміджису[215] на пароплаві «Фуматакі-Наґурша» і зійшов на сушу в лос-анджелеському порту, маючи варту уваги інформацію про тропічні припливи та гриби. В ілюстрованих журналах Монсен фігурував завдяки тому, що був фотогенічний стрункий чорнявий красень у віці тридцяти одного року й мав на обличчі такий вираз, що спонукував фотографів казати: «Містере Монсен, чи не могли б ви ще раз усміхнутися?»
