…отож я скористаюся новітнім привілеєм — розпочну оповідання вдруге. Місце дії — медична лабораторія в центрі Лос-Анджелеса, дві доби після того, як Еммет Монсен залишив пристань.
Приваблива дівчина (але не з тих, кому дістаються провідні ролі) розмовляла з молодиком, який розгадував електрокардіограми[216], тобто автоматичні записи ритмів серця — органа, що ніколи не славився як точний інструмент.
— Сьогодні Едді не зателефонував, — сказала вона.
— Вибачай, що я засльозився, — відповів він. — Це через мій задавнений свищ у пазусі. А ось кардіограми для твого альбому фотографій, знятих прихованою камерою.
— Дякую. Чи не вважаєш, що наречений мав би телефонувати своїй обраниці щоранку, якщо весілля має відбутися за місяць, а принаймні перед Різдвом?
— Послухай-но… Якщо він втратить роботу на фірмі «Водфорд Данн санз», то ви не зможете дозволити собі навіть злиденного весілля.
Старанно вивівши «Водфорд Данн санз» угорі на першій кардіограмі, лаборантка лайнулася короткою, зате непристойною каліфорнійською ідіомою, а тоді стерла написане й замінила його на ім’я та прізвище пацієнта.
— Мабуть, краще б тобі думати не про те, а про свою роботу, — додав лаборант. — Ці кардіограми належить надіслати…
Їхню мову перебили телефонні дзвінки, які не мали нічого спільного з Едді. Телефонували два лікарі, обидва дуже сердиті. Тож молода леді, немовби діставши гальванічний удар, розвинула гарячкову діяльність і за кілька хвилин опинилася в автомобілі — моделі 1931 року, що мав їхати до однієї з тих околиць, завдяки яким Лос-Анджелес став найрозкиданішим містом у світі.
Від першого місця призначення забивало дух, це ж бо був заміський маєток Карлоса Дейвіса[217], якого лаборантка кілька разів бачила в сіпаному старому кіно[218] й тільки одного разу — в новітній кіносистемі «Текніколор». Не те що з серцем цього молодика сталося щось недобре, — навпаки, воно билося належним чином. Дівчина везла кардіограму мешканцеві невеликого будинку в Дейвісовому маєтку, колись спорудженого для матері цього чоловіка, і якби нині Дейвіс перебував не на кіностудії, то таки трапилася б нагода поглянути на нього мимохідь.
Але такого не трапилося, тож, доставивши кардіограму куди треба, лаборантка на певний час зникає з цієї оповіді.
А зараз, як ото кажуть творці кіно, Камера переміщається всередину Будинку, і ми йдемо за нею.
Тим мешканцем був Еммет Монсен. На той час він сидів у вигідному кріслі й дивився на залитий травневим сонцем[219] сад, а лікар Генрі Кардіфф розпечатував великими руками конверт, щоб подивитися на кардіограму й ознайомитися з доданим до неї висновком.
— Я пробув там на рік довше, ніж треба було, — сказав Еммет, — і пив воду, як дурень! Чоловік, із яким я працював, додумався до того, що за двадцять років не випив ні краплі води, тільки віскі. Мав він шкіру як пергамент, був трохи підсушений — зрештою, не більш, ніж пересічний англієць.
На тлі дверей їдальні темною плямою промайнула покоївка, й Еммет озвався до неї:
— Марґерито! Чи правильно я вас назвав?
— Мене звати Марґеріллою, містере Монсен.
— Марґерілло, якщо подзвонить міс Ельза Голлідей, то я вдома. Тільки для неї. Більш ні для кого іншого. Запам’ятайте це ім’я — міс Ельза Голлідей.
— Так, сер. Пам’ятаю, як же таке забути. Я бачила її в кінематографі. Френк і я…
— Гаразд, Марґерілло, — ввічливим тоном перебив він. — Просто затямте, що для всіх інших мене немає вдома.
Дочитавши, доктор Кардіфф кількома рухами гіганта звівся й став задумливо походжати назад і вперед. Його підборіддя навперемін то спочивало на краватці, то вслід за пильним поглядом зверталося до люстри, немовби саме на ній крилися вісім років його медичної практики, щомиті ладні, як ангели-хранителі, спурхнути на допомогу. Коли Марґерілла вийшла, він знову всівся у кріслі й сплів руки так, що Емметові неясно постало в уяві стикування двох прогонів греблі в горах Гранд-Кулі[220].
