— Прошу знайомитися, — струсивши попіл сигарети до попільнички, сказав майор. — Оце і є герої і автори нашої повісті. Сідайте, товариші. І поясніть нам, будь ласка, що спонукало вас до цього одіозного й такого неприродного для вашої професії вчинку?
«Товариші» м'ялися. Один зняв берет і нервово почав витирати ним лисину, ще один намагався поправити окуляри, яким гуля заважала нормально сидіти на носі. Й тільки третій, з письменницькою гривою, ледь чутно мовив:
— Товаришу Ситорчук… Ми прийшли попросити у вас вибачення.
— Ми розуміємо, шановний, — підхопив французький берет, — скільки клопоту ми завдали нашим органам...
А той, що з гулею, знічено блиснувши окулярами, додав:
— Ми навіть і подумати не могли, що це може повернутися так серйозно. Ще раз глибоко вибачаємось...
Майор потер тверде вольове підборіддя.
— Звичайно, ми можемо вам пробачити. Хоч треба сказати, товариші письменники, й завдали ж ви нам мороки... А як на все це дивиться професор Шлапаківський? Він не збирається порушувати проти вас судової справи?
— Ну що ви, шановний.. — ніяково потупцювався на місці французький берет. — Ми тільки від професора. Він сказав, що не сердиться, і навіть пообіцяв ніколи в житті не брати до рук жодної нашої книги… Він вам потелефонує. Мішок ми передали професору. Все гаразд.
— І золото? — запитав майор.
— Яке золото? — розгублено повернувся до друзів той, що з гулею.
— А, те — сусальне? В пакетику?
— Аякже, теж повернули.
При слові «сусальне» сержант Квочка здивовано крякнув і запитально подивився на шефа.
— Тепер мені все абсолютно ясно, — полегшено сказав майор. — Але здається, що вам, сержанте, не все зрозуміло. Так ось пояснюю: сусальне золото часто застосовується для оформлення книжкових палітурок. Як бачите, моя версія підтверджується. Коли я завітав до професора Шлапаківського, то звернув увагу на старовинний фоліант із стертою позолотою, який безумовно треба було реставрувати. То був рідкісний підручник Амбодика— Максимовича.
Сержант кивнув головою.
— Для нього професор Шлапаківський і купив п'ять грамів сусального золота, — закінчив майор. — Тепер вам ясно, сержанте?
— Не зовсім, — загрозливо ворухнув вусами Квочка і, повернувшись до того, що з гулею, запитав:
— Слухай, вусатий, ти мені поясни: як ти від мене з палати втік?
— Елементарно, — приховав іронічну усмішку той. — Я переодягнувся в медсестру і спокійно пройшов повз вас.
Вуса сержанта Квочки нервово засіпалися. Так його не обводили ще ніколи в житті...
— Чим була викликана ваша втеча? — суворо запитав лейтенант Фостиков.
— Бачите, коли товариш Ситорчук зайшов до палати разом з професором і запитав мене: «Хто твої друзі?» — я помітив під його халатом міліцейський погон і зрозумів, що тут не до жартів. Далі, як ви здогадуєтесь, я сів до таксі, зібрав ось їх, — вусатий показав на товаришів, — і ми помчали до КВІККу. Вибрали момент, коли баба Милещиха пішла до більярдної, схопили в гардеробній мішок і сьогодні відвезли професору.
— Арнольд Іванович, — жваво докинув довготелесий літератор, коли побачив у мішку флакон шампуню «Золоте руно» для Цуцика, так розчулився, що мало не затанцював.
Майор підійшов до літераторів, дружньо потис письменницькі руки й сказав:
— Бажаю вам творчих успіхів. Гадаю, подібне більше не повториться.
— Та ми ж пожартували, шановний, — дещо наївно стенув плечима французький берет.
— З літературою не жартують, — ледь усміхнувшись очима, але з серйозним виразом на вольовому обличчі мовив їм услід майор Ситорчук.
Двері відчинилися — на підлогу впало три тіні. Двері зачинилися — і тіні зникли.
Професорове хобі
— А чи не даремно ми їх відпустили? — порушив мовчанку сержант Квочка. — Багато чого в цій історії ще не ясно...
— Та й у мене виникло кілька питань, — повернувся до майора лейтенант Фостиков.
— Я знав, що ви це скажете. — Ситорчук налив у склянку води, випив і продовжив: — Чергова літературна інтрижка. Все почалося з баби Милещихи... Коли після дзвінка Шлапаківському, я прибув до КВІККу, то застав там лише Милещиху, або, як ви, Фостиков, її звете — бурштинову бабу... До речі, кілька слів про неї.
