На мить дівчина оніміла й потрапила під таку владу глибинних інстинктів, що якби гість підійшов до неї, то звелася б і — як очманілий від ударів боксер — ступила б у його обійми. Але все вирішили непрямі наслідки вчорашніх подій. Перезбуджений, розпачливий, Алекс іще менше, ніж Кікі, був здатен виправити становище. Не зауваживши шаленої втіхи, яку виражали її очі, він говорив, і слова, як цеглини, лягали в муровану між ними двома стіну.

— …Я мусив побачитися з тобою на хвилину… все так поплуталося… перш ніж я поїду до Греції… пояснити, чому я повівся так безглуздо…

…І поки він стояв, невидющий і недорікуватий, в очах Кікі зникав миттєвий вираз, її знову охопило відчуття болю й приниження. Коли Алекс глянув на Кікі, вона була така сама сувора й грізна, як її голос.

— Це містер Ван-Камп… Перепрошую, але я не можу зустрічатися з тобою. Нема нічого такого, що я хотіла б обговорити з тобою, Алексе. Ти вже вибач мені.

Той недовірливо дивився на Ван-Кампа, тільки-но зауваживши його. Тоді, надто пізно втямивши, що тут важать не слова, а спротив висловленому, підступив до Кікі — й вона тут же відступила, немовби гидуючи його близькістю. На те Ріп злегка наїжився, й Алекс зупинився. Впали його наполовину зведені руки.

— Я напишу тобі, — шепнув він. — Це ж така жахлива помилка.

— Могла б статися, — відповіла Кікі. — Йди собі, будь ласка.

Алекс пішов, і в жахних громових перекотах порожнечі після його відходу Кікі якусь мить дивилася на двері й думала, що ось він повернувся був, що й досі не розлюбив, що все могло б забутися в його обіймах. Її пройняв дрож. Допіру тоді Кікі обернулася до Ріпа й відповіла на запитання, яке він щойно поставив.

— Так, це той самий чоловік.

— Він видається страхітливо нещасним.

— Не будемо говорити про нього. Не хочу його й знати. Йди сюди, Ріпе.

— Ось сюди?

— Не обіймай мене. Сиди на місці, щоб я тебе бачила.

Кікі справляла враження людини, що задихається й іде до вікна по ковток повітря. Думаючи з понурою втіхою, як не сподобалося б це Алексові, вона мовила:

— Ріпе, в Голлівуді є десятки твоїх ровесників, що й наполовину не такі вродливі, як ти, а однак заробляють великі гроші.

— Гадаєш, мені варто піти в кіно?

— Ні, тобі варто залишитися в коледжі. Але ти маєш брати великі гроші за те, що можеш робити щось краще, ніж будь-хто інший, і відкладати їх на час, коли інші люди перевершать тебе в цій справі.

— По-твоєму, я стану нічним сторожем чи ще кимсь таким? — Ван-Камп насупився. — Я ж не такий тупий… Думав уже про це. Сумно, правда?

— Сумно, Ріпе.

— Але, звичайно, ніхто ні в чому не певен. Має бути місце у світі для таких, як я.

— Воно є, я певна цього… Але мусиш почати зараз, тут-таки, щоб облаштувати його. Я допоможу тобі. Не хвилюйся, не закохаюся в тебе.

— Невже не закохаєшся?

— Звичайно ж, ні. Мене вже покидали, і я ще не оговталася, якщо взагалі оговтаюся від цього. — Кікі м’яко відсунулася від Ван-Кампа. — Припини, будь ласка. Хіба ти не розумієш, що вчора ввечері я була сама не своя?.. Ти ж мене навіть не знаєш, Ріпе. А може, й ніколи не знатимеш.

Цієї зими Кікі траплялося чимало залицяльників, але зі своїм спустошеним серцем вона відплачувала їм знеціненою монетою. Наче уві сні дівчина перебула лютневу інспекцію коледжів. Лише в Нью-Гейвені надовго розплющила очі, аби пошукати Ріпа Ван-Кампа у вирі натовпу, і, не знайшовши, надіслала записку до його кімнати в гуртожитку. Наступного дня вони йшли крізь легкий сліпучий снігопад, і на Ріповому обличчі, різьбленому проти зимового неба, раптом знову відобразилася насолода.

— Де ти був учора ввечері? — спитала Кікі.

— У мене немає білої краватки-метелика та фрака.

— Яке безглуздя! — нетерпляче вигукнула вона. — А я ношуся з капітальними планами для тебе — ще й якими реальними. Гадаю, що знайшла тобі покровителя. Почекай трохи — все дізнаєшся.

