Були й інші сигнали. Молодики обмінялися загадковими поглядами, і тоді один вийшов із кімнати, а другий присунув крісло до Еммета й усівся.
— Мене звати Петтіґру, містере Монсен.
— Привіт, — коротко відповів Еммет і звернувся до Дейвіса: — Сядьте, будь ласка. Ви ж, либонь, втомилися. Годину тому я бачив із вікна, що ви косили бур’яни за стайнею. І з яким же запалом ви працювали!
Мабуть, доктор Кардіфф зауважив піт, що несподівано виступив на лобі молодого актора, бо труснув головою таким жестом, що в усьому світі означає одне: «Не зважай на те».
Петтіґру злегка поплескав Еммета по коліні.
— Містере Монсен, я знаю, що ви захворіли. Буває, що хворі люди заживають невідповідні ліки, причому не завжди зі своєї вини. Правда, докторе? — Той згідливо кивнув. — Я представник комісара окружної поліції. Крім того, я медбрат…
І тут пролунав дверний дзвінок. Увага всіх у кімнаті була прикута до крісла, в якому сидів Еммет, тож у передпокій вийшла його секретарка.
На сходах стояла миловидна дівчина, очевидно схвильована, тримаючи пакет і непевно приглядаючись до міс Трейнор.
— Це ви тут господиня? — спитала вона.
— Я секретарка містера Монсена.
Дівчина полегшено зітхнула.
— Якщо ви теж на службі, то зрозумієте мене. Я з установи «Йоганес лаборатріз». У нас сталася плутанина через поспіх, і ось… сюди надіслали не ту кардіограму, що треба. — Якусь мить вона старалася виправдатися, аж поки це стало зайвим перед нескінченно поблажливою усмішкою. — Розумієте? Не той, що треба, запис серцебиття.
Міс Трейнор кивнула. Заклопотана подіями в будинку, вона вкрай неуважно слухала пояснення.
— Це серйозна справа, — вела далі лаборантка. — Пацієнт, до якого потрапила Монсенова кардіограма, вважав себе настільки здоровим, що вчора вирішив пограти в поло… А його кардіограма, що дісталася містерові Монсену…
Їй перехопило подих. На той час усмішка міс Трейнор розпроменілася так, що її можна було вимірювати люксметром. Секретарка взяла розмову на себе.
— То в цьому пакеті справжня кардіограма містера Монсена?
— Так.
— Гаразд, я сама про все подбаю. Можете не турбуватися. Доктор Кардіфф уже не лікує цього пацієнта.
Коли вдячна дівчина пішла собі, міс Трейнор залишилась на місці й відкрила великий конверт. Не розумілася на кардіограмах, а ось пояснювальну записку вона безцеремонно прочитала, перш ніж повернутися до вітальні.
Ситуація в цій кімнаті напружилася й пожвавилася. Другий молодик повернувся з обшуку й стояв над Емметом, зважуючи в жмені шість капсул. Еммета це не тішило. Такого виразу на його обличчі міс Трейнор ще не бачила раніше. Це було схоже на спокій, описаний у його книжці, — затишшя перед потужним мусоном.
— Це ті таблетки, які дав мені доктор Кардіфф, — повільно проказав він, обернувся до іншого полісмена й знизив голос до конфіденційного тону: — Якщо хочете знати, хто дав мені цей непотріб…
— Є певна рослина, яка росте в різних частинах світу… — звернувся Еммет до Дейвіса й змовк. Цього разу його перебив млявий голос від дверей.
— Привіт, Чарлі.
Петтіґру впізнав третього юнака, що стояв на порозі.
— Привіт, Джиме! — вигукнув він. — Що ти тут робиш?
— Прийшов сюди чергувати, — відповів Джим, трохи докірливо кивнувши на міс Трейнор. — Минулого вечора ця леді викликала мене сюди і, здається, забула про це. Я заснув на задньому сидінні машини.
Міс Трейнор звернулася до Карлоса Дейвіса.
— Він теж медбрат, — пояснила вона. — Я запросила його сюди, коли містер Монсен відпустив інших.
— Ця леді змусила мене триматися збоку, — поскаржився Джим. — Зробила так, щоб я ходив, уникаючи всіх, від кімнати до кімнати. А потім вийшла з кимсь на прогулянку! Я не заснув до сьомої ранку!
— Чи знайшов ти непотріб? — нетерпляче спитав Петтіґру.
— Який ще непотріб? Маєш на увазі той, 1932 року випуску, в якому я спав?
