Хлопчик сів у машину, й Білл, оторопілий від крутого повороту подій, розвернувся й поїхав до міста.

— Цей тип, звичайно ж, боягуз, — вдоволено зауважив хлопчик.

— Так, — згодився Білл, майже автоматично. Поверталися й давали себе знати професійні звички. — Хотів би я знати, що ти тут робиш.

— Я просто виїхав на прогулянку, — недбало відповів хлопчик.

— Невже ти не можеш прогулятися вдень?

— Я скористався вашою поїздкою. Вирішив перехитрувати вас. Весь цей час, що ми були в дорозі, я тримав пістолета так близько до вашої спини…

— Ой, припини це, припини, — перебив невдячний лікар. — Мені не подобається така мова.

— Гаразд. Але ані словом не проговоріться батькам, чуєте? Бо інакше скажу, кого я побачив… Джигуна, що відбивав жінку в здорованя, поки той був у Ден… у Хула-хулі[55]. Як цю новину сприйме закохана дівчина? Та, що ви покинули на веранді?

— Яка ще закохана?

Білл укотре оторопів, але цього разу не дуже. Вже призвичаювався до потрясінь.

— Не думайте, що я не помітив, як вона востаннє озирнулася й подивилася вам услід. Ото приємно їй буде почути про…

— Ти сам не знаєш, що кажеш, — ствердив Білл. — Не зможеш зрозуміти цю ситуацію, аж поки я не поясню тобі кожну її подробицю.

— Тоді пояснюйте тій дівчині.

Добряче поміркувавши, лікар вирішив, що не стане їй пояснювати. Цілком певно, що не можна дозволити собі таке. Натомість можна було б принаймні порозумітися з цим невиправним хлопцем.

— Зразу ж і почну науку, — оголосив Білл. — По-перше, розумію тебе й підтримую — до певної міри. Звичайно, краще бути бійцем, ніж одним із цих слабаків, вихованих у великій любові до самих себе. І ти можеш вибрати своє діло. Є боротьба за зло й за добро. Є багато чого, за що треба боротися: за свою віру, честь, родину й… Маю на увазі, ти згодом пересвідчишся, що є безліч речей на світі, й тобі доведеться вирішувати, чи варто за них боротися. Наразі ж обмежуйся захистом. Ось цей кримінальний випадок тебе не стосується, не варто про нього й думати. Маєш бути таким самим, як люди старшого віку, і викинути його з голови…

З кожною хвилиною Білл упевнювався, що сам не знає, про що веде мову. Крадькома глянув на хлопчика. Хотів перевірити, чи він це зауважив.

Але хлопчик дрімав — уже кілька хвилин.

Займалася ранішня зоря, коли Білл звернув на ґрунтову дорогу. На межі маєтку місіс Брікстер він розбудив свого рятівника.

— Ми на місці. Покладаємо надію на Бога, що вдома не зауважили, що ти вийшов. Спробую запровадити тебе так, щоб ніхто цього не побачив.

Млявий після нічних операцій, майбутній кримінальник здивовано подивився на Білла.

— Прокинься! — нетерпляче сказав Білл. — Уже, вважай, розвиднілося.

— І що тоді робитимете?

— Припускаю, в тебе ще вистачить здорового глузду, щоб непомітно ввійти.

— Молода француженка зарадить.

— Що за француженка? У чому зарадить?

— Маю на увазі сестру. — Хлопчик очевидно прочуняв. — Та ви її знаєте, цю закохану. Сестра недавно повернулася з Франції чи ще звідкись. Вона мене й впустить.

Почувши про цей задум, Білл оговтався майже до нормального стану.

— Як ти її розбудиш? — запитав він.

— Придумаю якийсь спосіб.

— Я піду з тобою. Тільки задля того, щоб упевнитись.

Повз нові дерева, крізь нове трепетне життя, крізь нові тіні, які творили нову місцину замість давньої, крізь гомін різних дивовижних комах вони перейшли лужок і зупинилися під вікном.

— А тепер що? — шепнув Білл.

— Це її кімната… і вікно відчинене.

Подумки Білл квапливо перебрав класичні способи штурму заснулої оселі.

— Ми могли б жбурляти камінчики, — непевно запропонував він.

— Ні, ми вкинемо одну з цих квіток. Знаєте, які вони, дівчата. Верещать, якщо влітає камінець. А якщо влетить троянда, вони гадають, що її нарешті вкинув принц Уельський.

