А тоді він мусив дочитати до самого кінця.
Вісімнадцятилітній Джордж був другокурсник Єльського університету, що його закінчив сам Лоусон. Джорджева мати померла, тож Лоусон тяжко та нездарно виконував роль матері й батька, поки синові не вдалося вскочити в Єль — способом, яким вимучена рибина вскакує в човен. Це викликало в Лоусона надію, що все найгірше вже позаду.
Лист, проштемпельований у Парижі, надійшов від Джорджевого сусіда в гуртожитковій кімнаті — Вордмана Еванза. Прочитавши один раз, Лоусон підійшов до дверей і сказав своїй секретарці: «Оцю годину — ніяких телефонів».
Повернувшись до свого столу, він прочитав листа вдруге. Пропускаючи їдкі коментарі юнака про чужоземні краї та звичаї, батько зосередився ось на чому:
30 червня 1939 року
…Що ж, вона піддалася на човні, і я не проти сказати тобі, що мені було лячно стати в неї першим. Зрештою, боявся я тільки хвилину, подумавши, що вона може втратити голову, а ми ж то вже два дні, як виїхали з Шербурга. Та найгірше було те, що вона раптом сприйняла всю цю справу аж так усерйоз, і в Парижі я пережив жахливу сцену, поки позбувся цієї дівки. Їй сімнадцять, вона вчиться в коледжі, і якби не я, то в неї був би хтось інший… Як там пішло з Елсі? Чи ти домігся свого, а чи вона й досі торочить, що, як католичка[247], не погоджується із запобіганням вагітності?[248] Бери їх, поки молоді, — ось моя теорія. Принаймні не влипнеш у таке, що мені сталось у квітні цього року… Якщо почуєш, що нам випадає нагода відбемкати сюїту в Гаркнеській вежі[249], то надішли мені нічну телеграму. А коли напишеш листа, повідом у ньому про Любу шістнадцятилітку. Ми зможемо порівняти деякі соковиті подробиці, якщо вона доведе діло до кінця. (Я мав намір передати тобі слова лікаря, які почув від нього перед тим, як мав покинути нашу Благословенну Країну. Він сказав, що зі мною все гаразд; але після тижня, проведеного в цьому божевільному місті… та годі з тим, я більше турбуюсь про себе, ніж про Люсі.)
Завжди Твій Вордман (Румі)
Лоусон Дюбаррі розпорядився про попереднє замовлення в клубі «Валедеро біч клаб»[250], де він із сином часто ловив рибу, і, постукавши паризьким конвертом по столу, спитав себе: «То що ж тепер підловив Джордж?» Він міг би присягнути, що ще не минуло години, однак секретарка, клацнувши заскочкою на дверях, запевнила з порога, що вже минуло.
— Принесіть, будь ласка, сюди машинку. Я б хотів наклацати листа.
— А ви це вмієте, містере Дюбаррі?
— Мабуть, так.
— Візьміть до уваги, — сказала вона, — якщо це адресовано вашому синові, то він завтра прилітає авіалайнером із Маямі[251]. Лист розминеться з ним.
З виразу на босовому обличчі секретарка втямила, що ляпнула зайве, й покрила помилку, запитавши про бронювання місць у клубі.
— Скасуйте замовлення, — відповів Лоусон. — Втім, ні. Дійте так, ніби…
Він прикусив язика. Почувався дуже самотньо. Не було з ким поговорити про цю справу, а вже цілком певно, що не з Джорджем. Ось зараз огиду викликали давні спогади про начальника загону бойскаутів, який застерігав перед небезпекою «потаємного гріха»[252], а ще — про хвацького приятеля, який навмисно завів сімнадцятилітнього хлопчину до «такого дому». Що ж, Лоусон належав до свого часу, був стриманий, і Джордж це знав.
Найкращим наслідком такої розмови став би шквал збентеження та замішання їх обох. Та ні, є інший план.
Повільно й марудно Лоусон Дюбаррі надрукував листа до Вордмана Еванза.
