— Хто доїсть суп останнім, — сказав він, — той мерзотник.

Ніхто не засміявся й, здавалося, навіть не почув сказаного. До Пітера Вудза звернулася бліда, як труп, сусідка праворуч.

— Ви тільки-но приїхали?

— Так.

— Чи граєте ви в поло?

— Так, трохи.

— Незабаром ми гратимемо. Може, й завтра.

— Що ж, дуже вам дякую, — відповів заскочений Пітер.

Жінка раптово нахилилася до нього.

— Господи, оця риба!

Вудз подивився у свою тарілку. З рибою наче все гаразд.

— Чому ж? Ця риба, здається, дуже смачна.

— Смачна? — труснула жінка кістлявою подовгастою головою. — Ну, якщо ви вважаєте її смачною, то я можу сказати одне-єдине: ви таки божевільний.

Кей зауважила, що він здригнувся, знову глянув на рибу, покопирсав її виделкою, навіть непомітно понюхав, ніби вважаючи, що помилився в оцінці.

— Хто доїсть суп останнім… — знову почав своє містер Г’юз. Кей відчула, що цього вже занадто. Вона нахилилася до Пітера й виразно та чітко мовила, заглушивши містера Г’юза:

— Чи знаєте ви Нью-Гемпшир, містере Вудз?

— Я ніколи не бував тут раніше, — відповів він.

— Тут є кілька чудових прогулянкових стежок, із яких відкриваються прегарні краєвиди, — сказала Кей.

— Найнудніші пейзажі на всю Північну Америку, — упівголоса пробурмотіла жінка з головою, схожою на кобилячу.

Кей вела розмову, поки її не перебив містер Г’юз.

— Насправді я лікар, — ні з того ні з сього сказав він. — Один із найкращих лікарів у країні. — Г’юз кинув заздрим оком на Вінчінтеллі, що сидів на чільному місці. — Я б хотів, щоб десь за тиждень мені дали можливість посісти це місце. У мене була власна клініка, порівняно з якою ось ця видається притулком злидарів.

Він сумно задивився на свою тарілку.

— У чому ж річ? — нехотя спитав Вудз. — Не вдалося вам із клінікою?

— Не вдалося, — невесело підтвердив лікар. — У всьому не вдалося. Я мусив прийти сюди.

— Дуже шкода.

— Так, — неуважно згодився Г’юз і додав: — Знаю, чому не вдалося.

— Чому?

— Змова… Я мав могутніх ворогів. Як гадаєте, що вони застосували?

— Що? — спитав Пітер Вудз.

— Мишей. Заповнили всю клініку мишами. Всюди були миші. Та я бачив мишей…

Кей знову перебила його.

— Годі, докторе Г’юз, не можна розповідати містерові Вудзу про це ось зараз.

Г’юз знизив голос до шепоту, але Кей усе одно почула.

— Вона ненавидить мене, — шепнув він. — Не може витерпіти, коли я розповідаю про мишей.

— Чи любите ви коней? — спитала Пітера Вудза сусідка, що сиділа праворуч.

— Так, люблю.

— Я все життя їздила верхи, а три роки тому впала з коня. — Жінка трохи помовчала. — Але в мене й досі власна стайня. У ній шість коней, із них три привчені до полювання. Сподобаються вам. Завтра покажу їх.

Розмову перервав звук відсунутих крісел. Вінчінтеллі звівся, й усі теж звелися. Кей глибоко й полегшено зітхнула. Вона трохи призвичаїлася до дивацтв та ілюзій пацієнтів, але сьогодні ввечері було особливо важко. Кей неначе дивилася на все очима цього прибульця. Пітер сподобався дівчині, й вона сподівалася, що його не спіткає доля братів. Усе це гнітило Кей і посилювало її бажання забратися звідси.

Близько пів на десяту, коли хворі розійшлися й дівчина рушила до свого помешкання, надворі її окликнув і наздогнав Вінчінтеллі.

— Яке твоє враження від Вудза? — запитав він. — Я навмисно помістив його навпроти тебе.

Кей задумалася.

— Що ж, не можна сказати, що я нічого не зауважила. Здавалося, він був втомлений і доволі збентежений. Містер Г’юз і міс Голлідей поводились як ніколи дратівливо й безглуздо, а після вечері цей пияк Четвінд раз у раз питав містера Вудза, чи не мав би той охоти на віскі з содовою водою та льодом.

