— Послухай-но, Тібе, нам нема як тут залишатися. Щойно відступив патруль, відстрілюючись із сідла. Чи ми постановили не відходити звідси? Таж цей лікар знає, що ми солдати Мосбі.

— То ви відійдете звідси без нас? — підозріливо спитав ад’ютант.

— Звичайно ж, — відказав Тіб. — Якийсь час князь може поспостерігати війну з погляду янкі. Міс Пілґрім, я дуже сумно й дуже неохоче прощаюся з вами.

Похапцем заскочивши в бібліотеку, Тіб побачив, що князь настільки одужав, що вже сидів прямо, ловлячи ротом повітря.

— Ви майстер своєї справи, — запевнив він доктора Пілґріма. — Після такого жахіття я досі живу! У Парижі, буває, вирвуть тобі зуба — і помираєш від кровотечі.

— Ходімо, Тібе! — гукнув із порога Вош.

Звук пострілів долинав уже зблизька. Ледве встигли два розвідники відв’язати своїх коней, як Вош вигукнув: «Хай тобі чорт!» — і показав пальцем на дорогу. Крізь гілля над далекими воротами стало видно шістьох федеральних вояків. Приставивши карабін до правого плеча, Вош сягнув лівою рукою по патронташ у сумці.

— Беру на себе он тих двох зліва, — сказав він.

Сховані за кіньми, вони стояли й вичікували.

— Може, ми ще встигнемо дати драла звідси, — припустив Тіб.

— У цій садибі сім парканів.

— Не стріляй, поки вони не наблизяться.

Низка вершників їхала неквапною риссю. Навіть після чотирьох років партизанщини Тіба вернуло від стрільби із засідки, але тут довелося зосередитися на меті й провести чітку лінію між мушкою карабіна й серединою кітеля капрала-янкі.

— Ти вже вибрав мішень, Воше?

— Мабуть, так.

— Коли зламаємо опір, прорвемося крізь них.

Але до пострілу не дійшло. Знову втілилося нинішнє злощастя армії південців. На Тіба навалилося важке тіло й обхопило руки. Біля вуха пролунав крик.

— Гей, солдати! Тут є заколотники!

Цієї миті, коли Тіб вивертався, з усіх сил борюкаючись із доктором Пілґрімом, патрулі-північани зупинилися й вийняли пістолети. Вош відчайдушно метався на всі боки, щоб узяти на мушку Пілґріма, але той маневрував, затуляючись Тібовим тілом.

За кілька секунд усе закінчилося. Вистреливши один раз, Вош не встиг скочити на сідло: їх усіх оточили федерали. Розлючені приятелі стояли віч-на-віч із вояками, що вже взяли їх у полон.

— Це партизани Мосбі, — різко сказав федеральному капралові лікар.

Круті були ці роки на кордоні між Північчю й Півднем. Федерали вбили Воша, коли він ще раз спробував утекти, вхопившись за револьвер у капраловій руці. Тіба, що досі пручався, скрутили й прив’язали до поручнів веранди.

— Тут є добряче дерево, — сказав один із федералів. — Є й мотузка, щоб погойдатися.

Капрал глянув на Тіба.

— Ти один із партизанів Мосбі?

— Я з Сьомого вірджинського кавалерійського полку.

— Я не про те питаю. Ти один із партизанів Мосбі?

— Не ваше діло.

— Гаразд, хлопці. Дайте-но мотузку.

Знову дав про себе знати суворий і вимогливий доктор Пілґрім.

— Вважаю, що не варто його вішати, але, звичайно, цьому воякові нерегулярних військ добре було б збити пиху.

— Іноді ми підвішуємо таких за великі пальці, — запропонував капрал.

— Так і зробіть, — згодився Пілґрім. — Він натякнув, що мене повісять.

…О шостій вечора на дорозі знову був рух. Дві добірні бригади Шерідана йшли в долині навздогін за частинами Ерлі й раз у раз атакували їх. Знову до столиці надходили свіжі овочі й пошта. Закінчився наскок конфедератів, за винятком кількох відсталих солдатів, що лежали, виснажені, вздовж шляху Роквілл-пайк.

