— Чи не буде він проти, якщо я закурю?

— Що? Боже мій! Буде! — відповіла подруга. — Таж він давав гроші на те, щоб підтримати закон проти куріння.

— Ого. Що ж, дякую за пораду. Я більш ніж вдячна.

— З цим ділом тут пильнуйся, — порадила подруга. — Особливо при мужчинах за п’ятдесят, які не були на війні[288]. Якось один чоловік сказав мені, що ніхто з тих, які там побували, не стане заперечувати проти куріння.

Але вже на наступній зупинці маршруту місіс Гансон трапився виняток. Ніби й приємний молодик, але так утупився в сигарету, по якій вона постукувала нігтем, що довелося відкласти набік цю сигарету. Він винагородив місіс Гансон, запросивши її на обід, і за якусь годину вона вже мала солідне замовлення.

А тоді цей молодик наполіг на тому, щоб підвезти її до наступного пункту призначення, хоча вона мала намір знайти найближчий готель і кілька разів пакнути у вбиральні.

То був один із тих днів, повних чекання, коли всі заклопотані, всі запізнюються, а якщо й з’являються потрібні люди, то всі як один виявляються або вузьколобими чоловіками, що не люблять, коли хтось потурає своїм слабкостям, або жінками, що охоче чи неохоче поділяють погляди цих чоловіків.

Не покуривши із самого сніданку, місіс Гансон раптом усвідомила, звідки в неї неясне невдоволення після кожної зустрічі незалежно від того, наскільки успішною ця зустріч виявилася в плані роботи. Вголос вона казала: «Ми вважаємо, що вийшли на нове поле діяльності. Звичайно, це лише ґума і тканина, але нам вдається поєднувати їх по-іншому. Тридцятивідсоткове зростання щорічних затрат на рекламу в усій країні говорить само за себе».

І водночас думала: «Якби я хоча б тричі пакнула димком, то зуміла б продати навіть старомодний корсет із китового вуса»[289].

Треба було відвідати ще одну крамницю, й до умовленої зустрічі залишалося півгодини. За цей час можна було заскочити в готель, але жодного таксі не траплялося, тож місіс Гансон подалася туди пішки, розмірковуючи: «Мабуть-таки, треба кинути курити. Помалу стаю наркоманкою».

Перед місіс Гансон постав католицький собор[290]. Видавався дуже високим — і раптом її осінило: якщо вже під цими шпилями знеслося вгору стільки ладанового диму до Бога, то навряд чи зашкодить тютюновий димок у притворі. Чи не все одно доброму Господу, якщо втомлена жінка кілька разів затягнеться на паперті?

Однак, хоча місіс Гансон і не була католичкою, така думка дратувала її. Не така вже й конечна ця потреба викурити сигарету, якщо куріння може вразити почуття багатьох інших людей.

Однак… «Він не став би заперечувати, — майнула вперта гадка. — За Його часів і тютюну ще не знали…»

Місіс Гансон увійшла до церкви. У притворі було темно, й вона мацнула в сумочці, шукаючи сірники. Їх там не було.

«Піду й прикурю від однієї з цих свічок», — подумала вона.

Темряву в церковному нефі пробивала тільки світляна пляма в кутку. Місіс Гансон рушила проходом до цієї білої плями й побачила, що вона не від світла свічок. Зрештою, й це світло ось-ось зникне: поряд лампади стояв старий і вже мав її згасити.

— Це пожертви за обітницями, — пояснив він. — На ніч ми їх гасимо, й вони плавають в оливі. На нашу думку, для тих, хто приніс ці дари, важливіше зберегти їх до завтрашнього дня, ніж дати їм горіти всю ніч.

— Зрозуміло.

Він загасив останню лампаду. Тепер у соборі не стало світла, якщо не брати до уваги електричного панікадила високо над головою й невгасимої лампочки перед святощами.

— На добраніч, — сказав церковний сторож.

— На добраніч.

— Мабуть, ви зайшли помолитися.

— Так.

Він рушив до ризниці. Місіс Гансон стала навколішки й почала молитися.

Вона віддавна не робила цього. Вже й не знала, за кого й за що їй молитися, тож стала просити ласки Божої своєму роботодавцеві й своїм клієнтам у Де-Мойні і в Канзас-Сіті. Закінчивши молитву, місіс Гансон випросталася. Не була призвичаєна до молитви. З ніші, футів за шість над головою, на неї пильно дивився образ Мадонни.