— То що? — спитав Еммет. — Може, це пухлина? Якось я проковтнув шматочок гриба, гадаючи, що це креветка. Може, він учепився до мене? Знаєте, як ото жінки чіпляються. Тобто від них такого сподіваються.
— Це не рентгенівський знімок, — лагідно відповів доктор Кардіфф. Як на Еммета, надто вже лагідно. — Це кардіограма. Ото вчора я змусив вас лягти й прикріпив до вас дроти.
— Еге ж, — сказав Еммет. — Ви ще забули потяти штани на клаптики й висповідати мене наостанок.
— Ха-ха, — відгукнувся лікар таким механічним смішком, що Еммет мало не звівся з крісла, запропонувавши:
— Відчинімо вікна.
Ба, над Емметом зразу ж нависла величезна медикова постать і м’яко посадила його.
— Містере Монсен, я хочу, щоб ви сиділи й не рухалися. Згодом ми організуємо вам транспортний засіб.
Лікар кинув оком навколо, ніби сподіваючись, що десь у кутку кімнати знайдеться вхід на станцію метро або принаймні невеличкий підіймальний кран. Еммет стежив за медиком, у голові прудко роїлися думки. Був він занадто молодий, щоб піти на світову війну, виріс на оповідках про неї й більшість свого віку — тридцяти одного року — прожив на межі небезпеки. Монсен належав до тих американців, що ніби залишалися в тих часах, коли ще був фронтир-кордон, і зробили вибір — ходити, їздити вздовж тої тонесенької волосяної лінії, яка відділяє незвідане й загрозливе від безпечного теплого світу. Та чи є такий світ…
Еммет нерухомо сидів, чекаючи, що скаже лікар, і широко розплющивши гарні очі з виразом настороженості й тривоги.
— Ще на кораблі я відчув, що мене лихоманить, тому й відлежуюся в Каліфорнії. Але якщо ця картка вказує на щось серйозне, то я мушу про те знати. Не бійтеся, мене воно не зламає.
Доктор Кардіфф вирішив викласти все, як є.
— Ваше серце очевидно збільшилося до…
Він зам’явся.
— До небезпечної міри? — закінчив фразу Еммет.
— Але не до фатальної, — квапливо докинув лікар.
— Очевидна річ, адже досі чую свій голос. Ну ж бо, докторе, кажіть, що з тим серцем. Воно відмовляє?
— Годі вам! — заперечив Кардіфф. — Не можна дивитися з такого погляду. Я бачив пацієнтів, які, здавалося, й двох годин не проживуть…
— Хай йому чорт, говоріть по суті! — вигукнув Еммет. — Ось зараз я закурю, — він побачив, як стежить Кардіффове око за його простягненою рукою. — Вибачайте, лікарю, але який прогноз? Я вже не дитина. Я сам лікував людей від тифу й дизентерії. Які в мене шанси? Десять відсотків? Один відсоток? Коли і за яких обставин я покину цей прекрасний пейзаж?
— Значною мірою це залежить, містере Монсен, від вас.
— Гаразд. Робитиму все, що ви скажете. Гадаю, не рухатимусь надмірно, зовсім не питиму віскі з содовою і стримітиму вдома, поки не з’ясуємо, яка природа…
У дверях з’явилася темношкіра служниця.
— Містере Монсен, дзвонить Ельза Голлідей. Мене аж до кісточок пройняло…
Перш ніж лікар встиг двигнутися з крісла, Еммет зірвався на ноги й кинувся до телефону в буфетній.
— Що ж, ти таки знайшла вільну хвилинку, — сказав він.
— Еммете, я весь ранок думала про тебе, — але сьогодні мені треба вийти в місто. Що каже лікар?
— Каже, що я здоровий, тільки трохи перевтомився. Хоче, щоб я кілька днів перепочив. О котрій ти виходиш?
— Чи можу я поговорити з лікарем? — запитала Ельза.
— Звичайно, можеш. Що? Про що ти хочеш поговорити з лікарем?
Відчувши, що ззаду хтось прошмигнув і пішов до вітальні, Монсен сказав: «Вибач, на секундочку». Угледівши білий накрохмалений халат, він повів далі розмову:
— Так, можеш. Але зараз його тут немає. Знаєш, Ельзо, якщо не взяти до уваги тих кількох хвилин у порту, то ось уже два роки я не бачив тебе.
