Ґвен ходила по крамницях весь суботній пополудень і о шостій прийшла додому з важкою ношею. Крім іншого, вона придбала: дві дюжини цинових циліндриків, щоб на сон грядущий прив’язувати їх до волосся й баламкати ними всю ніч; набір гротескних штучних нігтів, які порушували геть усі договори про роззброєння; набір із шестидюймових вимпелів військово-морського флоту, Принстонського та Єльського університетів і Вассарського коледжу; пакет туристичних буклетів, що описують подорожі до Бермудських островів, Ямайки, Гавани та Південної Америки.

Втомлено — як ото бере втома чотирнадцятилітніх — вона кинула все куплене на софу й зателефонувала подружці — Діззі Кемпбелл.

— А чи вгадаєш, що з того? — спитала вона.

— Що? — голос Діззі змінився від хвилювання. — Справжня?

— Ні, — гидливо відповіла Ґвен. — Я занесла її до ювеліра в Керка, і він сказав, що це звичайнісінький шматочок перламутру. Такі часто трапляються в раковинах устриць.

Діззі зітхнула.

— Що ж, тоді ми нікуди не поїдемо цього Великодня.

— Я така сердита, що й на очі не бачу. Тато був певен, що це перлина, коли мало не зламав собі зуба в ресторані.

— А ми ж то стільки задумали, — пхинькнула Діззі.

— Я була така певна, що спершу пішла до бюро подорожей і там накупила безліч книжечок із чудовими фотографіями. Люди сидять на терасах біля басейнів, танцюють із симпатичними хлопцями… Щонайменш сімдесят доларів змарнувала. Якби тато прислухався до голосу розуму…

Дівчатка гучно зітхнули — в цілковитому взаєморозумінні.

— Це одна річ, — повела далі Діззі. — Є ще одна, трохи інакша. Місіс Таллівер хоче взяти з собою до Нью-Йорка чотирьох-п’ятьох дівчат — на кілька днів. Мама дозволяє мені поїхати, але я сказала їй, що повідомлю місіс Таллівер пізніше, коли в тебе вирішиться з перлиною. Батько сказав, що з цього діла вийде пшик, якщо перлина фальшива. Зрештою, краще вже така подорож, ніж нічого.

— Я теж так гадаю, — непевно згодилася Ґвен. — Думаєш, вона поведе нас до «Рейнбов рум»[129] і до подібних закладів? Може, там будуть самі музеї та концерти?

— Вона поведе нас до театру й на купівлю всякої всячини.

Яскраво-блакитні очі Ґвен пожвавішали.

— Гаразд, я спитаю тата, — сказала вона. — Хай щось робить після того, як помилився з перлиною.

Наступного понеділка п’ять юних, чотирнадцяти- й п’ятнадцятилітніх леді поїхали до Нью-Йорка. Початковий намір місіс Таллівер полягав у тому, щоб зупинитися в готелі тільки для жінок, але юні леді рішуче запротестували — бажали, щоб до їди пригравала музика. Тож їх поселили в «тихому» готелі, в районі п’ятдесятих авеню. Подивившись дві п’єси, вони подалися до Рокфеллер-центру, купили там літню одежу відповідно до своїх кишенькових грошей, а надвечір скуштували нічного життя — побували в готелі, знаному завдяки вечіркам із танцями та чаєм. Там дівчатка, не маючи своїх партнерів, лише послухали гру улюбленого оркестру.

Усі п’ятеро намагалися запобігти цій прикрій обставині — прохали знайомих хлопців «приїдь, якщо зможеш», ба навіть писали відчайдушні листи віддавна нехтуваним залицяльникам, знайомим із минулого літа, й повідомляли, що адресантки будуть у великому місті на таку й таку дату. На жаль, даремно підскакували юні леді на звук телефонного дзвінка. Кожного разу виявлялося, що телефонують із одного з їхніх п’яти готельних номерів.

— У тебе щось чути?

— Нічого. Прийшов один лист — «вибачай, мені дуже шкода» і таке інше.

— Мені надіслав телеграму хлопець із Нью-Мексико.

— Мені — з Каліфорнії. Чи є хтось із них тут, у Нью-Йорку?

«Все це доволі нудно, — думала Ґвен, — хоча дівчатка й раді. Біда не так у тому, що бракує хлопців, як у тому, що не можеш забавлятися чимось дуже веселим та ефектним і без хлоп’ячої компанії».

Останнього дня місіс Таллівер скликала їх усіх до своєї кімнати.

