— Там щось трапилося, — мовив капітан, коли вони виїхали на узбіччя, майже впершись у металеву сітку-огорожу, що захищала автостраду від лісових тварин: лосів, косуль, оленів, кабанів, які часто намагалися вибігати на автостраду.
— Попереду вбили... Здається... Господи!.. — майже прошепотів Голубей. Капітан Дубль вийшов з автомашини, відчинив передні праві дверцята і запитав лейтенанта:
— Вікторе, як ти? Все гаразд?
— Здається. Хоча могло б бути й гірше...
— Казав, що треба пристібатися... Не слухаєш старших... Ану покажи! О, та тут нема чому до весілля й заживати... От тільки боюсь невдачі... Я страшенно забобонний, як усі подоляки...
Підійшов сержант Квочка.
— Дозвольте доповісти?
— Ти ще мені тут козирни, — прикрикнув на нього Дубль. — Глянь на себе — ти ж не у формі.
— Достеменно так!
— «Достеменно», — перекривив його капітан. — Сідайте в автомашину. Що там?
— Іноземці лося вбили чи збили...
— Що значить «убили» чи «збили»?
— Лось збив іноземців, — виправився сержант Квочка, переодягнений у костюм дипломатичного представника. — Тварина перебігала дорогу, а іноземці в нього на повній швидкості машиною...
— Жертви є?
— Один лось постраждав і автомобіль у... гармошку...
— Гаразд, у нас мало часу... Працівники ДАІ разом з ветеринарами розберуться... Поїхали!
Вони з'їхали з бровки автостради і лягли на попередній курс — Київ-Бориспіль...
Біля величезної брами, що закривала в'їзд до аеродрому, їх уже з нетерпінням чекали. Згодом вони під'їхали до депутатської кімнати (так за звичкою називали обвите плющем приміщення, сховане від простого людського ока). Увійшли до зали, устеленої дорогими килимами та доріжками, в яких ноги м'яко втопали...
— Тут сам Президент ходив зі своєю свитою, — шепнув капітан Дубль лейтенанту Хорту. — Проведемо успішно операцію, у Київ переведу. Не дадуть квартири, одружимо на багатій киянці, щоб одразу міцно став на ноги... Чи ти хочеш по любові?
— По любові, пане капітан...
— Тоді доведеться жити в Одесі... А з тобою мені хотілося б попрацювати... Що ж, викликатиму під час чергової відпустки чи за рахунок майбутньої відпустки, якщо ти так любиш романтику... В Одесі на роботі відпочиваєш, у нас, під час відпустки, працюєш. Іде?..
— Іде!
Миловидна жіночка в білосніжному халаті подала справжню гарячу каву.
— Якщо вам з цукром, він на столі... Можемо запропонувати вершки, молоко. Багато хто ласує з вершками...
— Нам також з вершками, — попросив капітан, а коли молодичка відійшла до холодильника за вершками, він вивчаючи оглянув її і задоволено констатував для себе, що «вона ще у віці сунички з молочком» і, хитро примружившись, додав: — Посмакуємо кави з вершками, якщо не як депутати, то хоч як дипломати...
Квочка цвів, як весняна півонія... Він не спускав очей з гарненької, стрункої ще молодички з прямим і невеличким носиком, з такими ж живими, усміхненими очима, з надзвичайною люб'язністю та приязню і думав: «Цікаво, а за кого вона мене сприйняла: за аташе, дипломата чи дипкур'єра? А більше тих посад, хто працює в посольствах, я, на жаль, і не знаю».
Дубль думав зовсім про інше. Він дивився на цю вродливу жінку і сам про себе міркував, дивуючись: «Чи вони тут у аеропорту конкурси краси влаштовують? Або в них традиція така... Де вони підбирають таких красунь? Дамочка вже не першої стиглості, але... але...» Словом, вона належала до тих жінок, які, здається, ніколи не старіють і навіть у похилому віці зберігають свою привабливість і жіночність... «Хотіли б мати таку "бабусю"? — так і підбивав зсередини чортяка капітана Дубля запитати про це в лейтенанта. — Нічого, матимеш "Феррарі"...» Йому вкотре кортіло сказати Хорту цю фразу. Він уже готовий був повторити її, та в цю мить до зали стрімко ввійшов службовець у формі і коротко повідомив:
— Літак приземлився!..
