Збентежившись, містер Вайнер засунув фальшивку в кишеню.

— Мабуть, помилково потрапила сюди.

Докірливо глянувши на нього, Пілґрім обернувся до Кенді.

— Ранок минає, Кенді. Мені ще забере трохи часу, щоб налагодити знаряддя. Зроби вибір. Ось тобі «Об’єднані ветерани Мексиканської війни[179], тридцять п’ять років служби з Дж. П. Вертгаймером».

— Я ніколи не служила у Вертгаймерів.

— Гаразд, Кенді. Оце остання з усіх речей на вибір. Якщо тобі не сподобається, то я сам її візьму. На ній написано: «Почесний легіон за надзвичайну відвагу — рядовому Джорджеві Ейкену[180], вбитому під Геттисбергом 2 липня 1863 року».

— І ви з цього зробите зуб для негритоски, — зненацька озвався до Пілґріма Тіб.

Капітан Пілґрім незграбно повернувся до нього.

— Сер, я не знаю, хто ви й чому ви з нами, але в нашому домі не вживають слова «негритоска».

Джозі побачила цівку Тібового револьвера, рівнобіжну з краєм прилавка, і пробігла поглядом уздовж лінії, що з’єднувала дуло й нагрудну братову кишеню. Так само було й з карабіном, який три роки тому націлився на ту саму мішень.

— Руки вгору, Пілґріме, — сказав Тіб.

Лікареві руки, що зважували два металеві шматочки, підвелися трохи вище.

— Хто ви такий? — спитав Пілґрім. — Що означає це несусвітне безглуздя?

— Розчепірте пальці. Десь так, добре.

Дуло здійнялося до кута в сорок п’ять градусів, услід за лікаревими кистями.

— Ще вище, докторе. Ви не проти повернути долоні так, щоб монета була на лінії вогню? Я відстрелю її з вашої руки… Підніміть руки ще вище.

— Ви божевільний.

— Колись ви розпорядилися підвісити мене за великі пальці. Я прийшов убити вас, але, мабуть, просто виб’ю ці медалі з ваших рук.

— Вийди звідси, сестро, — сказав доктор Пілґрім. — Це божевільний.

Тіб зволікав, сам не знав чому. Пробував згадати жахливі ночі. Прагнучи утвердитися в рішенні, Тіб наклика`в порив пам’яті про той день, коли він уперше взявся орати поле покаліченими руками.

— Відступіть звідси, — погрозливо наказав він.

Джозі вже кинулась була поміж них, але капітан Сільве потягнув її назад.

— Це божевільний, — сказав він.

Містер Вайнер раптово зник із завмерлої живої картини, югнувши під прилавок. І тут капітан Сільве пригадав, де й коли бачив Тіба Дьюлані.

— Почекайте трішки, — попросив він. — Ви тямите, що тут є міс Пілґрім?

— Так, — відказав Тіб.

— А чи знаєте, що міс Пілґрім у ту ніч перетяла мотузку, на якій вас підвісили? Сьогодні я не зразу вас упізнав, але тої ночі я був у фермерському будинку з князем Наполеоном і знаю, що наступного ранку цю дівчину мало не заарештували.

У мить Тібового потрясіння й подиву перед Пілґрімом опинилися дві жінки. Джозі затулила собою брата, а перед нею стала Кенді.

— Було б краще, якби вона дала вам і далі висіти, — сказав доктор Пілґрім. — Відступися, сестро.

— Цього я не знав, — проказав Тіб напруженим голосом. І додав, відчувши, що йому виривають із рук намір, з яким він жив три роки: — Здається, я вже не зможу це зробити.

— А мені здається інакше, — сердито відказала Кенді. — Бачу, що ви ладні прострелити нас трьох навиліт.

Тіб позадкував до дверей.

— Я не знав цього, міс Пілґрім, — повторив він. — Несила прострілювати ангела.

Тіб вийшов, покинувши всіх п’ятьох у раптовій тиші. Містер Вайнер обережно вибрався з-під прилавка в ту мить, коли повільно опустилися руки доктора Пілґріма.

— Може, мені пуститися за ним? — спитав продавець. — Може…

— Ні, — відповів лікар, поклавши на прилавку медаль Почесного легіону, і жваво повів далі: — Це очевидно шмат найкращого металу.

