Враз вона міцно натиснула на гальмо. Чоловік міцної будови, що йшов дорогою, звів очі, коли Кей проминала його й, на свій подив, упізнала в ньому Пітера Вудза.

Дівчина зупинила авто за двадцять футів перед ним і в ці лічені миті, поки він наближався, швидко розмірковувала. Вудз не має при собі валізи. Очевидно, вийшов із клініки просто так собі. Треба його повернути на місце, та якщо він упиратиметься, тоді нічого не вдієш самотужки.

На дорозі нікого, ні душі. Чи доїхати до села й зателефонувати доктору Вінчінтеллі, а чи постаратися переконати пацієнта? Серце прудко билося, коли він проходив повз автомашину.

— Доброго ранку вам, — привітався пацієнт, піднявши капелюха.

— А ви ж як тут опинилися, містере Вудз?

— Я просто вийшов, — усміхнувшись, признався він. — Вже не міг витримати.

— Не побачившись із доктором Вінчінтеллі? Таж вам належить обговорювати з ним кожне таке ваше рішення. Знаєте, містере Вудз, ви справді непорядно повелися з нами. Сядьте-но поруч мене, я розвернуся, ми повернемося до клініки й поговоримо з доктором.

Вудз похитав головою.

— Я незлюбив доктора Вінчінтеллі й, правду кажучи, саму клініку. Мені здається, атмосфера в ній не дуже-то заспокоює.

— І все-таки, містере Вудз, це не діло — ось так вирушати собі в дорогу.

Він кинув на дівчину погляд, що видався їй дивним.

— Але ж і ви просто собі вирушаєте в дорогу.

— Це зовсім інша річ, — різко відказала Кей.

— Не бачу різниці. Вчора аж до четвертої години дня я відповідав за свої дії, адже добровільно приїхав сюди на лікування. Та якби я сьогодні залишився в клініці ще на кілька годин, то вже ні за що не міг би відповідати.

Кей придивилася до нього. Пацієнт начебто в доброму та доброзичливому настрої, але, пам’ятаючи про те, що сказав їй увечері Вінчінтеллі, вона тримала авто на передачі, а ногу — на педалі газу.

— До того ж, — усміхаючись, додав він, — ви не сказали мені, що робите тут.

Ось і вийшли наяву диявольські ріжки — нерозумна репліка.

— У нас різні випадки, містере Вудз, — твердо сказала вона. — Я не хвора. Може, хтось вам сказав, що я така?

— Ніхто на таке мені й не натякнув, — усміхнувся Вудз. — Згода, ви не видаєтеся хворою, але, як знаю, характерна риса психічної недуги — це коли пацієнт запевняє, що він у доброму здоров’ї. Тепер усвідомлюю, що я наразі цілком здоровий, і…

— Містере Вудз, — перебила Кей, — ви ще пошкодуєте за свої вчинки. Чому б вам не залишитися принаймні доти, доки я… до понеділка, коли повернеться професор Шейфер? Відпочинок вам не зашкодить…

— Відпочинок! — іронічно реготнув пацієнт.

— …і майже напевно піде вам на користь. Ви не в змозі подорожувати.

— Я поїду автомобілем. У селищі мій шофер досі чекає розпоряджень.

— Ви не в змозі подорожувати автомобілем.

Знову цей дивний погляд і дивна відповідь.

— А чому це ви самі в змозі подорожувати автомобілем?

Тут уже Кей не перечила Пітерові. Їй було сумно спостерігати темну пляму, яка згодом розширюватиметься, аж нарешті затуманить весь розум. Однак дівчина чомусь уже не боялася цього хворого.

— Ви можете вилікуватися, містере Вудз, і то саме тут. Наше лікування, наше обладнання має в основі сучасні європейські методи. — Враз Кей усвідомила, що цитує циркуляр. — Ви в цьому упевнились, інакше не помістили б тут своїх братів. Якщо клініка не підходитиме вам, то професор Шейфер буде перший, хто порадить піти деінде.

— Тоді вже буде пізно.

— Аж ніяк. Я певна, що вас можна врятувати.

— Чи врятували вони вас?

Кей постаралася, щоб її голос звучав м’якше й переконливіше.

— Містере Вудз, сядьте в машину. Тільки для того, щоб зробити мені ласку.

— Ох, — зітхнув він, розмірковуючи. — Якщо я це й зроблю, то тільки задля привілею сидіти поруч із вами. Минулого вечора за столом я, мабуть, держав розум у голові лише завдяки вашому гарненькому личку.