Сидячи в його робочому кабінеті перед вогнищем у каміні, Кікі сказала Ріпові:

— Це чоловік на ім’я Ґіттінґз, випускник 1903 року, друг сім’ї. Ото минулого місяця він загостював у нас, і якось я застала його за писанням чогось таємничого, і то дуже, бо зразу ж сховав папірець, щойно я ввійшла. Мені закортіло з’ясувати, в чому річ, що я й зробила. То був список прізвищ[202]: Келлі, Кечам, Кілпатрік і так далі… Зрештою він признався, що це футбольна команда, складена з колишніх єльських гравців, прізвища яких починаються на «К». Ґіттінґз сказав мені, що коли треба згаяти трохи часу, він вибирає певну літеру алфавіту й певну команду. Я відразу ж розпізнала, що це наша людина.

— Хай він дійде й до літери «V», — відповів Ріп, — але я не втямлю, як…

— Не будь тупим. Невже не розумієш, що футбол — це його захоплення? Він трохи схиблений на цьому.

— Мабуть.

— І він неодмінно захоче платити за своє захоплення. А саме — тобі.

— Звичайно ж, я дуже вдячний тобі за інтерес.

— Ти не… Маєш мене за недосвідчену, але ти ще не все знаєш. Я завела балачку з Ґіттінґзом і забила клина йому в голову. Сказала, що тобі запропонували великі гроші за перехід до одного з коледжів на Заході.

Ріп зірвався на ноги.

— Заспокойся, Ріпе. Мушу сказати, що містер Ґіттінґз не міг заспокоїтися. Бушував і кричав, що це злочин. Нарешті він запитав, звідки надійшла пропозиція, але я подумала, що на тому краще зупинитися. Ти сердишся?

— Та ні. Чи не могла б ти мені сказати, навіщо ти все це робиш?

— Не знаю, Ріпе. Напевно, це своєрідна помста.

Вони йшли старим студентським містечком у ранніх сутінках. Кікі зупинилася під лампою на кронштейні, що відкидала жовтий квадрат на блакитному снігу.

— Треба керуватися здоровим егоїзмом, — сказала вона нібито сама собі. — Передусім це допоможе тобі здобути дівчину до вподоби. Коли вирішиш, що тобі взагалі потрібна дівчина.

— Я ніколи не бачив такої, як ти, — відповів Ріп. — Відколи ми розсталися минулого року, я не міг не думати про тебе, хай навіть ти й сказала мені, що це нічого не значить.

— Невже я таке сказала?

Кікі виглядала дуже гарно, і Ріп похвалив її щоки.

— Такі гарні. Дуже білі.

— Як і твої.

Вони ступили крок від світла й торкнулись обличчями морозної темряви.

— Ріпе, мене хтось чекає в «Тафті»[203], — мовила Кікі. — У суботу ввечері прийди до нашого будинку в Нью-Йорку. Там буде містер Ґіттінґз.

Попри свої алфавітні футбольні команди, містер Седрик Ґіттінґз не був недоумком. Просто в нього, як і в багатьох американців, мати любила «Малого лорда Фонтлероя»[204], і природним наслідком такого вподобання стало те, що син у свої п’ятдесят років був одержимий спортивними ідеями. Кожної осінньої цілющої суботи він сприймав одинадцятьох молодиків, що вибігали на футбольне поле, як щось дуже миле, чого так і не знайшлося в житті.

Ґіттінґз був радий зустрітися з Ріпом — пошанований і вражений.

— Це була прекрасна гра, — сказав він. — Я вирвав пір’їни з дамського капелюшка й підкинув їх угору. Мабуть, і сам з ними злинув, бо після вашого тачдауна почувався легким, як птах. Коли наші програють, я занедужую. Скажіть мені, юначе, як воно з вашим звільненням із коледжу.

— Ріп не хоче покидати коледж, — промовила Кікі, — у нього серце розривається, але він не має грошей. Зрештою, наступного року в Єлі вважай що не буде команди.

— Це ж чому?! Певна річ, буде! — вигукнув містер Ґіттінґз.

Кікі подивилася на Ріпа, і той слухняно сказав:

— З лінією нападу поганенько.

— Чоловіче, та ви сам собою ціла лінія. У мене досі перед очима, як ви виходите й провадите сутичку…

— Але якщо команда не виграє, — перебила Кікі, — то професіонали не підтримають Ріпа. Як на мене, йому варто прийняти пропозицію цього західного коледжу.