— Це мій автомобіль, — відрубала міс Трейнор. — І дуже хороший.
Мабуть, це Джимове зауваження спонукало її ступити кілька кроків, вручити переглянуту кардіограму докторові Кардіффу й додати кілька уривчастих слів — таких, які іноді називають добре вибраними.
За тиждень біля дверей і далі цвіли троянди — «Анжель Перне», «Черокі» та «Сесіль Брюннер» у дворі, а «Талісмани» й «Чорні хлопці»[243] випнулися на веранду різнобарвною гамою, заглядаючи у вікна крізь москітьєри. Вони начебто мали цікаві цілющі властивості, що їх зазвичай не приписують трояндам, адже Еммет так і не ковтнув останньої із зелених капсул, щоб вилікуватися від малярії.
Навпаки, він диктував. У цього слова грубуватий відтінок, тож варто сказати, що бували часи, коли ці двоє зовсім не потребували слів для спілкування. І нехай незабаром троянди відцвітуть до наступного року, зате інше цвітіння, поміж ними, може тривати вічно.
Привітання Люсі та Елсі
У квітні 1939 року подружжя Фіцджеральдів поїхало у відпустку на Кубу. Для них обох це обернулося жахіттям. Скотт запив, і його довелося госпіталізувати в Нью-Йорку, а тоді Зельда мусила сама повертатися до лікарні «Гайлендз госпітал». Відтоді вони вже ніколи не побачилися. «Привітання Люсі та Елсі» постало в той час. Фіцджеральд почав писати його майже зразу, як тільки повернувся, ще недужий, до Каліфорнії з Нью-Йорка.
Фіцджеральд дав на розгляд це оповідання безпосередньо Арнольдові Ґінґрічу, редакторові журналу «Есквайр», у середині літа 1939 року. Ґінґріч, уподобавши твір, надіслав його своєму читачеві Альфреду Смартові із запискою: «Аль, яке у Вас враження від цієї сучасної версії “Батьків + синів” як оповідання для “Есквайра”?» 15 серпня Смарт дав негативну відповідь: «Лист Еванза до Джорджа дуже вже аморальний, а католицький аспект треба було б мити і прати». Наступного дня Ґінґріч написав Фіцджеральдові докладного листа, в якому виклав багато чого, що йому сподобалося в оповіданні, але не згадав ні про аморальність листа Вордмана Еванза до Джорджа, ні про «католицький аспект». Він похвалив оповідання: «Розвиток подій мені видається правильним», — але був проти одного з весіль. «Я розумію, що моє заперечення зачіпає внутрішній зміст оповідання, а не якісь другорядні речі, — вів далі Ґінґріч, майже вибачливо, та все одно просив зміни: — Чи не могло б статися щось інше, замість другого шлюбу?» Фіцджеральд нічого не змінив.
Дві додаткові сторінки альтернативної машинописної версії оповідання свідчать, що свого часу головною темою оповідання була зовсім не батьки і сини, а батьки і дочки. Чоловік, із чийого погляду розвинуто цю версію, був Чонсі Ґарнетт, філадельфійський архітектор, друг родин і Люсі, і її молодого чоловіка Ллевелена. Люсі втекла до Коннектикуту, щоб вийти заміж за нього, а коли вчинено традиційно й «правильно», все пішло не так. Ці дві сторінки збережено з пояснювальним написом Ґінґріча й повернуто в маєток Фіцджеральда після його смерті.
Щоразу, коли Джордж Лоусон Дюбаррі[244] приїжджав відвідати свого батька на Кубі[245], діялось одне й те саме. Перед кожними такими відвідинами пошта Джорджа випереджала його самого, і батько, який звався Лоусон Дюбаррі, розпечатував першого листа й, прочитавши «Шановний Джордже» (або інколи «Любий Джордже»), тільки тоді виявляв, що це адресується синові. У таких випадках він завжди заплющував очі, вкладав аркуша в конверт, а коли пізніше віддавав його синові, мав вираз провини на обличчі, пояснюючи, як це сталося.
Те, що Лоусон згодом назвав «отим листом», у спекотний липневий день надійшло до його кабінету в Панамериканській нафтопереробній компанії[246]. Чи то через піт на скельцях окулярів, чи то через неозначене звертання «Привіт, друзяко!» на початку листа, але Лоусон з розгону прочитав перші кілька сторінок, перш ніж розпізнав, що це синова кореспонденція.
