— Вибачайте, що я вас настрашив, — озвався він. — Ви ж знаєте мене, правда?
— Так.
— Мене звуть Дьюлані. У Мериленді…
— Я знаю.
Запала обтяжлива мовчанка.
— Ви тільки-но приїхали? — через силу спитала Джозі.
— Так. Я не сподівався побачити вас… Не знаю, що й казати. Я часто думав…
…Тим часом її брат шукав у місті приміщення для свого кабінету. Кожної миті міг сюди увійти. Інстинктивно Джозі відкинула стриманість.
— Я тут зі своїм братом, — сказала вона. — Він бачив вас у Чикаго й гадає, що ви носитеся з думкою про… помсту.
— Він помиляється, — відповів Тіб. — Можу щиро сказати, що про таке я ніколи не думав.
— Для мого брата війна не закінчилася. А коли я побачила… ваші бідні руки…
— Було та загуло, — мовив Тіб. — Я хотів би говорити з вами так, наче цього не сталося.
— Це йому не сподобалося б… — сказала вона й додала: — Зате мені подобається. Якби брат дізнався, що ви в цьому готелі…
— Я можу поселитися в іншому.
Несподівано розмова обірвалася. Тіба окликнули три приятелі в далекому куті кімнати й рушили до нього.
— Я хочу побачитися з вами, — поспішно шепнув він. — Чи не могли б ми зустрітися сьогодні вдень біля пошти?
— Краще ввечері. О сьомій.
Розрахувавшись, Джозі вийшла. Її проводжали поглядом новоприбулі — чорнявий молодик із очима непереможного південця, що палали під панамою, та два руді близнюки[194].
— Небагато часу знадобилося тобі, Тібе, — сказав чорнявий Бен Кері, недавній штабіст Стюарта. — Ми тут ось уже три дні, але досі не знайшли нічого подібного.
— Ходімо звідси, — відповів Тіб. — На те є причина.
Сидячи в іншому ресторані, вони спитали:
— У чому річ, Тібе? Ти що, її чоловіка зачув?
— Не чоловіка. Тут є її брат, янкі. Він дантист.
Три приятелі переглянулися.
— Дантист. Хлопче, ти нас дуже зацікавив. Чому ти втікаєш від дантиста?
— Був із ним клопіт на війні. Сподіваюся, скажете мені, чому ви в Сент-Полі. Я ж виїхав, щоб завтра зустрітися з вами в Лісберзі.
— Ми тут у справах, Тібе. Тобто йдеться про питання життя і смерті. У нас клопіт з індіянцями. Близько двох тисяч сіу отаборилися в нас під носом і погрожують знести наші огорожі[195].
— То ви прийшли по допомогу?
— Ага, діждешся її. Думаєш, влада підтримає колоністів-бунтівників проти привілейованих індіянців? Ні, ми покладаємося самі на себе. Гадаємо, вдасться переконати вождя, що ми його друзі, якщо зможемо зробити йому якусь велику послугу. Розкажи нам докладніше про дантиста.
— Забудьте цього дантиста, — нетерпляче відповів Тіб. — Він просто собі приїхав сюди. Не терплю його, ото й усе.
— Просто собі приїхав сюди, — задумливо повторив Кері. — Дуже цікаво. Тут уже є троє таких, і нам довелося їх побачити. Це найбільші боягузи з усіх білошкірих на світі… — Він обірвав сам себе й спитав: — Що це за чоловік?
— Він зветься Пілґрім, — відповів Тіб, — але я не познайомлю вас обох.
Троє знову перезирнулися. Куди й поділася їхня приязність. Завтра вони вирушать до Лісберга. Тіб утішився, що не сьогодні. Недовго тривала б ця втіха, якби він почув їхню розмову, коли вони залишились утрьох.
— Якщо цей лікар приїхав просто так собі, то він і досі подорожує. Так би мовити, йому не зашкодило б поїхати трохи далі.
— Ми консультуватимемося не з ним. У нас буде консультація з пацієнтом.
— Тібові таке сподобається — у дусі Мосбі. Але цілком можливо, що він буде проти. Давно вже я не бачив ось такої кралі, як ця дівчина.
IV
Цього вечора доктор Пілґрім почав облаштовувати свій кабінет. Джозі знайшла привід залишитися в готелі — треба шити. О сьомій вона прослизнула до поштамту, де вже чекав Тіб у позиченій бричці, й вони удвох поїхали вздовж обриву над рікою. Під ними мерехтіло місто — міраж столиці проти дедалі темнішої прерії.