Навіть у Франції Джозі іноді ввижалися чорні рукавички, що вигулькували з-за рогу. Ернест ходив на роботу та допомагав великому докторові Еванзу налагоджувати китайські усмішки членам королівської родини, й поки князь Наполеон іще не попав у неласку, брат і сестра почувалися міцно вкоріненими членами американської колонії.

Повертаючись до Франції після поїздки до Штатів у 1869-му, Джозі всі дні, аж до останнього, пролежала на постелі, зморена важкою подорожжю. Уже в Гаврській гавані вона, прямуючи на палубу, запаморочилася від раптової нерухомості, як від хитавиці, й не зогледілася, що якийсь чоловік допоміг їй встояти на ногах і підтримував під лікоть, поки корабель плавно ковзав тихими мілинами. За якусь мить, коли вони впізнали одне одного, Джозі не могла придумати чогось такого холодного й сухого, що годилося б йому сказати. Вони говорили про лихо, що переслідувало французькі війська на кордоні, й прагли дізнатися новини, побувши три тижні на морі відірваними від світу.

Знайшовши разом із Тібом купе першого класу в поїзді до Парижа, Джозі запитала:

— Ви подорожуєте?

— Я військовий кореспондент, — відповів він. — Їду на фронт як представник газет «Ричмонд таймс-диспетч[181]», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Коли будете в Парижі… — Джозі прикусила язика. Мало не запропонувала йому завітати, а закінчила іншими словами: — …побачите, що консул завжди радий допомогти.

Уже кілька хвилин Тіб мав на оці чотирьох чоловіків, що тинялися проти відчинених дверей купе, однак не приготувався до розвитку подій. Щойно пролунав свисток, сигнал від’їзду, — всі четверо ввійшли в купе, і зразу ж двоє з них повели його до сусіднього вагона «на невеличкий допит, месьє». Було чути, як за плечима протестує Джозі, однаково здивована й обурена.

— У чому річ? — спитав Тіб.

— Ви їдете до Ельзасу?

— А яке вам до цього діло?

— Це він, цілком певно, — сказав чоловік, зв’язуючи ззаду Тібові руки. — Вони знайдуть потрібне в жіночому капелюшку.

У купе Джозі мала свій клопіт.

— У моєму капелюшку нічого нема. Я купила його в Америці.

— Шкода, але на ньому французький ярлик, — сказав один із напасників.

— Природна річ. Це ж французький капелюшок.

— І, природно, ви не мадам Шермер, — зіронізував агент, — а ваш приятель не синьйор Маріо Вілліціо, що служить прусському уряду[182].

У сцену втрутився чоловік в уніформі.

— Ви ідіоти, — сказав він. — Шпигунів упіймали в передньому вагоні, п’ятому звідси.

— Але ж оці двоє саме ті люди. Можна розпізнати по обличчях.

— Негайно обстежмо капелюшок. Поїзд розділяється. Ці останні чотири вагони мають тут стояти, поки не надійде британське поштове судно.

За три хвилини вони повернули Джозі суміш пір’я, розеток і стрічок у тулії того, що колись було паризьким капелюшком.

— Просимо пробачення, мадам. Ви хотіли б приєднатися до вашого супутника?

— Так, — сказала Джозі. — Втім, воно на одне вийде. Я просто хотіла б потрапити в ці перші вагони.

— Тоді вам треба поквапитися, мадам.

Спереду бухнув локомотив і брязнули міжвагонні муфти. Саме в цю мить, коли Джозі дійшла до тамбура, передня частина потяга відділилася.

— На жаль, мадам, ваш чоловік опинився спереду.

— Він мені не чоловік, — відповіла Джозі.

— Ваш приятель, — виправив себе той в уніформі. — Зрештою, цей вагон уже повертається до нашого.

Але передній вагон зволікав. Тим часом Тіб показав свої акредитаційні документи й, звільнившись, поспішив повернутися до Джозі. Вони стояли на двох вагонних майданчиках, попереду французів, які жалкували, що розлучили — з усього видно — закоханих. Перш ніж вдалося щось вдіяти, передній вагон надумався й рушив — геть звідси.

— З вами все гаразд?! — гукнув їй Тіб.

— Зі мною — так! З капелюшком — ні! Понівечили його!

З пихканням віддалялася передня частина. Джозі стояла на майданчику з капітаном французької поліції.

— Гарна тут місцина, — сказав він, щоб утішити.