— Так чи сяк, а ти бачиш, що в мене клопіт, — сказав він.

— Дамо раду з ним, — відповіла вона, прояснівши.

Йдучи з ним після вечері в темних тінях Гіллгаус-авеню, Кікі раптом мовила:

— Ріпе, ти так мені подобаєшся…

— Подобаюся тобі? Що це означає? Я подобаюся вболівальникам на стадіоні.

Кікі сама відчула брехню у своїх словах.

— Я думала про тебе все літо… весь час.

Ріп одноруч пригорнув її. Сходив рожево-золотистий місяць із туманним ореолом, у темряві бабиного літа бемкали дзвони. Так само вона стояла торік зі своїм першим коханням — з Алексом Консідайном, з іншим чоловіком на зоряній терасі минулого літа. Нині вона була щаслива й замішана: коли ти не закохалася, то принагідний вродливець видається таким самим, як хтось інший. Однак вона почувалася дуже близькою до Ріпа. Його слова про брата нагадали про все, чого бракувало в його житті, і якусь мить Кікі була певна, що можна відшкодувати той брак: це ж не важко закохатися в нього. Вона потерпала від своєї яскравої невживаної краси.

— Ти не могла б любити мене, — несподівано сказав він. — Це мав би бути хтось із головою на плечах.

Але Кікі вже думала про Ріпа зовсім по-новому, коли, попрощавшись на вокзалі, зайняла своє місце у вагоні першого класу. Поїзд рушив, сидіння перед нею крутнулося, й вона опинилася віч-на-віч із Алексом Консідайном.

Перше враження Кікі — це не той самий молодик, з яким випало розпрощатися десять місяців тому, а зовсім інший: незнайомець із давньої зустрічі, з лагідними зіркими очима, з обличчям, пожвавленим проникливістю та розумінням, — рисами, що передусім привабили її. І ось Кікі, упізнавши Алекса, вділила йому усмішку, з першої миті чарівливу, що мала б холодіти, якби не щезла.

— Гарно виглядаєш, Кікі, — спокійно сказав він.

— А ти сподівався, що я зів’яну?

— Я часто думав про тебе цього літа.

Ті самі слова, що вона сказала Ріпові. І, мабуть, таке саме перебільшення.

— Я хотів був зателефонувати тобі завтра, — додав Алекс, — та ось побачив тебе після гри.

— Он там у вагоні є вільне місце, — порадила Кікі. — Ти б не пересів туди, коли ласка?

— Волію залишитися тут. У грудні експедиція повернеться на Крит, і, гадаю, було б добре, якби ти до неї долучилася. Тільки для того, щоб запобігти всяким розмовам про наше з тобою одруження.

— Тоді, мабуть, я пересяду, — сказала вона. — Моє місце якраз над колесами.

— Ти не захотіла, щоб я попросив пробачення. Тобі від цього тільки прикро було б.

— Одне тебе спитаю. Чому ти мене покинув? Тепер мені до тебе байдуже, але цікаво знати.

— Я хотів трохи побути зовсім сам. Колись це поясню, але тепер мені в голові одне — те, що я промарнував десять місяців без тебе.

Серце Кікі навіяло спомини, помандрувавши в грудях.

— Чи сподобалася тобі гра? — спитала вона. — Як на гарвардця, ти щось дуже вже цікавишся Єлем.

— Я виконав таку собі спортивну розвідку. У футбол грав ще на другому курсі.

— Тоді я тебе не знала.

— Ти нічого не втратила. Мені було далеко до Ван-Кампа.

Кікі засміялася.

— Здається, я від тебе почула це прізвище. Ти сказав мені, що його купив Єльський університет.

— Так, але я не певен, що єльцям це пішло на велику користь.

— Що ти маєш на увазі? — враз насторожившись, запитала вона.

— Не варто було мені про це згадувати. Поки що ми нічого не знаємо напевно.

Уява Кікі перебігала по різних можливих випадках. Може, містер Ґіттінґз десь за скляночкою похвалився своєю оборудкою? А може, це якось пов’язано з Ріповим братом?

— Ймовірно, що це закінчиться нічим, — докинув Алекс. — Та й не годиться мені про таке говорити, бо ж я нібито мав би вважати його своїм суперником.