Розділ V
У барі для іноземців перебувало не більше шести чоловік. Усі чекали переважно своїх запізнілих знайомих чи родичів. Останній нічний рейс, що мав прибути з Франкфурта, запізнився на годину. Саме тому лейтенант Хорт зайшов сюди одразу після «проходження митниці» і присів за стійку бару. Молодий бармен, схожий на цигана вправно витирав білою серветкою високі склянки і привітно всім посміхався в свої чорні вуса. Кругленькі й темні очі бігали, ніби придивлялись, де ж сховався кіт. Ніс картоплиною дещо у ніздрях розпух чи то від пахощів спиртного, чи то від звички принюхуватися буквально до всього.
— Що будемо замовляти? — ковзнув він своїми очицями по статурі лейтенанта Хорта, натреновано міряючи й вивчаючи його з голови до ніг. Хоча ніг Хортових і не було видно. Вони надійно сховалися під високою стійкою бару.
— Віскі з содовою, будь ласка! — чітко вимовив Хорт англійською мовою. Принаймні так йому здавалося. Він кинув обережний косий погляд на сусідів ліворуч, що сиділи через дві тумби від нього, але в їхніх очах нічого не помітив підозрілого. Закоханій парі було не до нього. У найвіддаленішому кутку біля самого вікна, що виходило на площу перед фасадом будівлі аеропорту, звідки добре було видно автостоянку і клумбу, щедро засаджену квітами, сидів бравий молодик з такими ж чорно-смоляними вусиками, як у бармена, тільки вертикальними й тоненькими. Дві ледь помітні їх смужечки росли, здавалося, з кожної ніздрі хрящуватого носа і зупинялися над обривом верхньої тонюсінької губи, ніби роздумуючи чи зазирати їм далі, чи зупинитися прямо тут. Очі, в яких відбивалися блискітками нічні прожектори, що освітлювали аеропорт, неоново поблискували й, здавалося, ні на мить не випускали зі свого поля зору бармена. Кошлатість його брів надавала йому якоїсь чи то злості, чи то зосередженості.
Бармен продовжував протирати бокали. Потім, помітивши ще двох іноземців, раптом голосно запитав спочатку українською мовою, а тоді англійською:
— Панове, у кого знайдеться розміняти сто не фальшивих доларів? — при цьому він так щедро посміхався, ніби оті долари збирався в цю мить комусь дарувати.
Кілька чоловік йому відповіли, що у них валюта на картках, молодята навіть не підвели голови, а Хорт наче відчув, що саме він зараз має подати себе мільйонером і показати всій цій братії купу доларів готівкою в кишені.
— Я, сер! — тихо повідомив Хорт, оскільки бармен найближче стояв до нього.
— О, сенк'ю, містере...
— Свенсон, — підказав йому не задумуючись Хорт.
— Сенк'ю, містере Свенсон! Ви скандинав!
— Ієс, швед!
— О, жовто-блакитний прапор, Полтава, Карл XII...
— Не Полтава, не Карл XII. Свенсон — Київ. Комівояжер. Комерсант. Бізнес.
— О'кей, о'кей! — посміхнувся бармен. — у нас усі подають крупні купюри... Нема дрібних!
— Ієс, я розумію, — посміхнувся у відповідь лейтенант Хорт, відраховуючи дрібні купюри з товстенької акуратно перев'язаної пачки. — Можете взяти і за віскі.
— О'кей, — продовжував посміхатися бармен і раптом той бокал, що так ретельно витирав, поставив на місце, а з буфету взяв високу склянку, розцяцьковану під африканського папугу. На ній урізнобіч розліталися такі яскраві метелики ти маленькі папужки, що, здавалося, здатні осліпити своїми фарбами любого відвідувача.
— У нашому барі шведів ще не було. Ви перший, — не переставав посміхатися бармен. — Нам дуже приємно. Україна — Швеція. Дружба, фройндшафт, — закінчив він чомусь по-німецьки. Тоді налив у високу склянку віскі, додав содової і запитав чи не вкинути йому ще й шматочок льоду.
— По-вашому криги? — показав свою обізнаність в українській мові лейтенант Хорт.
— Криги, криги, — посміхнувся вкотре бармен. — Але то переважно кажуть у Західній Україні. У нас кажуть здебільшого лід. Крига то весною. Повінь. Крига, крижини...
— Ви є філолог? — потягуючи віскі, поцікавився Хорт, все глибше, як йому здалося, входячи в роль інтуриста, чи точніше шведського бізнесмена. «Хоча б цей бармен не знав шведської чи німецької, — раптом стрільнула в лейтенантовій голові думка. — Пий віскі і мотай звідси. Тільки не по-нашому — одним залпом». На щастя, до бармена підійшов бровастий і французькою мовою запитав:
