— …в усякому разі, це думка бідної вдови, — мовила Мері незнайомцеві біля будинку «Сімпсонова примха»[116].
— Теоретичне припущення, — відповів незнайомець. — Зрештою, теоретично той Сімпсон міг би зробити з цього будинку найбільший на всю країну курортний готель.
— Депресія завадила, — зауважила Мері, оглядаючи білий порожній каркас, що височів на скелі, з якого горяни давно зняли навіть сантехніку.
— У вас була своя депресія, — наважився на відвертість незнайомець, — а тепер глянеш на вас, повну віри та надії, — подумаєш, що йдеться про якусь пробу. Навіщо ви першого ж вашого вихідного дня, ще перед одруженням, зустрілися з першим-ліпшим чоловіком, тобто із залишками чоловіка? Ось уявіть, що ми закохалися і ви щотижня приходите сюди на побачення зі мною. Тоді цей день стає важливішим, ніж усі шість днів, які ви проводите з нареченим. І що тоді з вашим задумом?
Вони сиділи, звісивши ноги понад розтрісканою балюстрадою. Весняний вітер здіймав тепло з долини, й Мері насолоджувалася. Вапняк грів п’яти.
— Я вам дуже вже багато розповіла, — сказала вона.
— Бачите… ви зацікавилися. Я вже чоловік, якому ви багато чого сказали. Це ж небезпечно — починати з довіри, якої люди домагаються цілими тижнями.
— Я приїхала сюди, щоб думати цілих десять років, — заперечила вона. — Це я з вітром розмовляю.
— Мабуть, так, — згодився він. — Збіса хороший вітер, є з ким полаятися… особливо вночі.
— Ви тут живете? — здивувалася Мері.
— Ні, я в гостях, — нерішуче відповів він. — Гостюю в одного юнака.
— Я не знала, що хтось тут живе.
— Ніхто не живе. Той юнак — це я. Точніше — колишній я. — Незнайомець обірвав сам себе. — Надходить буря.
Мері зацікавлено глянула на нього. Понурий чоловік тридцяти з гаком років, на зріст не менш як метр дев’яносто, говорить повільно. Взутий у шнуровані мисливські чобітки, носить замшеву штормівку, що барвою підходить карим очам із гострим поглядом. Обличчя мертвотно-бліде, наче після тривалої хвороби. У незнайомця тремтять пальці, коли він закурює сигарету.
За десять хвилин він сказав:
— Мотор у вашій машині не заводиться. Це морока на чотири години. Ви можете з’їхати узвозом до гаража біля підніжжя гори, а тоді я довезу вас до міста.
Дорогою вони мовчали. День навмисного ухиляння від самої себе виявився довгим, і Мері муляли сумніви щодо цієї затії. Минула тільки шоста година, коли вони з незнайомцем їхали головною вулицею до будинку її батька, й до розпорядження був увесь вечір.
Але Мері таки набралася духу — таж перший день завжди найважчий. Навіть пустотливо поглядала на тротуари, сподіваючись, що Сем її побачить. Принаймні на незнайомцеві є якась познака таємниці.
— Зупиніться на узбіччі, — озвалася вона, побачивши попереду Семового родстера, що пригальмовував. Коли обидва автомобілі зупинилися, Мері зауважила, що Сем не один.
— Ось мій миленький, — сказала вона. — Здається, в нього теж вихідний день.
Незнайомець не заперечував.
— А ця красунечка поруч із ним — Лінда Ньюболд, — пояснила Мері. — Їй двадцять. Місяць тому вона силкувалася спокусити Сема.
— Вас це не турбує? — здивувався незнайомець.
Мері похитала головою.
— Мені відібрало ревнощі. Зате, мабуть, додалося чимало зарозумілості.
Циклон у тихому краю
«Циклон у тихому краю» — це одне з оповідань, на написання яких вплинуло перебування Скотта й Зельди в лікарнях. Цей твір мав стати першим у циклі про медсестру-стажистку Бенджаміну-Розаліну — «Мороку її приятелям» — і молодого інтерна Білла Крейґа, який її кохає. Хоча ця дівчина кмітлива й професійна, та її врода ставить під загрозу її ж таки кар’єру: Морока надто вже приваблива, і це виводить із рівноваги як медиків, так і пацієнтів. Слова «тихий край» у заголовку спонукують не лише порівняти Мороку з циклоном у затишному лікарняному світі, але й звернути увагу на фільмовий акцент, який виразнішає упродовж дедалі гострішого й напруженішого сюжету, коли герої дедалі менше говорять або й мовчать. Фіцджеральд дуже зважав на перехід від німого кіно до звукового, і це показують оповідання про Пата Гоббі.