— Це символізує майбутнє, — мовив він. — Здається, задля такого не варто покидати Вірджинію, але я не шкодую.
— Я теж, — відповіла Джозі. — Коли ми приїхали сюди вчора, мені було трохи сумно й самотньо. А сьогодні зовсім інакше.
— Біда в тому, що я не хочу йти далі, — сказав Тіб. — І знаєте, що змусило мене змінитися?
Однак Джозі не хотілося, щоб він говорив про це.
— Мабуть, це завдяки дрібним прикметам Сходу, — припустила вона. — Хтось посадив тут кілька дерев бузку, і я бачила, як вулицею везли великий рояль.
— Там, куди я йду, не буде роялів. Зрештою, за останні кілька років у Вірджинії не часто звучала музика. — Тіб завагався. — Я б хотів, щоб ви колись побачили Вірджинію… Долину навесні.
— Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами, — процитувала Джозі.
— Ви це пам’ятаєте? — усміхнувся він. — Але я не хотів там залишитися. Мого батька та двох братів убили, а коли цієї весни померла мати, все пропало. Здавалося, життя розпочалося наново, коли в готелі я побачив ваше гарненьке личко.
Цього разу Джозі не стала змінювати тему.
— Пригадалося, як я прокинувся вранці два роки тому й поповз лісами, силкуючись утямити, чи то справді дівчина перетяла шнурка наді мною, чи то вона мені примарилася. Згодом мені хотілося повірити, що це було насправді.
— Це зробила я, — здригнулася вона. — Нам таки пора додому. Треба, щоб я була на місці, коли прийде мій брат.
— Дайте мені хвилинку подумати над вашими словами, — попрохав Тіб. — Це дуже гарна думка. Звичайно, так чи сяк, а я все одно закохався б у вас.
— Ви ж мене майже не знаєте. Просто ви тут тільки мене й зустріли…
Насправді Джозі сказала це сама собі, і то не дуже переконливо. Якусь хвилину ніхто з них не зронив ні слова. За такий короткий час це місце, ця година, ця тінь коня й бричка під зорями раптом стали центром світу.
А тоді Джозі відсунулася від Тіба, і він неохоче ляснув коня віжками по крупу. Їм би тепер тверезо глянути на майбутнє, та їх пройняли чари, ще пронизливіші, ніж нічний подих північної осені. Завтра ці двоє якось та й зустрінуться — на тому самому місці, в той самий час. Вони ж такі певні, що зустрінуться…
Брат не повернувся, і Джозі, отямившись від чарів, подалася вулицею до його лікарського кабінету, розміщеного в багатоповерховому каркасному будинку з кімнатами для фахівців. І потрапила на сцену замішання. Навколо темношкірої прибиральниці зібрався гурт цікавих дізнатися, що ж сталося. Одне було відомо достеменно — ще не встиг доктор Пілґрім узятися до роботи, як його викрали.
— То були не індіянці, — гукала негритянка, — а перебрані білі люди! Пояснили, що їхній вождь захворів. Я сказала їм у вічі, що вони не індіянці, а вони затюкали мене, облаяли й пригрозили, що знімуть скальп. Двоє з них були руді, а всі говорили так, як ото у Вірджинії.
Бадьорість покинула Джозі — натомість прийшов страх. Не було бажання відплатити, помститися… А саме це бажання й здійснили друзі Тіба, коли він галантно відволікав увагу Джозі до себе. Око за око — вони нічим не кращі від чоловіків, що жили тисячу років тому.
Знайшлися сліди винуватців. Багато хто з городян зауважив «індіянців», коли ті входили до будинку, але всі вважали, що це якась забава з перевдяганням. Пізніше цього вечора з міста виїхав віз у супроводі вершників, що мали такий вигляд, як описала негритянка.
Джозі згадався Лісберг — факторія, до якої подорожувати два дні на захід від Сент-Пола. Дівчина ще не подала рекомендаційних листів, і наступного дня співчутливі торговці допомогли їй зробити візит до коменданта у Форт-Снеллінгу. Ополудні вона разом із шістьма солдатами вирушила в диліжансі до Лісберга, в напрямку Фарго.
V
Колись Пілґріма вже викрадали з професійних мотивів, тож у цій пригоді не було чару новизни. Лікар втратив був дар мови від того, що його викрали ряджені індіянці, та коли дізнався причину такого вчинку, зразу ж вільно висловив свою думку про це:
