— Що це за гармидер?
Збентежившись, Ітан обернувся — й опинився віч-на-віч із Педдларом Тенбруком та його трьома приятелями.
— Юна леді поїхала транспортером, — пояснив він, зашарівшись.
— Отак і поїхала. Тоді й ми за нею.
Троє юних англійців справді скочили на стрічку й рухались у кільватері дівчини вперед, до очевидно розлюченого вартівника.
— Нам краще зійти сходами, — сказав Педдлар, кинувши цікавим оком на Ітана. Коли вони приєдналися до решти гурту, Ґвен нічого не сказала, тільки відвертала очі від Ітана Кеннікотта.
Троє англійців дієво примножили сум’яття на причалі.
На мить кипуча діяльність навколо майданчика трапа — квапливі стюарди, торохтливі залізні колеса сотні вантажних візків, прудкий запах гавані — начисто вимела прикрий випадок із пам’яті Ґвен. На кораблі вона разом із гуртом ішла багатьма коридорами, вздовж яких стояли стюардеси з ввічливо складеними руками. Передував їм величезний букет — обрамлений нічним жасмином букет із рідкісних ірисів, дельфініумів, геліотропів та сокирок, з ліліями святого Йосифа[144], тільки що доправленими з Нового Орлеана. Ґвен ішла його духмяним шляхом. Коли згущений аромат заклубочився під дверима, стюард, який вів гурт, сказав:
— Ось салон місіс Тенбрук.
Білява жінка-квітка, шикарна за найвибагливішими вимогами Ґвен, звелася, щоб привітати гостей, і один із англійських хлопців сказав:
— Ви не зможете позбутися схиблених виконавців румби, місіс Тенбрук, хай навіть попливете до Вест-Індії.
Ці слова глибоко схвилювали Ґвен; то була подорож яскравих каталогів — тропічних місяців у небі, миготливих басейнів і ніжної музики на зачарованих пляжах.
— О, то вона знайшлася! — вигукнула місіс Тенбрук, побачивши пелерину. Вона взяла цю коштовну річ і спрагло приглядалася. — Скажіть мені, де її знайшли.
— Мабуть, це малоцікава історія, — відповіла Ґвен. — Це сталося на Двісті шістнадцятій стрит.
— А як туди потрапила ця пелерина? Я позичила її співачці — мадам Райтіні, а та, звісно, мешкає в зовсім іншому місці.
— Її знайдено в автомобілі ось цього водія, — додала Ґвен. — Ми обоє знайшли.
— Тоді сядьте й розкажіть докладно. Мені відлягло від душі, бо дуже вже мила ця пелеринка.
Ґвен зразу ж стала розповідати, як її занесло на Двісті шістнадцяту стрит. Коли розповідь закінчилася, місіс Тенбрук сказала:
— І ось ви пропустили спектакль — яка шкода! — Вона розгублено глянула на Ґвен, не дуже-то знаючи, як повести мову далі. — Я помістила оголошення про винагороду в пополудневій газеті…
— Правда, згубу знайшов також цей водій — нарівні зі мною, — швидко перебила Ґвен.
Усі дивилися на Ітана Кеннікотта та Педдлара Тенбрука.
— Все це дуже добре, але я хотів би дізнатися, що він мав на меті, стоячи з пелериною на причалі й кажучи, що не віддасть її.
Ітан спаленів.
— Я цього не сказав.
— Ви сказали щось подібне. Мамо, пропажу знайшла ця дівчина, а таксист не мав із цим нічого спільного.
— Я й не стверджував, що маю щось спільне, — відповів Ітан.
— То як тоді бути? — спитала місіс Тенбрук. — Хто ж знайшов пропажу?
Вона обірвала саму себе, коли теленькнув дзвоник і відчинилися двері, впускаючи бридкий бриз із іншого світу. На порозі стояв архетип усіх легендарних таксистів, брудний, зловісний і грубий, як свиняча шкура.
— Хто тут загубив пелерину? — спитав він твердим голосом.
— Що це означає, стюарде? — різко запитала місіс Тенбрук.
— Мадам, цей чоловік запевняє, що пелерину знайшов саме він.
— Не те що знайшов, — виправив його містер Майклсон. — Я керував машиною, коли в ній залишили цю пелерину, а потім передав машину ось цьому йолопові… — Він кивнув на Ітана. — Він знайшов загублену річ і нічого не сказав мені про це. Я запідозрив щось не те, коли сьогодні він прийшов до гаража. Ну, а стариган, що у вас служить, підказав мені, що й до чого.
Місіс Тенбрук нетерпляче водила очима від одного таксиста до другого.
— Мені належить частина цієї винагороди, — заявив Майклсон. — Минулої ночі я порозвозив усю компанію, а тоді пішов на вокзал Ґранд-сентрал і поспав три години. Я не чіпав машини, а це ж усе одно, що подбав про пелерину.