Фіцджеральд пишався «Циклоном у тихому краю». 31 травня 1936 року він сказав Гарольдові Оберу: «Закінчивши це оповідання, я був цілком певен, що воно найкраще з усього, що я написав за цей рік». Автор дуже хотів, щоб «Циклон» опублікували, й сподівався написати інші оповідання про Мороку. Хоча й потребуючи грошей, Фіцджеральд постановив не піддаватися на будь-які вимоги внести зміни й хотів, щоб надруковане не відрізнялося від написаного. Якщо «Сатердей івнінґ пост» піде на безрозсудність і відхилить «Циклон» «на такій підставі, як суто моральна» або якійсь іншій, то автор повідомить про це Обера, а той скасує давню умовленість — пропонувати оповідання Фіцджеральда насамперед «Посту». Про те, що Фіцджеральд брав близько до серця цю справу, свідчить його твердження: «Я б волів помістити Зельду в публічному притулку для душевнохворих і жити на гонорарах від “Есквайра” — 200 доларів за місяць».
29 червня 1936 року редактор журналу «Сатердей івнінґ пост» Джордж Лорімер та редактор відділу художньої літератури Аделаїда Нілл попросили Фіцджеральда переробити твір, причому Нілл сказала: «Особисто мене цей останній твір дуже порадував, бо показав, що містер Фіцджеральд досі може писати звичайні історії про кохання, вільні від мелодрами, яку він впровадив у своїх недавніх рукописах». Фіцджеральд не зробив змін, і «Пост» відхилив «Циклон у тихому краю». Письменник провадив свою лінію і в «Мороці» — продовженні «Циклону». В жовтні 1936 року він написав Аделаїді Нілл: «Я вважаю, що Ви недооцінили “Мороку” як оповідь, і якщо Ви можете подати будь-які можливі конструктивні пропозиції щодо неї, то зробіть це, будь ласка, але вона мені подобається такою, як є». «Пост» із запізненням прийняв «Мороку» й опублікував її 6 березня 1937 року. То було останнє з Фіцджеральдових оповідань, які регулярно друкувались у «Пості» упродовж майже двох десятиліть.
I
— Чому ти попросту не стягнеш із нього шкарпетки? Та візьми на допомогу санітара. Господи, я ж так і зробив би, якби пацієнт усю ніч не давав мені спати своїми ідіотськими дзвінками.
— Я вже думав про це, — відповів Білл. — Завжди стараюся все обдумувати під час своєї ординатури. Але цей чоловік — велика шишка…
— Ти не зобов’язаний на те зважати…
— Річ у тім, що це не просто собі багач. Я маю на увазі, що він визначний у своїй професії, як-от Денді та Келлі в нашій…
— Ти знервований, — зауважив Біллів колега-інтерн. — Як читатимеш лекцію дівчатам за дві години?
— Не знаю.
— Та полежи й поспи трохи. Мені треба перейти до бактеріологічної лабораторії, а перед тим добре було б поснідати.
— Поспи! — вигукнув Білл. — Сьогодні вночі я не раз і не два це пробував. Як тільки заплющував очі, зразу ж телефонували з відділу.
— То як, хочеш поснідати?
Білл був одягнений — тобто всю ніч ось так просидів. Гарріс убрався й, поправивши собі краватку, запропонував Біллові Крейґу:
— Зміни натільну білизну. Ти не дуже охайний.
Білл застогнав.
— За останні два дні я змінив її п’ять разів. Гадаєш, що в мене власна пральня?
Гарріс підійшов до комода.
— Накинь на себе ось цю. Мала б тобі підійти — минулої осені я таки покористувався твоєю. Ну ж бо. Вбирайся, на черзі сніданок.
Опанувавши себе, Білл поклався на свою нервову систему — доволі міцну, бо й сам був нівроку дужий, із традицією багатьох медиків за плечима. Він силкувався влізти в запропоновану білизну.
— Ходімо. Але я гадаю, що попутно треба було б іще сказати слово-два цьому пацієнтові.