Почав із пояснення, як трапилося розпечатати конверт, а тоді зразу ж перейшов до шантажу:
Якщо Ви пам’ятаєте подробиці Вашого листа, то розумієте, що я не можу передати його своєму синові. Не вважаю найкращим для вас двох проживати разом у наступному році. Це не означає, що я критикую Вас чи припускаю, що Ви погано впливаєте на мого сина. Можливо, якраз навпаки. Але такі клопоти, які Ви описали, не можуть не завдати шкоди обом вам у вашій роботі.
Сподіваюся, що Ви, як старший, негайно повідомите реєстратора Єльського університету, як і мого сина, про зміну проживання й подасте таку мотивацію цієї зміни, яку вважатимете доцільною.
Без сумніву, Ви волієте, щоб я повернув Вам такого інтимного і щирого листа. Тож спершу надішліть мені копію Вашого листа до реєстратора, а також вкажіть адресу, на яку я маю Вам відповісти.
З повагою, не без симпатії, але дуже стривожений і рішуче налаштований —
Лоусон Дюбаррі
Дюбаррі наклеїв відповідні марки, щоб лист дійшов до Вордмана Еванза в Парижі. Відповідь має надійти за три тижні.
Питання в тому, чи войовничо налаштований цей Вордман. Лоусон пам’ятав його як вродливого хлопця, неначе спорядженого в лати, з відвертістю в широко розкритих очах і з делікатними манерами, властивими нью-йоркській Парк-авеню.
Дюбаррі ні разу не бачив його батька. Отаке легковажне зваблювання може бути їхньою сімейною традицією, яка сягає на два покоління назад — до емігрантських кораблів. Або й на двадцять поколінь — до хрестових походів. Чекаючи на митниці приліт авіалайнера, він і далі розмірковував над тим, що в листі не написано нічого такого, за що можна було б засудити сина та «Любу шістнадцятилітку». Лоусон здригався від самої думки про ім’я дівчини. Цілком можливо, що Джордж бавився з вогнем.
Батькова роль полягає, безумовно, в тому, щоб розвивати в собі терпіння та самовладання, а водночас завойовувати довіру сина й заохочувати його, щоб розкрив свої етичні стандарти, якщо такі є. Можна сподіватися, що поки прийде відповідь із Парижа, найкращим другом Джорджеві стане батько, а не Вордман…
— Батьку! В тебе чудовий вигляд!
На Лоусона наплив душевний спокій. Цей здоровий, добрий і веселий парубійко просто не може думати в дусі написаного в листі. Повагом батько й син вийшли з митниці.
— Я хотів би попрацювати з тобою цього літа, — сказав Джордж. — Не все ж тобі планувати, коли в мене канікули.
— У мене теж свої канікули.
— Але я хочу попотіти так, як ото доводиться тобі. Відкладімо купання та риболовлю на вихідні. У вересні мені випаде піти на кілька домашніх вечірок.
Наприкінці першого тижня Джордж, обідаючи з батьком в «Ель патіо»[253], зронив ім’я Вордмана Еванза. Здавалося, воно впало бойовою гранатою на Лоусонову тарілку.
— У нас двох таке саме почуття гумору, — пояснив Джордж. — Це одна з причин того, чому мені подобається мешкати з ним. Він обмежений, але коли мене тягне на роздуми, я спілкуюся з іншими хлопцями.
— Він справив на мене враження… посереднього собі хлопця, — спокійно зауважив Лоусон.
— Посередній! — заперечив Джордж. — Таж Вордмана цілком певно приймуть у будь-яке братство старшокурсників, аби тільки він захотів!
«Це не виправдовує решти його рис, про яку нічого не сказано», — подумав Лоусон.
До Джорджа надходила пошта з почерком Вордмана з усіх усюд Європи — ці послання батько передавав синові не моргнувши оком. Надходили також листи, написані багатьма дівочими почерками — ось ці Лоусон читав у своїй уяві; їх усіх підписала Елсі, всі вони закликають: «Джордже, допоможи мені! Що ж ми такого зробили?!»
Тільки вранці Лоусон спромагався ставати доволі сучасним, щоб розсудити: «Нині не 1890 рік. Та й треба двох осіб, щоб дійшло до зваблення».
З цього погляду Джордж уперше трохи відкрив свої етичні засади.
