— Як, без лупи? — здивувався Квочка, правильно зробивши наголос.

— Психотроніка, сержанте.. Почуття, яким володіють люди нашої з вами професії... Виробляйте і в собі, Квочко. — Майор взяв монету і підійшов до вікна.

Сонце сповзало з зеніту і заглядало через шибку в кабінет. Майор поклав на підвіконні монету й відійшов.

— Хай просохне, — промовив він. І знову потяглися хвилини мовчання, довгі, наче в холодильнику. Майор Ситорчук нерухомим поглядом якусь мить дивився просто перед себе. Сонце накреслило на німецькому килимку розміром 2,5×3,5 метра хрест віконної рами, якого досі не було.

— Магнітофон, — взявши в руку монету, несподівано видихнув разом з димом Ситорчук. — Їх найчастіше застосовують у ресторанах. Кладуть будь-де.. Навіть у попільниці. Наші офіціанти на такі гроші уваги не звертають. І тому вона завжди на виду. Ризику ніякого. У цього магнітофона чудова чутливість.

— Але це неможливо! — вихопилося у Фостикова.

— Що неможливо?

— Такий магнітофон у такій монеті?

— Любий мій, ви чули про Миколу Сядристого? Цей закарпатський умілець у день народження своєї дружини підніс їй єдиний у світі за своєю оригінальністю подарунок: відполірував до прозорості людську волосину і в її порожнечу вмонтував виготовлену в мініатюрі гілку з чарівною трояндою на вершечку. На це не здатний жодний чоловік світу. Бо в світі більше таких нема. А ви кажете — монета.

Сержант Квочка схопився за вуса.

— Так, так, сержанте. А на кінчику ваших невідполірованих вусів Сядристий зумів би прилаштувати десятки, якщо не сотні, мікроантен з радіопередавачами. Отака це людина. — Майор дістав із шухляди столу мікрошило й натиснув на якусь невидиму кнопочку. Лейтенант відчув, що йому треба стати хоч на якійсь відстані від мікромагнітофона, щоб не впасти в екзальтацію чи стрес.

Раптом монета ожила. З мікроплівки озвався хрипкуватий голос, який уривчасто й надсадно кричав:

“Ab ovo ad poma! Ad astra! Homo sum: humani nihil a me alienum puto... O tempora, o mores. La is sez faire, la isser passer... Sum persona grata... Quae scripsi — scripsi... Quousgue tandem. Purvenono, abutere patientia nostra.. Sapienti sat... Sine ira et studio. Habcas Corpus, Allaiz vous ong. Fous moi la paix espece de con...”

Коли голос замовк, майор вигукнув:

— Чорт забирай! Тут тисяча дванадцять крилатих слів і афоризмів. Що ви на це скажете, товариші?

— Я не знаю цієї мови, — чесно признався лейтенант Фостиков.

— Мови потрібно вивчати й поважати, — дорікнув йому майор Ситорчук. — Навіть мертві. Чим більше мов людина знає, тим вона багатша. Це раз. По-друге, у нашому лексиконі слів «не знаю» не повинно бути. Сучасний слідчий повинен знати ВСЕ. Чи не так, сержанте?

— Достеменно так!

— Що ви скажете про запис?

— Вигуки п'яного, якого кудись ведуть, а він опирається.

— Правильно. Саме вигуки людини, яка опирається. Що й потрібно мені було довести. Але які вигуки! Що не вигук, то афоризм, що не гук, то крилата фраза. А всі ці безсмертні афоризми і фрази складають ланки одного ланцюга. Я перекладу їх вам, а ви спробуйте все це скласти докупи. Ось послухайте ще раз! — Ситорчук почав перекладати: — «Від яєць до яблук! До зірок! Я людина, і ніщо людське не чуже для мене! О часи, о звичаї! Хай діється, як діється! Я бажана людина! Кому від цього користь? Що я написав, те написав. Доки будеш, Парфеноно, зловживати нашим терпінням? Розумному досить! Без гніву й упередженості!» — це звичайнісінька латинь. Дві останні фрази сказані по-французьки. То лайка. Враховуючи вашу цнотливість, лейтенанте, я не наважуюсь їх перекладати. А втім, — майор, як завжди, правильно і глибоко затягнувся й випустив через ліву ніздрю дим. — Я вам їх перекладу. Перше речення означає: «Облиш мене в спокої, йолопе!» Друге: «Забирайся геть!»

Хто з наших знайомих може лаятися по-французьки?