— Як на мене, вони викаблучувалися перед новаком.

— Мені було неприємно, — сказала Кей.

Лікар трохи помовчав.

— Це набагато серйозніша справа, ніж могло б здаватися, — раптом сказав він.

— Так гадаєте? — стривожено спитала вона.

— Сьогодні пополудні я довго розмовляв із ним. У нього вже є певні галюцинації. Пітер Вудз піде тією самою дорогою до параноїдного слабоумства, якою пішли його брати. Він уже відходить від реальності. — Тон докторового голосу змінився, став майже піднесений. — Втім, це ж марнотратство — говорити на професійні теми ось такого вечора.

Кей так перейнялася трагедією Пітера Вудза, що навряд чи відчула, як Вінчінтеллі взяв її за руку. Усвідомила це лише тоді, коли він ніжно промовив її ім’я. Дівчина рвучко шарпнулася від нього.

— Кей, я хочу тобі сказати…

— Заспокойтеся! — вигукнула вона. — Навіть якби я й любила вас, а цього не було й не буде, то навіть тоді навряд чи я прихильно поставилася б до вас, щойно почувши ось таке.

— Та невже ти не можеш розрізнити свою роботу та своє особисте життя на дві окремі…

— Я не можу стати потворою за одну ніч. Вибачайте, я хочу побути на самоті.

Кей зненацька кинулася бігти. Доктор стояв на місці. Її очі набігли сльозами від непереборного світового смутку.

«Мій розпорядок робочого дня, — подумала Кей наступного ранку, — схожий на список зустрічей дебютантки у вищому світі: візит у вчителя танців, візит у художника-портретиста, візит у капелюшника… Ось тільки вчитель танців, художник-портретист і капелюшник уже не працюють за своїм фахом».

На якусь мить, стоячи біля вікна, що виглядало в літо, дівчина забула всіх цих фахівців, і її охопила все та сама невиразна ностальгія за незнаним. Хотілося плисти на човні до південних морів, їхати лімузином на бал і летіти в аероплані на Північний полюс. Хотілося стояти в крамниці, переповненій геть непотрібними й напрочуд декоративними дрібничками — кістяними слониками, алжирськими браслетами, сережками, ба й оздобними кільцями до носа, й казати: «Візьму ось це, візьму ось це, візьму ось це». Хотілося викупити весь косметичний відділ аптеки й балакати про пусті речі з чоловіками, які вважають тебе скоріш декоративною, ніж компетентною.

Натомість їй довелося побачитися з містером Керкджоном, учителем танців. Той містер багато в чому був приємний чоловік, мав одну тільки ваду — заповітну мрію поїхати до Парижа й проходжатися від Тріумфальної арки до «Кафе де ля Пе». Сама по собі цілком нешкідлива мрія, але на прогулянки містер Керкджон волів виходити голим. Раз не вдалося до Парижа, то вчитель танців, хоч би де перебував, завжди прагнув ходити голяка — за винятком випадків, коли залишався на самоті. Тоді йому було байдуже. Візити Кей до Керкджона траплялися рідко й тривали коротко, бо як тільки він брався розв’язувати вузол краватки, лікарка вмить щезала з очей.

Були й інші візити, жоден із яких не належав до приємних і підбадьорливих, крім хіба що одного — до молодої дівчини, яка вже вилікувалася й мала повернутися додому. Кей заздрила цій пацієнтці, бо та вже говорила про одежу, яку невдовзі купить, і про поїздку за кордон, що відбудеться восени цього року.

— Ви ж погостюєте в мене, пані доктор, правда? — спитала дівчина. — Ви тут зробили для мене більше, ніж будь-хто.

— Моя люба, я б тоді не знала, що сказати вашим приятелям. Я так довго говорила по-науковому з лікарями та по-дитячому з пацієнтами, що вже й забула, як це — теревенити. Напишіть мені листа й зазначте в ньому всі нові сленґові слова. Я ж нічого не знаю з того, що придумано пізніше, ніж «о, єа?».

Були ще й інші візити, на які Кей виїжджала своїм двомісним автомобільчиком до селища за п’ять миль від клініки. Ось і цього розкішного ранку дівчина їхала й наспівувала.