— Я не сліпа й не глуха. Знаю, що ви даремно сподівалися на розваги, яких вам хотілося б, хоча я й не обіцяла бучних гулянок. Однак не хочу, щоб вас до смерті занудив мій нагляд, тож я запланувала одну річ.

Місіс Таллівер змовкла. У неї очікувально вп’ялися п’ять поглядів.

— Мій план полягає в тому, щоб дати вам кілька годин цілковитої незалежності. Це піде вам на користь, коли повернетеся до школи.

Десять молодих очей заблищали, хоча були й далі насторожені.

— Хочу, щоб завтра вранці кожна з вас самотужки дослідила певну ділянку Нью-Йорка й дізналася про неї якнайбільше, щоб потім була змога написати твір на цю тему, коли доведеться, хоча я й не вимагатиму цього на канікулах. Я могла б розпорядитися, щоб ви йшли парами, але знаю, що поодинці можна знайти набагато більше. Ви вже доросли до такої пригоди. Чи не гадаєте, що з цього може вийти непогана забава?

— Я вибираю Китайський квартал[130], — зголосилася Ґвен.

— О ні! — поспішно сказала місіс Таллівер. — Про таке я не могла й подумати. Я мала на увазі щось на зразок Акваріума[131]. Втім, мені хочеться, щоб кожна з вас на свій розсуд набиралася досвіду.

Залишений сам на себе гурт цинічно обговорював цю справу.

— Якби вона дозволила нам вийти вночі, кожній до іншого нічного клубу, а вранці скласти опис подій, то в цьому був би якийсь сенс, — нарікала Діззі. — Я не знаю, що робити. Ми вже забиралися на Емпайр стейт білдинґ[132], бачили квіткове видовище, планетарій і блошиний цирк. Мабуть, піду просто до готелю «Ріц»[133] і там візьмуся до вивчення. Ото раз у раз чуєш про різні штуки в ріцівському стилі, а я хотіла б розвідати про них.

У Ґвен складався план, але вона про нього не обмовилася. З голови не виходила ідея вилазки, нехай керованої і визначеної наперед, а все-таки подорожі, що різко контрастує з одноманітним шкільним життям.

«Сяду в автобус, що ходить від П’ятої авеню, — подумала вона, — й він відвезе мене до кінцевої зупинки. А тоді пересяду в трамвай або естакадний вагон і знов поїду до самого кінця».

Наступного ранку о дев’ятій загін вирушив у різних напрямках призначення. То був чудовий ранок, коли будинки іскрилися, наче світлий сухий імбирний ель, у блакитному повітрі. Настирлива жінка, сидячи поряд Ґвен на другому поверсі автобуса, силкувалася розпочати розмову, але Ґвен придушила ці спроби суворим поглядом і відвела очі. Вилазка тяглася вулицею Риверсайд-драйв уздовж Гудзону, а далі почалася ділянка з низками одноманітних помешкань — утіленням справдешніх глибин міста, темно-таємничих вночі, сонних пополудні й сповнених яскравої надії вранці. Нарешті автобус добрався до кінця лінії. Ґвен звернулася до кондуктора, і він вказав на пащу зупинки метро за півкварталу звідси.

— А чи немає тут надземної залізниці? — спитала вона.

— Місцями підземка стає надземкою.

У поїзді північного напрямку до Кінґсбриджа було майже порожньо. Кінґсбридж… Ґвен могла подивитися на великі кам’яниці з норманськими цитаделями та готичними вежами. Десь тут, мабуть, недалеко Саутгемптон і Ньюпорт[134], усі ці фешенебельні місцини, які, невиразно сподівалася Ґвен, схожі на далекі околиці її рідного міста.

На Двісті тридцятій стрит вона пішла за останніми двома пасажирами до Кінґсбриджа й опинилася на відкритій рівнині, покаліченій кількома новобудовами — аптекою, бензоколонкою та закусочною. Зійшовши на горбок, Ґвен обернулася й не без гордості окинула оком пройдений шмат дороги. Вона справді стояла в глухому куті Нью-Йорка — у кришталевому повітрі навіть хмарочоси острова Мангеттен були маленькі й далекі. Цікаво, чи Діззі зараз загрібає веслами в човні на озері Центрального парку й чи пішла Клара — на пропозицію Ґвен — записатися в театральній кастинґовій агенції. Подруги десь у межах цієї міської великої стіни з бійницями, а Ґвен поза межами — окремішня, як у літаку.