— Професор Шлапаківський, товаришу майор, — козирнув хвацько сержант.

— Безсумнівно. Саме це… — майор не договорив: на столі задзеленчав телефон. Ситорчук схопив трубку. З мембрани чулося:

— Іноземець сидить за тим же столиком, що й уранці, — повідомив голос, і трубка дзенькнула. Майор Ситорчук зрозумів усе...

— Вибачте, але цього разу я вирішив зробити вам сюрприз, — промовив лейтенант, щільно зачиняючи двері кабінету.

Фостиков торжествував і в душі вже святкував перемогу. Нічого гріха таїти — лейтенантові дуже хотілося загнати майора на слизьке й побачити, як почуватиметься шеф, коли раптом відчує себе безсилим перед нерозгаданою загадкою.

Незважаючи на свою природжену скромність і сором'язливість, Фостиков у ці хвилини нагадував майорові Наполеона Бонапарта перед початком битви під Ватерлоо, бо вів себе дещо зухвало. Майор поблажливо усміхався і спокійно заряджав люльку тютюном, готуючись до двобою.

— Ви забуваєте, лейтенанте. — Ситорчук удавав із себе зовні байдужого, хоча в душі переживав подвійну радість і від ефекту, яким він зараз несподівано здивує лейтенанта, і від того, яким буде розчарованим обличчя його підлеглого, коли той переконається, що «чайнворд Фостикова» розв'язується легко й просто. — Ви забули, лейтенанте, що півгодини тому, познайомивши вас із формулою, я сказав вам: «У цьому рівнянні бракує тільки одного — ікса». Цього ікса я тепер уже знаю — його звати містер Аллан Калл...

Фостиков покрився червоними плямами і двічі для чогось колупнув паркет.

— Не робіть цього. Паркет і так ледве тримається. — Майор підвівся. — Вам, любий мій, треба бути не лише спостережливішим, а й уважнішим. Ось ви зараз дивитеся на мене, як би це вам делікатніше сказати, безтямно, й думаєте: «Звідки майор знає, як звати іноземця, якого я щойно затримав в аеропортівському ресторані «На висоті»? З магнітофонного запису, мій любий.. Ви пригадуєте ледь вловимий голос диктора аеропорту крізь лайку і афоризми професора Шлапаківського? — «Містер Аллан Калл!.. Повторюємо, містер Аллан Калл, на вас чекає літак. Рейс 2244... 17 сектор».

— Але ви не вгадаєте головного! — не здавався лейтенант, якому не хотілося визнати своєї поразки.

— Що ви по дорозі в аеропорт зустрілися з професором Шлапаківським?.. І що версія про втечу Арнольда Івановича за кордон не підтвердилася?

Лейтенант несподівано, без дозволу майора, сів і розкрив рота. Його губи, набравши форми літери «о», так і застигли. Майор на це не зважив. Йому було не до цього. Груди розпирало подвійне почуття радості й щастя, якими вони завжди наповнювалися, як ковальські міхи, коли майор щось безпомилково вгадував. Ця ризикована, але така приємна для його честолюбства гра приносила йому, як сказав хтось із великих, море задоволення.

— Ну, це ви вже мене берете на... — нарешті спромігся лейтенант на першу фразу.

— Ні на що я вас не беру. Он у тій збірочці, з якою ви не можете розлучитися, як і з Галею, я бачу візитку, покриту сусальним золотом. Точнісінько така візитка є і в мене. Її під час нашої першої зустрічі дав мені професор Шлапаківський. — Майор зробив друге коло навколо столу. Усі його рухи й вигляд не говорили лейтенантові ні про що, хоч Фостиков здогадувався: майор задоволений собою.

— Більше того, — продовжував Ситорчук. — Я навіть скажу вам те, чого ви ще не знаєте. — Щоб справити на лейтенанта ще більше враження, Ситорчук навмисне зробив паузу. — Шлапаківський півгодини тому прибув з Будапешта. Що ви на це?

— Я цього справді не знав, — відповів лейтенант.

— А коли ви поцікавилися, де був ці два дні професор, він відповів вам, що вдома. Чи не так?

— Так точно, товаришу майор, і це мені здалося...

— Нічого дивного. Не міг же він признатися вам, як ледве не опинився на березі Темзи.. Дайте-но мені на хвильку візитку. — Майор глянув на неї і сказав: — Я так і знав. Коли ви запитали його, де він живе, професор відповів, що не знає, а тоді додав: «Між небом і землею...»