У фермерській оселі панував спокій. Князь Наполеон чекав швидкої допомоги з Вашингтона. Не було чутно ні звуку. Ось тільки Тіб, у якого злазила шкіра з великих пальців і поступово сповзала на суглоби, декламував сам собі уривки власних політичних віршів. А коли вже не міг пригадати більш, спробував завести пісню, яку він і друзі часто співали того року:

Коли настала темрява й задрімав вартовий на веранді, прийшла особа, яка знала, де драбина, бо чула, як та гупнула об землю після того, як підвісили Тіба. Наполовину перепилявши шнурка, ця особа повернулася до своєї кімнати й звідти принесла подушки. Тоді підставила під Тібом стіл і стос цих подушок.

Їй не треба було підказувати, що і як тут робити. Коли Тіб упав, хрипко хапнувши повітря й пробурмотівши: «Нема чого соромитися», вона вилила півпляшки хересу на його кисті. І враз, відчувши нудоту, побігла до своєї кімнати.

З настанням миру дехто вважає, що це вже кінець війни, але є чимало непримиренних. Доктор Пілґрім, роздратований нездатністю уряду поставити Південь на коліна, покинув Вашингтон і вирушив до Міннесоти залізницею та річкою. Восени 1866 року[193] він разом із Джозі прибув до Сент-Пола.

— Ми поза осередком інфекції, — сказав він. — Там, у Вашингтоні, заколотники ходять собі в безпеці вулицями. А тут повітря ніколи не було заражене рабством.

Неоковирний Сент-Пол скидався на витягнуту з Міссісіпі велику рибину, що досі підстрибує й корчиться на бéрезі. Навколо пристаней простяглося місто з карткових будиночків із дванадцятьма тисячами городян, забезпечених церквами, крамницями, конюшнями та салунами. Пройшовшись засміченими вулицями, прибульці збочили до поштових карет і фургонів для їзди в преріях, волячих запрягів і курей, що самотужки годувалися, а ще — до кількох капелюхів-циліндрів, до балачок про різні небилиці, до залізничної колії, що спливала перед очима. В усьому відчувався тон навальної самовпевненості та великого збудження.

— Тобі конче треба придбати черевики з волячої шкіри, — зауважила Джозі, але її брат заглибився в роздуми.

— Тут будуть південці, — розмірковував уголос доктор Пілґрім. — Джозі, я тобі не сказав про одну річ, щоб ти не тривожилася. Коли ми були в Чикаго, я побачив молодика з банди Мосбі — того, що ми взяли в полон.

У голові Джозі стугоніли барабани болю, закарбованого в пам’яті. Її очі бачили хвалу пришестя Господнього, а тоді побачили хвалу Господові, підвішену за великі пальці…

— Мені здалося, що він мене теж упізнав, — вів далі Пілґрім. — А може, я й помилився.

— Ти мав би тішитися, що він живий, — сказала Джозі не своїм голосом.

— Тішитися? Відверто кажучи, я вважаю інакше. Мосбівці мстиві й схильні до відплати. Їдучи на захід, такий молодчик має намір знайти подібних до нього відчайдухів, що грабують пошту і затримують поїзди.

— Дурниці кажеш, — заперечила сестра. — Ти сам мстивий. Ти нічого не знаєш про його характер. Насправді ж… — трохи завагалася вона, — мені видалося, що в нього тонка натура.

Такі слова означали легковажне схвалення, і доктор Пілґрім невдоволено зиркнув на неї. Він узагалі не схвалював сестриної поведінки. У Вашингтоні за останній рік Джозі трапилися три пропозиції руки й серця — насправді ж шість, але вона не враховувала тих додаткових. Поки доходило до пропозиції, обривала цей флірт на півслові, ба й фліртом його не вважала. З цієї миті, коли брат згадав Тіба Дьюлані, дівчина, затамувавши дух, шукала оком цього південця в натовпі приїжджих перед готелем.

Тіб приїхав до Сент-Пола, не знаючи про це. Він не впізнав Пілґріма в Чикаго, та й не в голові йому була помста чи щось відчайдушне. Тіб мав намір зустрітися на Заході з кількома товаришами по зброї, і Джозі впала йому в око як гарненька незнайомка за сніданком у готельному буфеті. І раптом він упізнав її, а точніше — розпізнав спогад і почуття глибоко у своєму єстві, адже в першу мить не міг пригадати її імені.

Угледівши Тіба, Джозі зразу ж глянула на його руки, на порожні місця по великих пальцях, і круг неї пішла обертом задимлена кімната.