— Тільки тому, що пакетбот «Рошамбо» відпливає вже післязавтра[171], — повів далі француз, — я наважився заявитися сюди о такій годині. Міс Пілґрім, князь не забув про велику допомогу, яку йому подав ваш брат. Сьогодні вранці відкладено навіть найважливіші телеграми, аби тільки я зміг приїхати й побачитися з вашим братом. Нині в Європі біль зубів має велике міжнародне значення… — Крадькома кинувши оком, він тільки тепер зауважив, що поруч стоїть Тіб, але ці два молодики не впізнали один одного. — Чи можна мені трохи поговорити з вашим братом?
З-понад плеча Джозі раптом пролунав голос:
— Я лікар Пілґрім. Хто хоче поговорити зі мною?
Інстинктивно Джозі затулила повний сонячного світла простір між Тібом Дьюлані, колишнім сержантом кавалерії Стюарта, та дантистом Ернестом Пілґрімом.
— Вибачте, джентльмени, — сказав доктор Пілґрім, — але зараз мені ніколи балакати з вами. — Він звернувся до Джозі: — Сьогодні якраз той ранок, який я пообіцяв призначити на лікування зуба Кенді. Тому-то я так рано прокинувся. — Лікар потіснив сестру й став віч-на-віч із двома чоловіками. — У нас є вірна служниця-негритянка, і я віддавна вже маю намір поставити їй коронку на зуба. Тому, на жаль, у найближчі кілька годин я не зможу нікого прийняти. Моя сестра візьме ваші адреси й умовиться з вами про консультації.
Джозі бачила, що брат налаштований холодно й неприязно. Рушивши до сходів, він покликав Кенді з кухні. Служниця з кошиком у руці поквапилася вслід за дантистом.
Джозі, єдина з п’яти осіб зорієнтована в усій ситуації, навмисне зволікала, щоб виграти на часі.
— Дуже добре. Якщо ви, джентльмени, дасте мені свої адреси…
— Я прошу лише одну хвилинку лікаревого часу, — сказав капітан Сільве.
— Дам вам цю одну хвилинку, — нетерпляче відказав Пілґрім. — Ця бідолашна темношкіра жінка потребує мене більше, ніж будь-хто, і я ані не гадаю ставити білого поперед чорного в черзі тих, кому потрібна моя допомога.
Капітан Сільве пояснив, у чому річ, і доктор Пілґрім аж так пом’якшав, що провів його до краю веранди на розмову, а Джозі кілька хвилин побула віч-на-віч із Тібом. Не могла розв’язати вузли на тих старих шнурах, які колись перепиляла, й тепер ненадовго могла затримати його своєю яскравою вродою.
— Мій брат не знає, хто ви, — швидко сказала Джозі. — Що ви тут хочете?
Знову вона вичитувала темні години й зловісні роки, що залягли за його очима.
Тіб відвів очі.
— Я приїхав тільки задля візиту.
— Мій час обмежений, як я й попередив, — обернувся Пілґрім. — Джозі, скажи кожному, хто тільки прийде, що я буду вільний після четвертої години.
Кивнувши Тібу, він ступив до сходів, неуважно слухаючи французові вмовляння. І ось несподівано всі п’ятеро йшли залитою сонцем вулицею — Джозі без капелюшка поряд із Тібом, а Кенді замикала процесію.
— …але ж це призначення на імператорський двір, — гаряче переконував Сільве. — Ви станете асистентом великого доктора Еванза[172], вам у Парижі будуть усі протегувати. Тобто шанувати, як кажуть англійці. Ви ж розумієте, докторе.
Пілґрім зупинився, і за ним зупинилася вся процесія.
— Передусім я американець. Покладатимуся тільки на свій розсуд, коли вирішуватиму, чи прийняти таку несподівану пропозицію, якщо взагалі стану вирішувати.
З розпачу Сільве змахнув руками.
— Хірург Французької імперії! Висока платня, можливий Legion d’honneur[173], розкішний екіпаж, щоб їздити до Bois de Boulogne[174], а ви гадаєте залишитися тут, у цій заболоченій ямі?
Доктор Пілґрім рушив з місця.
— Для мене це не заболочена яма, — відрубав він. — Чи бачили ви коли-небудь он той будинок ліворуч?
— Звичайно. Це Капітолій.
— Саме з його сходів наш президент-мученик виголосив свою другу інавгураційну промову[175].
За плечима Джозі смиренно й тихо озвався голос:
— Не знаю, чи ви всі йдете туди, куди треба піти задля мене. Мені здається, що я просто плентаюся за вами.