— Але ви не знали, що в машині була пелерина.
— Не зовсім так. Сьогодні вранці цей хлопець прийшов і поїхав машиною, перш ніж я встиг заглянути в неї. Я працюю в цій компанії дев’ять років, а в нього нині перший робочий день. Отож знаходить він цю річ і нічого мені не каже. А я з жінкою…
— Мені цього досить, — перебила місіс Тенбрук. — Очевидно, що пелерину знайшла юна леді, й жоден із вас двох аж ніяк не може претендувати на якусь винагороду.
— Яка ще юна леді? — спитав містер Майклсон. — Ага, ось ця.
— Якщо ви заглянули в пополудневу газету, — вела далі місіс Тенбрук, — то, мабуть, зауважили, що я не назвала якоїсь певної суми. Тож назву її — по три долари кожному. Це відшкодування за втрачений час.
Відкривши гаманець, вона зняла ґумовий шнурочок із пачки асигнацій.
— Три долари за шиншилову пелерину! Ну, якщо це не…
— Притримайте язика, — перебив Педдлар Тенбрук.
— Мушу ще подякувати цьому хлопцеві за це, — сказав Майклсон. — Ані словом не обмовився, підлий шмаркач.
Він раптово ступив до Ітана Кеннікотта й лівою завдав йому нищівного удару в щелепу. Збитий з ніг, юнак перелетів через низький кофер і лунко вдарився об стіну.
— Прибережи собі той дріб’язок, леді, — буркнув забіяка й вийшов із кімнати.
— Еге, це йому так не минеться! — вигукнув Педдлар Тенбрук і кинувся навздогін за містером Майклсоном.
— Облиш! — наказала його мати. — Я не витримую таких сцен.
Один із англійців допоміг Ітанові звестися на ноги. Похитуючись, той сперся на стіну й затулив рукою очі.
Понишпоривши в гаманці, місіс Тенбрук знайшла банкноту.
— Дайте йому десять доларів і скажіть, щоб теж пішов собі.
Втупившись у банкноту, Ітан похитав головою.
— Дрібниці, — сказав він.
— Покладіть це йому в кишеню, — наполягала вона, — і спровадьте його.
— Хтось мав би допомогти йому вийти, — з болем мовила Ґвен. — Він травмований.
— Я це зроблю, — зголосився англієць і попросив приятеля, щоб той підсобив.
Збентежена й приголомшена, Ґвен рушила за ними. Її зупинила місіс Тенбрук.
— Почекайте хвилинку, поки я віддихаюся. Хочу поговорити з вами.
— Цей чолов’яга не мав права ось так ударити його, — сказала Ґвен.
— Жахливий випадок. Ніколи не зв’язуйтеся з такими людьми, — відповіла місіс Тенбрук і звернулася до сина: — Педдларе, замов склянку хересу для мене й чашку чаю для цієї юної леді.
— Ні, дякую, мені треба йти, — сказала Ґвен. — Мушу подзвонити своїй наставниці в готелі.
— Ви можете подзвонити з корабля. Педдларе, піди з нею й знайди телефон.
Ґвен сподівалася, що її дівчата пішли на виставу, як передбачалося. Але цілком можливо, що місіс Таллівер досі в готелі, бо непокоїться пропажею своєї підопічної. За кілька хвилин дівчина здивувалася, почувши голос Діззі у слухавці.
— Чому ти не на спектаклі? — спитала Ґвен.
— Я запізнилася. Місіс Таллівер залишила два квитки для нас і записку. Уже йду.
— Скажи їй, що зі мною все гаразд.
— Де ти?
— На кораблі, що йде до Вест-Індії, — двозначно відповіла Ґвен.
— Що? — вигукнула Діззі. — Ти знайшла справжню перлину?
— Маю на увазі, що йде корабель, але без мене. Хотілося б, щоб він відчалив, а я випадково залишилася на борту. Чому ти запізнилася?
— Мене замкнули в пташиному будиночку.
— У чому?
— Я пішла до зоопарку, а доглядач вийшов на обід. Ідіотський випадок. Ніколи вже не захочеться мені дивитися на птаха.
Коли Ґвен повернулася до місіс Тенбрук, ця леді вже пройнялася ідеєю.
— Нелегко придумати нагороду такій дівчині, як ви, — мовила вона. — Мені спало на гадку ось що. Я вирушаю в цю подорож тільки для того, щоб забрати мою стару тітку й привезти її до Нью-Йорка. Отож я й подумала, чи не захотіли б ви підтримати мені компанію й поплисти на цьому судні. Цілком певно, я зможу домовитися про це з вашими батьками, хоч вони й далеко звідси.