Комплімент порадував дівчину, хоч вона не хотіла признатися в цьому сама собі.

— Сядьте. Ми повернемось, і я поведу вас до теслярської майстерні.

— Чого б то я йшов до теслярської майстерні?

— Знаєте, це називають ерготерапією[37]. Такі собі заняття. Розумієте, ми вже не покладаємося на відпочинок.

— Доктор Вінчінтеллі наказав мені відпочивати. Так сказав, неначе я мав підрости на три дюйми.

— Це тільки тимчасово. Вам призначать якесь професійне заняття. Щось таке, що вам до вподоби.

— А у вас яке? Водіння автомобіля?

— Сядьте, містере Вудз.

— Якщо сяду, то це буде перша справді божевільна штука з усіх, які я будь-коли встругнув.

Кей гадала, що досі в клініці виявили зникнення пацієнта й послали за ним кількох співробітників. Вони не матимуть права затримати втікача силоміць, якщо він нічим не загрожуватиме людям, але Вінчінтеллі постарається вмовити його.

Раптом Пітер Вудз байдуже махнув рукою й забрався в машину.

— Ви привабливіші, ніж Вінчінтеллі, — сказав він. — У вас значно здоровший глузд, ніж у всіх тих, з якими я стрічався.

— Дякую.

Рушивши, Кей помітила, що з-за сусіднього пагорба на мить вигулькнуло й знову зникло авто. Воно з клініки — нарешті Вінчінтеллі! Під впливом імпульсу, якого дівчина не могла витлумачити сама собі, вона звернула в бічну дорогу, що вела окружним шляхом до клініки.

— Ви одружені? — несподівано поцікавився Пітер Вудз.

— Ні.

— Чому ви не виходите заміж? Це, напевно, вирішило б усі ваші проблеми.

— Напевно. Але за кого?

— Почекайте, поки я одужаю, і вийдіть за мене.

Кей серйозно подивилася на нього.

— Ви це кажете кожній дівчині, щойно познайомившись із нею?

— Жодній дівчині я такого не казав, — признався Пітер. — І… Я, мабуть, і тепер не став би цього робити, якби не дійшов до такого відчаю. Але я подивився на вас ген там, на дорозі, і ви видалися мені такою чарівливою, чистою й порядною… Я не вірив своїм очам… — Вудз затнувся. — Гадаю, це почасти через білу сукню, у якій ви скидаєтеся на медсестру, на когось надійного й гідного довіри.

Кей роздратувалася.

— Хай там як, а я нізащо не вийду заміж за чоловіка тільки тому, що він потребує медсестри. Розглядатиму пропозицію руки й серця тільки від тих, що сильніші, ніж я.

— Хай мене добре лікують, — понуро відповів він. — Я не слабкий. Але боротися можеш тільки тоді, коли знаєш, що з тобою все гаразд.

Ці слова нагадали Пітерові про те, від чого він ненадовго втік, і на його обличчі з’явився вираз такого страждання, що серце Кей мліло від жалю.

Якщо не зважати на хворобу, це саме такий чоловік, із яким вона хотіла б одружитися й до якого почувала сильний фізичний потяг. Але, вже в’їжджаючи у ворота клініки, Кей згадала братів Вудзів і охолола — до звичних стосунків фахівця з пацієнтом.

— Гадаю, що тут немає доктора Вінчінтеллі, — сказала вона. — А чи не піти нам подивитися на майстерні? Там дуже приємно й весело.

— Гаразд, — покірно відповів він. — Але не сподівайтеся, що я, побачивши їх, підскакуватиму на радощах.

Пітер згодився, що місцина справді гарна. Колись вона могла бути заміським клубом із невеликим будинком і кількома бунґало навколо нього. Лісосмуга відділяла від них «Буки» та «Кедри» — житла для безнадійних хворих. Тут було три майстерні — повна робочого гулу теслярська, тиха палітурницька та котедж, у якому виготовляли прикраси з бісеру та латуні й ткали на верстатах. Пацієнти з сумними обличчями працювали повільно, зате у вікнах веселилося сонце, а яскраві барви матеріалів та обладнання створювали ілюзію, що все добре. Спостерігаючи цих людей, Пітер Вудз зробив одне зі своїх невмотивованих зауважень:

— Чому вони не в білому, як ви?

Коли вони вже виходили, до головного входу під’їхала машина доктора Вінчінтеллі. Насуплений, він дуже поспішав, а як тільки кинув неспокійний швидкий погляд на Пітера та Кей, зразу ж сіпнувся й спинився. Доктор підійшов до них, і Кей побачила, що він сердитий.