— Два роки — це шмат часу, Еммете.
— Не кажи так, — попросив він. — Прийди відразу, як тільки зможеш.
Повісивши трубку, Еммет знову зауважив, що в буфетній він не один. Було видно обличчя Марґерілли, а з-за її плеча визирало зовсім інше обличчя, до якого він придивлявся побіжно і байдуже, наче до чогось не більш реального, як фото на журнальній обкладинці. Округле обличчя з круглими очима належало дівчині в сіро-блакитній сукні. Зрештою, нічого особливого, ось тільки вираз на ньому, з яким дівчина дивилася на Еммета, променів такою прегарною увагою, таким зачарованим і радісним подивом, що захотілося чимось відповісти на таке. Воно не те що ставило питання: «Невже це ти?», написане на обличчях деяких дівчат. Скоріше, воно дивувалося: «Невже тебе тішить уся ця нісенітниця?» Або ж припускало: «Здається, ми партнери ось для цього танцю, — додаючи: — Я чекала його все своє життя!»
На ці запитання та твердження, що крилися в усмішці дівчини, Еммет дав відповідь, яку згодом вважав далеко не блискучою.
— Чим можу вам допомогти? — спитав він.
— Навпаки, містере Монсен, — трохи задихаючись, озвалася дівчина. — Чим я вам можу допомогти? Мене до вас прислали від фірми «Секретарське бюро Расті»[221].
Звісна річ, ми дуже рідко спрямовуємо наше роздратування на об’єкти, що його викликають. Еммет повторив слова «секретарське бюро» таким тоном, ніби йшлося про дитячі ясла, в яких виховують дівчаток на бандиток, — безпосереднє поле розслідування для панів Дьюї та Гувера[222].
— Мене звуть міс Трейнор, і я прийшла на ваш запит, поданий сьогодні вранці. Маю рекомендаційного листа від містера Рачоффа, музиканта. Я працювала в нього, поки минулого тижня він поїхав до Європи…
Вона простягла цього листа, але Монсен і далі був не в гуморі.
— Я ніколи про нього не чув, — бундючно оголосив він, а тоді виправив себе: — Тобто чув. Але не вірю рекомендаціям.
Еммет пильно, майже осудливо подивився на дівчину, але вона знову усміхнулася. Неначе погоджувалася з тим, що рекомендації — це безглуздя, та й сама вона віддавна так вважає, а тепер рада, що хтось висловив цю думку.
Здавалося, в буфетній збігло бозна-скільки часу. Еммет звівся.
— Вашим друкарським бюро буде кімната тут, на першому поверсі. Марґерілла покаже вам.
Кивнувши, він повернувся до вітальні, де пересвідчився, що Кардіфф і досі чекає.
Ще й не один. Лікар провадив якусь серйозну й секретну бесіду з постаттю в білому — тою самою, що прошмигнула повз Монсена в буфетній. Така вже напружена була бесіда, що її не перервав навіть Еммет: тривала у вигляді неперервного бурмотіння ще якийсь час після того, як він сів у крісло.
— Вибачте, що я затримався. Приходили люди. Сказали мені, що тут буде спокійно, — у Дейвіса навіть є охоронці й усе потрібне, щоб не впускати сюди його шанувальниць.
— Це міс Гапґуд, ваша денна медсестра, — сказав доктор Кардіфф.
Скромна леді, постать якої скидалася на дзвін, усміхнулася й оцінила Еммета поглядом торговця хутром на шкуру куниці.
— Я їй про все розповів, — вів далі медик.
Медсестра підтвердила ці слова, показавши помережаний записами блокнот.
— …і попросив її дзвонити мені щодня, по кілька разів. По чотири, га?
— Так, докторе.
— Тож можете бути певні, що вас добре доглядатимуть. Ха-ха.
Міс Гапґуд відгукнулася луною на цей смішок. Еммет засумнівався: може, не вдалося вловити суть жарту.
А тоді Кардіфф «побіг». Цей процес складався з кількох етапів: лікар кілька разів брав свою сумку, відставляв її, в останню мить написав якийсь рецепт, послав медсестру шукати загублений стетоскоп і, зрештою, заблокував двері вітальні своєю огрядною фігурою. На той час Еммет, не маючи секундоміра, дійшов висновку, що «бігти» — це лише мовна риторична фігура, ходова в лікарняних палатах. Чи так, чи сяк, а його думки розвіяла міс Гапґуд, що гепнулася на підлогу, перечепившись за поріг. Перш ніж Еммет встиг звестися, вона вже була поруч, міцно вхопившись за його правий зап’ясток.