Місіс Гансон невиразно сприймала цей образ. Звівшись на ноги, вона втомлено опустилася на краєчок лавки. В уяві постала Пречиста Діва, що спустилася з небес, немов у п’єсі «Чудо»[291], замінила місіс Гансон, стала замість неї продавати корсети та пояси і втомилася — зовсім як вона сама. І тоді місіс Гансон немовби заснула на кілька хвилин.

…Вона прокинулася, відчувши, що щось змінилося. Поступово до неї дійшло, що в повітрі пахне зовсім не ладаном, а пальці щось обпікає. І тут місіс Гансон зауважила, що сигарета в її руці димить — жевріє.

Досі сонна й неспроможна думати, вона затяглася, щоб не згас вогник. І глянула на нішу, де в півтемряві стояла Мадонна.

— Дякую за вогник, — мовила місіс Гансон.

Цього їй здалося мало, й вона стала навколішки. Угору здіймався хвилястий димок від затисненої в руці сигарети.

— Дуже дякую Тобі за вогник, — повторила вона.

Опікуни майна Френсіса Скотта Фіцджеральда запросили мене редагувати цю збірку. Моя особлива подяка Елінор Ланаган, Блейкові Азарду й Крісові Берну. Ланаган ділилася своїм знанням, фотографіями та багато чим іншим, завдяки чому її дід і його праці стали ближчі мені й усім нам. Організація «Гарольд Обер ассошієйтс» залишається ретельним управителем Фіцджеральдового літературного маєтку, яким був сам Гарольд Обер у житті Фіцджеральда як професіонального літератора. Філліс Вестберґ, Крейґ Тенні та Карен Ґорманді розумно й витончено підтримують традиції Обера. У відділі рідкісних книг і спеціальних зібрань Бібліотеки Принстонського університету розміщені папери Френсіса Скотта й Зельди Фіцджеральдів; Лінда Боуґ, Сандра Боссерт, Браянна Креґл, Анна Лі Полз, Клої Пфендлер, Ґейбрієл Свіфт і Сквіррел Волш великодушно допомагали мені упродовж кількох місяців моєї роботи в бібліотеці. Спасибі Елізабет Саддат і Майклові Вайзенберґу з Ірвінового відділу рідкісних книг і спеціальних зібрань в Університеті Південної Кароліни та співробітникам Бібліотеки Байнеке в Єльському університеті.

Зі скрібнерівським колективом, який випустив цю книжку, я познайомилася в Принстоні в день народження Скотта Фіцджеральда, коли ми гуртом розглядали рукопис «Великого Ґетсбі». З цього сприятливого початку було приємно, коли йшлося про тонкощі й подробиці, співпрацювати з Карою Вотсон, Джанеттою Дансер, Кейті Ріццо та Розі Магортер.

Донові С. Скемеру, Джеймсові Л. В. Весту Третьому та Джеймсові Л. Петіка, науковцям і джентльменам: без вашої компетентності, щедрості та приязні ця книжка, як і я, була б набагато бідніша. Хай щастить вам, добрі панове.

Дякую Бернетт Белґрер, яка кинула свіжим оком на крапки над «і» та поперечини в «t». За дружню пораду, за всіляку інформацію й за доброту, що полегшили мені роботу над цим томом, я також зобов’язана А. Скоттові Берґу, Марґарет Роджерс Баверс, Джексонові Р. Браєру, Джеймсові Кемпбеллу, Елінор Кейс-Петіка, Сарі Черчвелл, Марґарет Данієл, Скоттові Дональдсону, Робінові Дюфуру, Нілові Ґаверу, Катрін Ґрем, Патриції Гілл-Маєр, Скоттові Джорданові Гаррісу, Пітерові Геллемаа, Лоррен Коффман, Браянтові Манґуму, Марґарет Макферсон, Томасові Патрікові Рошу-молодшому, Джеффові Розену, Сесілії Росс, Кім Рул, Майкові Скотту, Чарлзові Скрібнеру Третьому та Елейн Шоуолтер; а також — Товариству Френсіса Скотта Фіцджеральда, Асоціації випускників Принстонського університету, Принстонському клубові трикутника, принстонським випускникам 2017 року та Університетському котеджному клубу.

На пам’ять про Томаса Ф. Берґіна (1946 рік випуску Принстонського університету), Ґарріка П. Ґроблера (1986) і А. Волтона Ліца (1951).

Енн Марґарет Данієл

Нью-Йорк, 2017 рік

«Ґрейсі ні в сих ні в тих» Фіцджеральдова перероблена версія