— Як ви мене знайшли? — гукнула вона зі свого каное.

Коли човен уже йшов під вітрилом уздовж берега, Роджер відповів:

— Ми б не знайшли, якби в мене не було кількох сигнальних ракет. Ви б і досі дрейфували.

— Я вирішила, що не стрибну за борт. Зрештою, в мене ж свідоцтво про медичну освіту.

Минув довгий час після того, як Роджер посадив дівчину в таксі й силоміць втиснув їй гроші, щоб на якийсь час повернутися до своїх родичів у Теннессі. Минув довгий час після того, як він і Атланта стали однією з багатьох нерозказаних чудових легенд озера Лур; після того, як Роджер залишив її в номері, зійшов униз аркадою повз маленькі крамнички горян і пройшов до поштового відділення, де не було нічого, крім бездонних чорних ям, які, за чутками, берегли чорні таємниці днів Реконструкції.

Зупинившись там, Роджер почув у приймальні новину, про яку дуже небажано було дізнатись Атланті на ніч. Про те, що залишилося від Карлі Деланню, коли його якусь годину тому підібрали біля підніжжя скелі Чимні-Рок[109].

Було сумно, що пору найбільшого Роджерового щастя започаткувала трагедія іншої людини, але в Карлі Деланню, мабуть, було щось, що спонукало його померти. Щось зловісне; чи то він жив занадто довго, чи то занадто довго ходив мертвий на ногах і залишив після себе зіпсуття[110].

Роджер шкодував Деланню. Хоч і не був скорий на розум, але знав, що не можна жертвувати корисного й цінного. Було приємно думати про Атланту, що бажала зоряного сяйва багатьом людям, а тепер спокійно спала в кімнаті за сто ярдів звідси.

Пополудні вони вирішили одружитися, йдучи лісом по вогкому матовому килиму хвої, — після того, як Мері, пом’явшись, сказала Семові про свій намір.

— Але ж тепер я бачу тебе щодня, — зажурився Сем.

— Тільки за цей минулий тиждень, — уточнила Мері. — Бо треба було з’ясувати, чи зможемо ми весь час бути разом і не… не…

— Не довести одне одного до божевілля, — закінчив він. — Ти хотіла перевірити, чи зможеш витримати.

— Ні, — заперечила Мері. — Жінки знуджуються не так, як чоловіки. Вони можуть не зважати ні на що, але завжди відчувають, коли знуджуються мужчини. Наприклад, в однієї моєї знайомої подружні зв’язки тривали доти, доки вона не зловила себе на тому, що повторюється — розповідає чоловікові одну й ту саму історію. А тоді вона вибиралася до Рено[112] — на розлучення. Ми не можемо так повестися, я ж то неминуче повторюватимусь. І ми обоє мусимо витримати.

Вона повторила жест, який любив Сем, — підсмикнула спідницю так, ніби сказала: «Затягни пасок, хлопче. Ходімо хоч на полюс — будь-який». А Семові Бетьєру хотілося, щоб Мері завжди повторялася й одежею — ось цією яскраво-сірою вовняною сукнею з червоним жилетом із замком-блискавкою, в тон до барви вуст.

Раптом Бетьєр здогадався, в чому річ. Був із тих, що видаються невиправно млявими та неспостережливими — і враз на останньому названому числі оголошують підсумок.

— Усе це через твій перший шлюб, — сказав він. — А я гадав, що ти ніколи не оглядаєшся в минуле.

— Тільки задля застережень… — Мері завагалася. — Ми з Пітом були близькі — три роки, аж до дня, коли він помер. Я була ним, а він був мною, і зрештою це розладналось: я не могла померти разом з ним. — Вона знову завагалася, не впевнена у своїх словах. — Гадаю, жінка повинна мати якийсь притулок, щоб ховатися в ньому. Щось таке, як амбіція в чоловіків.

Отже, завжди має бути вихідний день у коханні, раз на тиждень, коли їм двом належить жити зовсім окремо. І не говорити про ці дні. Ніяких запитань.

— Може, в тебе є хтось схований? — дражнив її Сем. — Брат-близнюк у в’язниці? Може, ти агент Ікс-9[113]? Чи я коли-небудь дізнаюся про це?

Коли вони прийшли куди треба — на вечірку в одній із цих вишуканих «хижок», якими всіяне передгір’я у Вірджинії, Мері зняла червоний жилет, стала, широко розставивши ноги, перед великим каміном і сказала своїм приятелям юності, що знову виходить заміж.

Вона носила срібний поясок із отворами у формі зірок[114], так що ті ніби були, а ніби й не були. Спостерігаючи їх, Сем відчував, що ще не відкрив Мері. Враз йому захотілося, щоб він сам був не такий уже успішний, а Мері не така вже бажана; хотілося, щоб обоє вони були трохи биті життям і прагли триматися вкупі. Весь вечір Сем почувався трохи засмученим, споглядаючи ці нематеріальні зірки, що сновигали туди-сюди по великих кімнатах.

Мері минуло двадцять чотири роки. Професорська донька з осяйною зовнішністю типової хористки — бронзове волосся, блакитно-зелені очі й вічний густий рум’янець, якого вона трохи соромилася. Такий контраст між соціальним станом та зовнішнім виглядом добряче ускладнював їй життя в університетському містечку. Мері вийшла заміж за професора, хоч на те не було особливої причини, й доволі вдало — настільки, що ладна була вмерти разом із ним. Тільки за два роки після похорону в молодої вдови ніч позбулася кошмарів, а небо набрало голубої барви. І тепер одруження з цим видатним молодиком — Семом Бетьєром, що реорганізував право власності на вугільні шахти біля кордону із Західною Вірджинією, видавалося таким самим природним, як дихання. Розважаючи над усіма за і проти, звично зважуючи обіруч увесь цей матеріал, Мері знала наперед, що з нього сформується кохання.

Наступного вівторка вона подалася до гірського містечка, столиці округу, до майдану з будівлею суду, кінотеатром і чавунним вояком-конфедератом[115], до містечкового населення — чоловіків і жінок у блакитній джинсовій одежі, до голубого кряжа, що театральним задником височіє з трьох боків. І тут Мері відчула, що можливості ось цього притулку вичерпуються: постанова про його зникнення здійсниться суто фізично цієї осені, коли Сем посяде місце в Конгресі. Колись це містечко було таким собі оздоровчим осередком. На схилі пагорба розміщався санаторій, а трохи вище стояло те, що 1929 року мало стати курортним готелем. Якось Мері розпитала про цю головну будівлю, і їй сказали, що всі ліжка вже вкрадено, а решта меблів потроху зникає. Нині ж вона, вкотре кинувши оком на білий каркас у такій чудовій місцині, знічев’я поїхала туди надвечір.