Перша троянда не влучила в ціль. Хлопчик промахнувся. Тоді Білл виконав два ідеальні кидки — квіти не зачепили підвіконня. Внизу не було чутно акустичного наслідку, й вони удвох вичікували, затамувавши подих.

— Спробуйте ще раз… — почав був хлопчик, але змовк. У вікні з’явилося ніжне довірливе обличчя, на якому заспані очі силкувалися розрізнити, що там унизу.

Час від часу лунало перешіптування, яке зумів би відтворити тільки один зі знаменитих імітаторів, що працюють на радіо. Коли обличчя дівчини зникло, її молодший брат із відразою на лиці обернувся до лікаря.

— Як бачите, вони всі однакові. Розуміють лише половину, а друга половина до них не доходить. Тільки половина — це все, чого можна сподіватися. Зараз сестра виряджатиметься, і то так, наче ми маємо відвезти її в якійсь справі до центру міста.

Проте міс Мейсон вбралася напрочуд швидко й напрочуд до лиця. За сім хвилин вона відчинила перед ними бічні двері. Приглянувшись до неї, Білл вирішив, що зможе краще пояснити, в чому річ, без коментарів третьої сторони, тож, скориставшись тим, що ця сторона позіхнула, він суворо вказав пальцем напрямок — усередину оселі, а тоді вгору. Хлопчик підморгнув разок, роззявив рота, але, спостерігши, що невимовлене слово нестримно переродилося в позіхання, враз піддався і зник.

— Отже, міс Брікстер… — озвався лікар і змовк.

— Міс Мейсон, — виправила вона й перекірливо повела далі: — Певна річ, я можу здогадатися, що сталося. Мій брат залишився на задньому відкидному сидінні[56]. Перш ніж лягти спати, я побачила, як він забирався у ваше авто.

«Це ж ілюзія, що вони розуміють лише половину, — подумав Білл. — Хлопчак не все знає. Таж ця дівчина…»

— Не кажіть батькам про вашого брата, — попрохав він. — Я вподобав його. Не хочу, щоб він мав клопіт.

— Докторе Гарді.

— Слухаю, міс Мейсон.

— За ті два місяці, відколи я повернулася з Європи, на моїх очах сталося стільки дивовижі, що вже й рота не наважуюся відкрити, коли не моє діло.

«У сам раз дружина для лікаря, звідки не глянь», — подумав він.

— Міс Мейсон.

— Слухаю, докторе.

— Міс Мейсон… Природно, за таких обставин я не зміг… — Білл провів долонею по зарості на підборідді. — Не зміг закінчити свій туалет. Однак попрошу вашого дозволу…

— Слухаю, лікарю.

— …сердечно попрощатися на добраніч, чи то пак — на добрий ранок.

— Звичайно ж, я розумію.

— …і щоб завтра, чи то пак сьогодні, повернувшись сюди на зустріч із вашою матір’ю, я мав честь…

— Слухаю, лікарю.

— …сердечно привітатися з вами — зі словами «добридень».

— Було б дуже приємно.

— На добраніч, міс Брікстер.

— На добраніч, докторе Гайнз.

На роботу Білл приїхав роздратованим — через безсоння та невиразне невдоволення своїм становищем, і на несвіжу голову годі було зміркувати, звідки взялося таке почуття. Втім, одна з причин була очевидна: доктор Гайнз ніколи не приходив раніше, ніж ополудні. Отож його асистентові доводилося тягти лямку за двох і деколи почуватися конем у пожежній упряжі[57]. Білл не бачив жодного виправдання цих дедалі більших лінощів у чоловіка сорока з гаком років.

«Мабуть, я роздратувався тільки через те, що запізнився сьогодні вранці. Мабуть, я намагаюся зіпхнути провину на боса».

Ось так він старався втриматися в рамках неупередженості, але таки зірвався в мить, коли прийшов доктор Гайнз. На той час молодий асистент розглядав уже двадцять зобов’язань і мав двадцять повідомлень.

— Мені важко докладно робити ось це й водночас читати, — доволі тихо, але й доволі чутно закинув Білл.

Здивовано глянувши на підлеглого, доктор Гайнз знову впав у пусту безтурботність.

— Але ж у наші часи[58], — відповів він буцімто сердечним тоном, звичним у розмовах із пацієнтами, — вже те добре, що взагалі є якась робота, ха-ха.