— Містере Моппет, гадаю, що спочатку нам треба познайомитися.
Еммет хотів був спочатку подати своє справжнє ім’я, але вона докинула:
— Напевно, вам варто знати, що я дуже незграбна. Розумієте, що я маю на увазі?
У багатьох подорожах до Еммета звертались із запитаннями тою чи іншою незрозумілою мовою, на які часто вдавалося відповісти на миґах, а ось цього разу трапилася безвихідь. «Мені шкода» звучало фальшиво, як і «на жаль». Він уже мало не бовкнув мучене «чи не можна було б чимось зарадити цьому?», аж тут медсестра сама собі відповіла на запитання тим, що відпустила зап’ясток, рвучко встала і в тому пориві перекинула покритий латунню стіл разом із чайним срібним сервізом із дванадцяти предметів — річ, яка, на Емметову думку, стояла доволі-таки віддалік.
А тоді дзенькіт сервізу — багатьох гонгів — дав сигнал новій кіносцені: на порозі стали юний Карлос Дейвіс і поряд нього міс Трейнор. Уродженець маленького містечка у штаті Дакота, Карлос Дейвіс не мав у собі ані крихти манірності та штучності, які йому приписували. Не його провина, що народився рідкісним красенем із невеликим даром мімікрії.
Еммет звівся, остерігаючись, аби не роздушити ногою маленького горщичка на сметану.
— Привіт, містере Дейвіс.
— Моє шанування! — відповів Дейвіс і запевнив: — Не подумайте, що я з отих домовласників, які мають звичку наглядати за мешканцями. Я випадково натрапив на лікаря й захотів спитати, чи не міг би я чимось зарадити.
— Що ж… Це дуже люб’язно з вашого боку.
Домовласник кинув оком трохи вбік, де в міс Гапґуд тривав непевний рух срібних посудин, який навряд чи можна було описати словом «збирання», бо гонг час від часу озивався упродовж усієї розмови.
— Хочу, щоб ви знали: я до ваших послуг. Я залишив свій особистий номер вашій… вашій… — його очі з видимим схваленням зупинилися на міс Трейнор, — секретарці. У телефонній книзі його немає, а у неї тепер є. — Він помовчав. — Тобто тепер вона має мій номер. То я піду — на одну з тих радіопередач! Хай йому біс!
Дейвіс меланхолійно хитнув головою, на прощання махнув рукою, нагадавши цим жестом приїзд королеви Єлизавети до Канади[223], і вийшов. Уже в передпокої хода переродилася в розмашистий біг легкоатлета.
Сівши, Еммет звернувся до міс Трейнор.
— Ви навіть устами не поворухнули, а це ж був кумир, на якого моляться дівчата.
— Я старалася не підпускати його до себе, — холодно відповіла вона. — Здійснити це фізично неможливо. Чи є щось конкретне, чого б ви зараз від мене хотіли?
— Так. Сядьте, і я в кількох словах поясню, в чому полягає ваша робота.
Вона нагадувала Емметові дівчинку, через яку він глибоко страждав семирічним хлопчиком, ось тільки замість тонких косичок у міс Трейнор спадало до плечей рудувате волосся з жовтими пасмами[224], та ще була в неї така усмішка, по-особливому запитлива й багатообіцяльна, якої досі ніколи не траплялося бачити.
— Я написав щось на зразок наукової праці. Вона лежить на кухні — посильний приніс пакунок від видавництва. Завтра книжку опублікують, але ніхто її не читатиме. — Монсен раптом глянув їй у вічі. — Чи хвилює вас те, як змінюються океани і як зароджуються припливні хвилі?
Дівчина дивилася на нього, ніби розмірковуючи.
— Чом би й ні?
— Я мав на увазі те, чи купили б ви таку книжку.
— Ну… — затнулася міс Трейнор, — за певних обставин купила б.
— Еге, то ви дипломатка[225]?
— Правду сказати, не купила б, якби сподівалася, що дістану її з підписом автора.
— Дипломатка, — буркнув Монсен. — Так би мовити, пані посол. Хай там як, а ця книжка потрапить у географічні відділи бібліотек і приваблюватиме термітів, аж поки комусь не стукне в голову такий самий бзік, як ото мені. Тим часом я ношуся із задумом написати пригодницький роман, який міг би зацікавити хлопців. Приємно, коли хтось читає те, що ти понаписував. У мене вже є тисячі нотаток. Подивіться, будь ласка, чи немає там у передпокої портфеля.
