Знов скрипнули двері в інше приміщення, куди ввійшов сержант Ягідка. Капітан помітив, як на підлогу впав деформований квадрат жовтавого світла. Потім він вирівнявся і освітив усю широчінь прочинених навстіж дверей. Перед очима капітана постали тисячі й сотні тисяч мерехтливих свічок, що догоряли в якомусь неймовірно казковому зеленому саду з екзотичними деревами. І поміж цих кипарисів, пальм, тису, орхідей, гіацинтів блукали сотні сержантів... Ягідок з пістолетами в руках... Догоряли свічки, пахло гарячим воском і ладаном, хвоєю і димом від імпортних цигарок та сигар, губною помадою, коньяком та цитрусовими... На великому столі валялись розкидані й надкушені помаранчі, банани, ананаси... Багато неприбраної шкірки від екзотичних солодких делікатесів. Ще здавалося була теплою недопита й запашна кава в маленьких філіжанках...
Сержант Ягідка проминув велику дзеркальну кімнату і вийшов на балкон через розчинені скляні двері, що погойдувалися на двох маленьких петлях і також скрипіли. Здавалося, вони ось-ось зірвуться з петель і полетять униз, де панувала вода. Сержант підійшов до ажурної огорожі, глянув униз і ледь не обімлів. Широко розплющеними очима на нього дивилася молода і надзвичайно вродлива жінка, що лежала розкинувши руки, як крила, на м'якій шовковистій траві, наче хотіла злетіти, але передумала. Вона була гола і ... мертва...
Розділ XI
Уранці бізнесмена Орендочку запросили до управління внутрішніх справ. Наш знайомий спочатку обурювався, обіцяв поскаржитися прокурору і все запевняв, що міліція, мовляв, як за совєтів, так і сьогодні дозволяє собі все, що їй заманеться. А щодо порушення прав людини, то взагалі це питання гідне підняття у штаб-квартирі ООН — і не нижче. Однак дешевий шантаж не пройшов.
Коли «кип'ятильник» його душі охолов, капітан Дубль спокійно запитав:
— А тепер розкажіть нам, будь ласка, де ви були вчора вночі, починаючи з двадцять другої години?
— Вам потрібно моє алібі?
— Так, — незворушно відповів капітан.
— Я когось убив, підрізав, отруїв, задушив, повісив?
— А якщо я скажу, що утопив?
— Утопив?!
— Авжеж, утопив! Спочатку переспав з вродливою дівчиною, потім, щоб не було свідків, напоїв і утопив...
— Я утопив?! Кого, де? Ви що, капітане? Український бізнесмен?.. Та ви знаєте, що мене знає вся Європа, Америка...
— «Європа-блюз»? Ви це хотіли сказати?..
Бізнесмен Орендочка при словах «Європа-блюз» несподівано вкляк. На його чолі з ледь помітними залисинами виступили краплини поту, і біляве волосся навіть трохи потемніло від вологи, як солома після сильного дощу.
— У вас цигарка знайдеться?
— Я не курю і вам не раджу.
Орендочка роздумував. Він крутнувся в один бік на стільці, крутнувся в інший, наче шукав допомоги. Потім схопився з місця, потер свої зволожені долоні, відчув, що раптом пересохло в горлі. Знову сів, намагався ще раз для чогось схопитися, тоді повернувшись до капітана запитав:
— Мені хоч тут вставати, ходити можна? Чи в міліції тільки сидять?
— Сидять, чоловіче, в тюрмі, — відповів ледь усміхнувшись капітан. — А в міліції...
— Я розумію... О Боже, а душа ж відчувала моя: щось таки має скоїтись!.. Але щоб так... Мені Бодьо казав: «А може не треба?» Так ні, я його запевнив, що все буде о'кей... Мені так хотілося, знаєте, по-європейськи... Ну, як у Європі... Здивувати Америку. Я його й справді здивував. Він мене запевнив, що нічого подібного не мав, не відчував... Як випив, казав: «О романтика!.. Кір смайлінг! Геньо, посміхаймося!..» А тепер що мені накажете — плакати?! Накажете плакати? — в Орендочки перехопило в горлі, і він схопився з місця.
— Ми нічого не наказуємо. Ми вас просимо поки що сісти...
— Ага, поки ви просите сісти, а тоді посадите невинного. Коли ж знайдете того, хто вбив чи утопив, мене якраз випустять із тюрми. Я вже таке десь читав у газетах... А хто мені поверне молодість? — Орендочка аж схлипнув. — Ви кажете, алібі... А де ж я його в біса для вас дістану? Де?.. Стільки зараз? О Боже... Рівно дев'ять двадцять!.. Зателефонуйте в Бориспіль, я вас дуже прошу!.. Тільки запізнення літака мене може врятувати... Бодьо летить літаком «Люфтганзи». Спочатку до Франкфурта, а потім далі, на Майямі... У Флориду... Я прошу вас, пане капітан! Чи я маю казати тепер: «Громадянине начальник?» — Орендочка спробував було підхопитися. Та щось згадав, присів, протер руки носовичком, витер спітніле чоло, шию. — Бодьо полетів на Франкфурт. Може літак запізнився? — прошепотів наче в маренні.
— Німецькі літаки не запізнюються. Німці — пунктуальний народ...
— Я розумію, і все ж таки, я вас дуже прошу... Зателефонуйте... Дозвольте я...
— Гаразд, — погодився капітан Дубль і натис на кнопку виклику.
На порозі кабінету з'явився сержант Ягідка.
— Сержанте, зателефонуйте, будь ласка, в аеропорт «Бориспіль» і дізнайтесь чи не вилетів рейсовий літак німецької авіакомпанії «Люфтганза» курсом Київ-Франкфурт-Маямі. Якщо він ще там, то розпорядіться, щоб негайно зняли з рейса громадянина США Богдана Михлика і затримали без пояснень...
— Єсть! Дозвольте йти?
— Йдіть, сержанте!
Бізнесмен Орендочка здивовано глянув на капітана і водночас перелякано, шморгнувши своїм м'ясистим носом.
— Ви й про Богдана знаєте?
— Ми тут усе знаємо. Ви краще давайте, Орендочко, відверто й щиро зізнайтесь про вчорашнє. Ви з ким були в ліжку — з Феррарі чи Юлією?
— З Юлією, — він опустив очі.
— Сьогодні її вранці знайшли мертвою...
— О Боже, пане капітан!.. Як же це могло статися?
— Ось про це я й хотів би від вас почути...
— Ви сказали, що це я її втопив?
— Я такого не стверджував. Але ж ви мене запитували: «Я когось убив, підрізав, отруїв, задушив, повісив?» Я вам у відповідь кинув: «А якщо я вам скажу, що утопив?!»
— Прошу пробачення, капітане... Чи я можу так до вас звертатися?
— Можете, тільки давайте все по порядку...
— Я з радістю... О п'ятій вечора... Може це було й трохи пізніше... Ні, таки о п'ятій мені зателефонували... Я почув жіночий голос... Так, це був приємний жіночий і бадьорий голос... Жіночка пояснила, мовляв, турбують із театру «Європа-блюз»... Це був своєрідний пароль. Вони мені так сказали, коли я був у них раніше... Ну, ви розумієте про що я... Завважте, що того разу я не був у них по своїй волі... Ну, як повернувся з Лондона...
— Ви уже це мені розповідали минулого разу. А нас цікавить тільки вчорашній вечір, ну і ніч відповідно... Розумієте?
— Так, так!.. Мені запропонували відвідати «Європу-блюз», як і домовлялись тоді... Я сказав, що з радістю і запитав чи можна прихопити з собою американського приятеля. Бодьо, та ви вже все про нього знаєте... Вони не заперечували... Він мав сьогодні відлітати на Маямі. Тож я хотів йому встигнути хоч щось зробити приємне, на згадку... Ну, щось таке приємне, яке б йому запам'яталося надовго... А тут «Європа-блюз»... Я попросив, щоб вони мені передзвонили, а я пораджусь з Бодьо. Той же жіночий голос пригрозив: «Тільки не з міліцією. Бо компрометуючі матеріали і негативи в нас зберігаються ви знаєте де»... Я запевнив, що все буде о'кей... Через півгодини той самий голос повідомив коли й де їх треба чекати... Знаєте, такий доволі приємний ввічливий... Контральто чи скоріше мецо-сопрано... — Орендочка поглянув на капітана. Дубль щось за звичкою малював олівцем і склалося враження, що він бізнесмена й не слухає. — Я щось не таке кажу?.. Вам не цікаво?
— Нам цікаво все, — підвів на нього колючі й холодні очі капітан Дубль. — Продовжуйте. Але якщо можна, то без мецо-сопрано...
— Я спробую... Так от, Бодьо не хотів їхати. Я бачив, що він не наважується... Тож підбадьорив його... Мовляв, це театр одного глядача — «Європа-люкс»... Перепрошую, «блюз»... Ну, «блюз» для нього поняття зрозуміле... І він зрештою погодився... Я його запевнив, що він там може брати участь у грі, а може просто дивитися, як грають інші актори... Це профі... Вони потрапили під скорочення, бо держава не дала дотації і вони заснували свій приватний театр і грають...