У молодості Милещиха терлася біля літературних кіл. У КВІККові її ще звуть трохи інакше: «Кололітературна баба». Вона щось там навіть писала, але в літературі не піднялася вище маркерші-гардеробниці й тому зла на весь письменницький світ. Любила плести інтриги й розпускати плітки. Тому, як тільки професор вийшов із більярдної, вона йому бовкнула, що троє гумористів піднімали його на глум, буцімто він не вміє грати в більярд і не знає, що таке «пірамідка» й що таке «американка». Професор страшенно розгнівався і з вигуком «Ну, постривайте, анцихристи!» вибіг на вулицю...
— Ага, це я пам'ятаю, — підтакнув сержант Квочка.
— Так-так, сержанте, це було перед пограбуванням, — ствердно кивнув майор. — Стара ж інтриганка, як тільки зачинилися за професором двері, вбігла до більярдної і «на вухо» розповіла трьом гумористам, що Шлапаківський подався до книгарні «Знахідка» купувати їхні книжки для своєї бібліотеки. — Майор випив ще одну склянку води, обтер губи й повів розповідь далі. — Ви, звичайно, чули про так звану бібліотеку професора Шлапаківського Він укомплектовує її книгами, які зовсім не користуються попитом читачів і йдуть під ніж...
— Куди-куди? — аж підвівся сержант Квочка.
— Ну, на січкарню, в макулатуру. Коротше, це бібліотека найгірших видань. Потрапити до неї — для автора найбільша ганьба. Мало того, Шлапаківський час від часу ще й виступає з критичними статтями-фейлетонами в газетах. Так ось, почувши, яка небезпека їм загрожує, троє гумористів — тих, що ви зараз бачили перед собою, — кинули недограну партію і помчали услід за професором. Шлапаківський на обличчя знав тільки одного з них — того, хто подав цю ідею: замість своїх книг покласти чужі, а мішок підкинути до гардеробної, оскільки було відомо, що професор його часто забував там. Вернувшись до КВІККу, жартівники побачили, що в мішку не їхні книги, а тритомник Степана Руданського. На цьому інцидент, можливо, було б і вичерпано. Бо гумористи заспокоїлися, поклали мішок до гардероба й пішли догравати незакінчену партію. Грали двоє. Третій, узявши томик Руданського, спершу читав його, а потім підійшов до телефону.
Розраховуючи на професорів склероз, надумав зробити йому приємне — сказати, що мішок із шампунем, сусальним золотом та книгами він забув у гардеробній КВІККу. Але, захопившись співомовками Руданського, він сказав усе не професорові, а Парфеноні Микитівні. Коли я схопив трубку, саме в той момент більярдна куля зіскочила з столу й рикошетом вдарила його в лоб.
— Пробачте, — делікатно втрутився лейтенант Фостиков. — Тут мені все зрозуміло. Але я хотів би повернутися трохи назад.. Де ж логіка? Яке відношення має тритомник Степана Руданського до тієї, як ви сказали, ганебної бібліотеки професора Шлапаківського?
Майор на мить замислився. Навколо його чола й розумних очей сірого відтінку швидко почали збиратися зморшки. Він увесь змінився. Лейтенант Фостиков зразу ж догадався — майорів мозок інтенсивно працює.
— Ви правильно поставили запитання, лейтенанте, — похвалив Ситорчук Фостикова, і той задоволено порожевів. — Це й мене чи не найбільше непокоїло. Якби в мішку Шлапаківського були книги оцих трьох, усе було б просто й зрозуміло. А так — Руданський! Бібліотека Шлапаківського й Руданський! Якийсь незрозумілий парадокс. А тут ще й «золото» додалося. Це ледь не збило мене з пантелику. Але саме в цей час мені на допомогу прийшли ви, сержанте Квочко.
— Я? — стрільнув вусами врізнобіч старий криміналіст.
— Так-так, саме ви. Після того, як професор Шлапаківський сказав вам, що на нього не нападали, переді мною постала дилема — або: 1) професор причетний до афери з золотом; або: 2) він страждає склерозом. Тоді ми й вдалися до експерименту. Все підтвердилося. Застарілий склероз дався взнаки. Отже, тритомник Степана Руданського було куплено зовсім випадково. Це засвідчила й продавщиця книгарні, яка розповіла, що професор, переступивши поріг, розгублено запитав: «А по що це я до вас прийшов?.. Стривайте-стривайте.. Якісь три книги — гумористичні, здається...» — «Чи не тритомник Степана Руданського, що недавно вийшов у світ?» — «Цілком можливо», — погодився Шлапаківський і спокійно поклав томи до свого улюбленого мішка... Тепер вам усе ясно?