— Що ж, я вже привчена не сподіватися надто багато від тебе, Алексе.

Кікі рвучко звелася й рушила до іншого місця, та він підійшов туди і, нахилившись над нею, сказав:

— Не маю права засуджувати тебе, Кікі… але дуже вже непокоїть мене твоє щастя.

— Мені що — перейти до вагона другого класу?

— Я сам туди піду.

У цю мить Кікі ненавиділа Алекса й прагла, щоб Ріп холоднокровно та елегантно «скрутив йому в’язи». Але тут не футбольне поле, і Ріп не покаже себе в усій красі. Бідолашний Ріп. Він досі нічого не зробив, хіба що знісся понад світом на важелі свого довершеного тіла.

На вокзалі Кікі безуспішно пробувала зателефонувати йому. Додзвонилась аж уранці, коли Ріп сидів за столом у їдальні, й, добираючи слова, передала те, що сказав Консідайн. На тому кінці проводу тривала довга мовчанка, і тоді озвався голос із відтінком розпачу:

— Я завжди можу покинути коледж.

— Ріпе, не кажи так. Але я хочу, щоб ти був обережний. Ти часом не обмовився комусь про Ґіттінґза?

— Ні.

— Тоді ні в чому не признавайся. Запам’ятай, Ріпе… Хоч що станеться, я завжди з тобою.

— Дякую, Кікі.

— Всерйоз кажу: хоч що станеться. Я не проти, щоб усі це знали.

Переповнена почуттями, збуджена, Кікі повісила трубку. Її покровительські інстинкти гуртувалися на Ріповому боці й відчутно давали про себе знати. Дівчина тішилася й гордилася, коли він блискуче зіграв у матчі з принстонцями. Та за три дні вона заглянула в рубрику футбольних новин і вгледіла разючий заголовок.

У ЄЛЬСЬКОМУ КОЛЕДЖІ СПРОСТУВАЛИ ЧУТКИ

ПРО НЕПРАВОМІРНІСТЬ ВИСТУПІВ

ВВАЖАЮТЬ, ЩО ЦІ ЧУТКИ СТОСУЮТЬСЯ

ЗІРКИ ЇХНЬОЇ КОМАНДИ

У Кікі завмерло серце. Вкотре вона розглянула всі можливі канали витоку інформації. Містер Ґіттінґз заперечував, що такий витік стався через його необережність. Попросту чек, виписаний у нью-йоркському банку, міг пройти через руки когось із гарвардців, і той міг зауважити знайоме ім’я та прізвище. Хай там як, а тут важко щось довести.

Крім того, Кікі була певна, що Ріп поводився обачливо. Адже минулого літа він відмовився від пропозиції грати за готельну бейсбольну команду.

Враз запанікувавши, Кікі стала шукати в телефонному довіднику номер Консідайна й здригнулася, побачивши знайомі цифри. Виявилося, що Алекс у Кембриджі й сьогодні його сподіваються вдома. Весь день Кікі видзвонювала за ним, не називаючи себе. А о шостій проґавила Алекса, зате дізналася, що він вечерятиме в Гарвардському клубі[210]. Похапцем накинувши на себе вечірню сукню, вона приїхала на Сорок четверту стрит і попросила підозріливого швейцара передати записку містерові Консідайну. Той вийшов здивований, без капелюха, і в найближчому гриль-барі Кікі перейшла до суті:

— Сьогодні вранці я заглянула в газету. Йдеться про Ріпа Ван-Кампа, хіба ні?

— Я не можу цього сказати, Кікі.

— Ти ж сказав мені в поїзді. Я хочу дізнатися, що ти маєш проти нього.

Алекс завагався.

— Можу сказати одне. Якби ми мали незаперечні докази проти нього, то досі уже діяли б.

— Отже, у вас немає доказів?

— Наразі я не знаю жодного доказу.

З цих слів вона здогадалася, в чому річ.

— І ви ось зараз чекаєте якогось доказу.

— Ти закохана в цього футболіста, Кікі?

— Так.

— Щось не можу в таке повірити.

— Не можеш? Гаразд, якщо ти хоч щось зробиш, щоб не дати Ріпові вийти на поле, то я вийду за нього заміж уже завтра ввечері… Якщо він захоче мене взяти.