Почувши від Кенді таку спонуку, Джозі відчула себе якоюсь бездумною часткою цієї пішої процесії, тож якнайлагідніше спитала брата:
— Куди ми йдемо, Ернесте?
— До ювеліра, звичайно, — відповів Ернест. — Я не зможу зробити золотого зуба з нічого. Сказав же тобі, що вчора ввечері я використав останній шматок золота.
Якби молодий південець заговорив, то Джозі, може, щось та й змінила б, але в ньому тільки відображалася її нерішучість.
На наступному перехресті Джозі, пройнявшись гнівом, обернулася до Тіба.
— Вибачте нам, сер. Ви можете прийти іншим разом, коли мій брат зможе вас прийняти.
— Мабуть, я таки супроводжуватиму вашого брата, — понуро мовив Тіб.
— Прошу вас, — шепнула вона. — Буде ще щось із цієї жахливої війни?
— Сподіваюся, що при вас не буде насильства, — відповів Тіб.
Задавши темп ходи, доктор Пілґрім кинув погляд через плече.
— Прогулянка корисніша для здоров’я, якщо швидко йдеш.
Він вів учену мову про Капітолій аж до самих дверей ювелірної крамниці Вайнера на Пенсильванія-авеню.
Ось тут два ранні відвідувачі відчули, що це вже не їхня справа, й відстали від Пілґріма, Джозі та Кенді, коли ті входили в крамницю.
— Не можу цього зрозуміти, — сказав капітан Сільве. — У Вашингтоні мене втримував тільки обов’язок. Аж ніяк не розваги. Два чи три доми, кілька вродливих дівчат, як-от міс Пілґрім, ото й усе.
Водночас із Тібом він сягнув клямки й відсмикнув руку, зім’явши великим пальцем інший великий палець — м’який на дотик, у чорному шкіряному покритті.
— Я завдав вам болю? — вигукнув він.
— Що? Ага, вже бачу.
Тіб побачив, що випханий великий палець його рукавички сплющився від випадкового натиску. Інстинктивно друга рука потяглася виправити ушкодження, поки Тіб ліктем тримав двері відчиненими.
— Ви мені не зашкодили… Зі мною стався нещасний випадок. У мене немає великих пальців.
Капітан Сільве, вихований у вельми благородних традиціях Сен-Сіра[176], ніколи нікого не випитував, якщо той сам не розповідав. Однак він цікаво придивлявся до Тіба, коли вони удвох увійшли в крамницю. А тоді, як ото француз, захопився купівлею.
Містер Вайнер видобув зі своїх запасів покриту оксамитом дошку з кількома десятками золотих речей — службових відзнак, кокард, емблем та незнаних чужоземних монет. Понад деякими речами були різнобарвні стрічки. Над цим добром нахилилася Кенді, бурмочучи собі під ніс, що вона «тільки придивляється», а тим часом доктор Пілґрім зважив одну з цих штук у руці.
— Це найкраще золото, — сказав він.
Кенді тішилася найважливішою миттю свого життя і, попри свою повагу до Пілґріма, не могла допустити, щоб будь-хто це злегковажив.
— Докторе, ви сказали, що я можу сама собі вибрати зуб. — Вона звела очі на ювеліра. — Чи є у вас справжня позолота?
Доктор Пілґрім зітхнув. Цього ранку можна було б прийняти дюжину пацієнтів.
— Кенді, я ж тобі пояснив, що позолота — це зовсім не золото. Я не можу зробити тобі зуба з позолоти, бо тоді він не жуватиме.
— Де я тільки не бувала, всюди вважали, що позолота цінніша, ніж золото. Знаю, про що кажу, докторе Пілґрім. Коли я наділа обручку, вона розповзлася на пальці за півгодини перед шлюбом. А ось стільки років мию позолочені рамки — тільки трішки пускають тої позолоти на руки.
Боязко кинувши оком на Тіба, Джозі втрутилася в розмову, щоб допомогти братові виправити уявлення Кенді про цінні метали.
— Кенді, ти ж не зробиш зуба з апельсинової шкірки, га?
— Ні, мем, але мені здається, що в кабінеті доктора Пілґріма багато позолоти — такої, що облітає з портретів.
— Це золотий лист, — відповів Пілґрім. — У Вашингтоні взагалі немає такого. Треба було б розплавити цей брухт і з нього зробити тобі зуба. Якщо хочеш сама собі вибрати різець, то поквапся. Ось маєш «Об’єднаній Ірландії[177] та друзям звільнених рабів»[178]… — І відверто сказав ювелірові: — Це зовсім не золото. Якась пробка від пляшки. З такого я ніколи не робив коронки.
